Дозволена корупція

6 ноября, 08:07
Чи дійсно українці хочуть побороти корупцію?

«Ну і нащо вони ті розслідування показують», «то нічого, що він краде, дорогу ж зробив», «хай краде, скільки хоче, якщо з людьми ділиться», «тим журналістам лиш би когось обізвати, від їхніх сюжетів ніякого толку», «НАБУ все вигадує, аби знищити Порошенка». Такі думки про корупцію в Україні і боротьбу з нею можна почути в будь-якому скупченні людей. А чесні службовці ще додають, що «ProZorro гальмує роботу і не можна нічого класного зробити».

Боротьба з корупцією – це питання номер один для українців серед усіх наявних проблем держави. Але попри такі бажання, більшість українців хоче, щоб її таки не було і водночас мати знайомого чи родича, який може «порішати». Через це у нас з’явилося поняття «дозволена корупція». Насамперед для себе. Проте дедалі частіше можна почути, що і міністрам, службовцям чи депутатам можна мати незаконний дохід, головне, щоб невеликий.

І це викликає підтримку не тільки в деяких людей, але й в активістів, що декларують публічно боротьбу з тою ж таки корупцією.

Першим таким каменем спотикання став ексміністр інфраструктури Володимир Омелян. Багато знаних і поважних в Україні активістів почали виступати на його захист, розповідаючи, що НАБУ має займатись чимось серйозним, а не діями улюбленого міністра, чий злочин оцінюється всього-на-всього в кілька мільйонів гривень. Своїми діями вони дали приклад для інших корупціонерів, як можна пояснити атаки на себе і вийти сухими з води.

Закон є закон: крадіжка на десять тисяч, мільйон чи мільярд є крадіжкою. Сума не впливає на те, чи є це злочином.

Роттердам+ три роки був для більшості українців «геноцидом українців», а після виборів став «порятунком» від високих цін. Українці вимагали посадити винних, а коли тих почали притягати до відповідальності й оголошувати підозри, стали на захист «патріотів». Уже колишня влада наразі успішно розганяє думку про те, що Роттердам+ був успіхом і порятунком для країни, а теперішні справи, пов’язані з Коломойським, і є помстою Порошенку. І люди ведуться. Розслідування корупційної схеми подають як переслідування «ефективних менеджерів» і «патріотів», що боролися з олігархами.

За п’ять років війни в Україні не збудували жодного підприємства, яке змогло б виготовляти деталі, що раніше купували в Росії. Тому контрабанда і схеми, які використовували Свинарчуки, оголошуються як порятунок «української армії». Проте на цьому тлі дедалі більше появляється інформації про зупинку виробництва техніки чи зникнення підприємств. І люди починають звинувачувати тих, хто тільки вчора прийшов до влади. Не розуміючи, що в такий спосіб виправдовують корупцію останніх п’яти років.

Так само люди вважають, що корупція – це тільки тоді, коли краде президент, прем’єр чи депутат. Але коли це роблять вони, то просто вирішують свої проблеми чи пришвидшують процес. Для багатьох топтемою останніх років була корупція в армії. Звинувачення на адресу міністра чи генералів з’являлись щодня. Журналісти «смакували» відсутність форми або погані харчі на фронті, не розбираючись в тому, хто винен. Про цю ситуацію в інтерв’ю «Українській правді» дуже добре сказав «кіборг», генерал-майор Євген Мойсюк, що був призначений командувачем Десантно-штурмових військ Збройних сил України: «Мене до глибини душі обурює, як деякі передачі показують солдата на передовій, який голий і босий – а міністр доповідає, що всі вдягнуті. Треба насправді розібратися. Чия це відповідальність? Міністра чи того сержанта з матеріально-технічного забезпечення? Саме сержант відповідає за те, щоб у нього люди були нагодовані, вдягнуті, в теплі і з боєприпасами. Це не міністр робить. А сержант на камеру каже: "Нам нічого не дають". Він – та людина, яка повинна поїхати, отримати, привезти і роздати. Він цього не зробив. Але обіллє брудом усіх – а журналіст це все знімає і думає, що це нормально».

Через таке ставлення українців є проблеми в багатьох сферах, де потрібні реформи, де вони проводяться і потребують підтримки населення, але не отримують. Людям куди простіше заплатити 200 грн лікарю і потім всім розказувати про корупцію, ніж записатись в електронну чергу і спокійно прийти на призначену годину. Бажання побороти корупцію і наявність кума, що може «порішати», ходять поруч.

І тут криється корінь проблем у сприйнятті корупції. Потрібно виділяти щонайменше три її рівні. Дрібна або побутова, коли ми платимо лікарю, службовцю чи школі для пришвидшення процесів. І не потрібно казати, що це подяка чи бажання допомогти. Це корупція, оскільки ми платимо за преференції, що порушують право інших на чесне отримання послуги. Також ми проводимо фінансові операції поза межами легальних систем. Хоча треба відзначити особливість українців – зазвичай вони самі пропонують щось взамін на послугу, а не в них цього вимагають.

Другий рівень – це тендери, державні замовлення, продаж майна. Тут уже йдеться про сотні мільйонів. Саме на цьому етапі ми починаємо говорити про корупцію і на ній робимо основний акцент. І саме від цієї корупції ми відчуваємо результат зразу, коли появляються багатоповерхівки в історичній частині міста, чи комунальне майно продається (роздається) в кабінетах. У цих схемах не задіяна, як прийнято вважати, вся владна машина. Тому що ця машина в основному продукує рішення, а не копію. До корупційних схем залучений дуже малий відсоток службовців. І зменшити ризики корупції дуже просто – потрібно збільшити оплату праці. Але нам краще, щоб голова облдержадміністрації заробляв так, як всі, і ми – як він. Викривлене бачення пріоритетів в оплаті праці призводить до того, що людина, яка розподіляє десятки мільйонів, заробляє 200 тис. грн на рік. Ми самі провокуємо поведінку службовців. Важливо й те, що багато батьків мріє, що їхні діти підуть на держслужбу і теж так само працюватимуть. У суспільстві не обговорюють механізмів збільшення заробітної плати, а обдумують шляхи потрапляння в систему.

Третій рівень корупції – політичний. На нього в нас найменше звертають увагу. Це коли продаються місця у виборчих списках, коли депутати голосують за певні рішення, отримуючи преференції чи бюджетне фінансування на округ. Люди після суми у 30 млн грн на округ вже не говорять і не думають про те, що їхній депутат замішаний у десятках корупційних схем і є найбільш «зашкварим» у ВР. Навіть тоді, коли НАБУ добирається до схем політиків, ЗМІ (підконтрольні) і суспільство перетворюють процес на політичне переслідування і «гоніння на відьом». І повертаючись до справи Омеляна – вона дала інструмент, як відбиватись від справ. А фейсбук-захист замість доведення в суді став головною лінією поведінки обвинувачених.

У такий же спосіб намагаються підважити і важливість закону про викривачів. Дискредитація його почалася з першої хвилини реєстрації. Порівняння з «доносами» і роботою на КДБ мають викликати в людей негативне ставлення до тих, хто стане першими викривачами, щоб тиснути на них через суспільство. І люди на це ведуться, бо законів майже не читають. Ми своїми діями даємо «добро» на корупцію і протестуємо проти ще одного інструмента боротьби з нею.

Корупції не вчать у школі, не викладають в університеті. Але дитина, підліток, молода людина, пройшовши тільки навчання, уже добре розуміє кому і скільки давати, де може заробити сама. А її майбутні дії залежать тільки від моральних принципів. А все відбувається так, що ми не говоримо про корупцію на найнижчому побутовому рівні, а навпаки пропагуємо її, що призводить потім до значно плачевніших результатів. Ми самі в себе крадемо.