PromoPromo

Фашизація антифашизму, або як Російська Федерація легітимізує захоплення України

21 июля 2015, 12:00
Ідеологічне обґрунтування ліквідації української державності йде під тими ж гаслами, які освячували «повернення» Австрії та Чехії до складу Великої Німеччини

В кінці 1970-х років під час застілля колишніх блокадників-ленінградців я почув таку байку. У Ленінграді, в їдальні Будинку письменників, взимку 1942/1943 року кілька тижнів висів плакат з написом Смерть ворогам фашизму! .

Голод і холод були сильнішими за розум і почуття гумору. Всі розуміли, що рука, яка писала цей текст, мала на увазі.

Плакат зняли без жодних наслідків для того, хто його писав.

Набагато важливішою є причина, через яку колишні блокадники згадали про цю історію саме наприкінці 1970-х.

Це були роки, коли повна, залізобетонна визначеність існувала в Совєтському Союзі тільки відносно одного відрізка історії країни перемоги над націонал-соціалізмом і фашизмом у Великій Вітчизняній війні .

Фашизм вважався абсолютним злом, несумісним з жодним ідеологічним явищем, навіть найнегативнішим, яке можна було спостерігати в тодішньому СССР.

Ні так званий буржуазний націоналізм , ні так званий великодержавний шовінізм , ні расизм не дотягували до абсолютного ідеологічного зла фашизму .

Єдина складність полягала в тому, що починаючи з другої половини 1930-х років фашизм перестали вивчати як специфічну ідеологію.

У 1936 році в московському видавництві Соцекгіз вийшла книга під назвою Проти фашистське мракобісся і демагогію .

З одного боку, сама ця книга і була продуктом демагогії. Достатньо сказати, що в передмові до неї агентами фашизму і просто фашистами названі Троцький, Зінов єв і инші совєтські противники Сталіна.

З іншого боку, всередині книги був останній в СССР розгорнутий аналіз ідеології фашизму.

Так, кожен абзац про сутність фашизму супроводжувався поясненнями, що в Совєтському Союзі все інакше, що товариші Ленін і Сталін пролетарські гуманісти, на відміну від товаришів Гітлера і Муссоліні, що Маркс за народ, а Ніцше і Зомбарт за буржуазну особистість, за імперіалістичну гієну.

Але, незважаючи на всю демагогію, А. Деборін, автор головної ідеологічної статті у збірнику, не побоявся побачити в італійському фашизмі, німецькому націонал-соціалізмі і сталінському соціалізмі деякі загальні основоположні ознаки, які тоді, в 1936 році, легко було протиставити настільки ж основоположним відмінностям.

Відмінностей, власне кажучи, виявилося лише дві : стосовно расового і єврейського питання і стосовно ставлення до культури і церкви .

Всі інші ознаки ідеології фашизму та офіційного совєтського антифашизму збігалися.

60 років потому їх перерахує у своїй відомій роботі про ознаки фашизму Умберто Еко .

Всі названі ним ознаки і в совєтський час, з середини 1930-х років, усвідомлювалися як прикордонна зона між фашистами і офіційними совєтськими антифашистами.

1. Культ національної традиції і наша містична перевага над ними , у них Ніцше, Чемберлен і Розенберг, у нас Маркс, Ленін і Сталін.

2. Неприйняття космополітичного модернізму і раціоналізму: для фашистів це вираження занепаду і виродження, яке фашизм покликаний зупинити; для совєтських антифашистів це поживний ґрунт для фашизму.

3. Ненависть до ліберальної інтелігенції, до пацифізму одинаків, культ низинного в масовій людині: для фашистів ліберальна інтелігенція послаблює націю, для антифашистів роззброює народ перед фашизмом.

4. Випереджувальна лояльність стосовно влади - від готовності до погромів до розгортання пропагандистських програм, які готували б населення до будь-яких дій влади, антифашисти і фашисти обмінюються звинуваченнями в демагогії.

5. Расизм, для фашистів офіційна ідеологія; для совєтських антифашистів основний аргумент неприйнятність фашизму; на практиці один з інструментів реальної політики в СССР.

6. Теорія змови: ті й інші вважають світовий порядок денний продуктом змови міжнародного єврейства, США і Великобританії і т.п.

Практичний внутрішньо і зовнішньополітичний наслідок теорії змови безмірне розширення повноважень секретних служб - в СССР і РФ від НКВД до ФСБ.

7. Відмова від логіки відключення у прихильників ідеології інтроспекції. Приклад: один і той же ворог одночасно зображується і як нікчемна комаха або навіть рослина, і як надпотужний і хитромудрий завойовник.

Приклад, в ході конфлікту в Україні російські ЗМІ зображують самих українців то як безпорадних овочів , укропів , то як передову колону НАТО і США на західних кордонах Росії.

8. Марціальність дарування цивільним особам військових переваг: скрізь, де це можливо, створюються умови для військових ігор, воєнізованих організацій тощо.

9. Інверсивна ієрархія: обожнюваний вождь показує простій людині ознаки простоти і приземленості; як би високо не підносився вождь, він завжди залишається одним з нас.

10. Культ героїчної загибелі.

11. Чоловічий шовінізм, ненависть до сексуальних меншин.

12. Культ цілісності та безумовного пріоритету держави в протистоянні особі і групі.

13. Формування власної версії рідної мови як державної; контроль над знаннями.

14. Презирство до діючого міжнародного права, до основоположної хартії ООН.

Починаючи з середини 1970-х років, наприкінці існування СССР, в пізній совєтській культурі з являлося все більше сигналів, що суспільство розуміє або відчуває це поступове злиття, ототожнення фашистських ідеологічних установок і соціальних практик з офіційними совєтськими, від заборонених романів Василя Гроссмана до популярних книг братів Стругацьких і телесеріалу 17 миттєвостей весни за романом Юліана Семенова.

Саме під час перегляду телесеріалу 17 миттєвостей весни , в якому совєтський глядач вперше відчув ідеологічне захоплення внутрішнім устроєм Третього рейху, деякі глядачі і згадали епізод з плакатом Смерть ворогам фашизму! 1942/43 року в Ленінграді.

Як писав Василь Гроссман, Совєтський Союз, перемігши нацистську Німеччину, ухитрився заразитися вірусом фашизму.

Совєтське суспільство і почало розкладатися як таке, що втратило внутрішню ідеологічну легітимацію, переставши розрізняти політично прийнятне і неприйнятне - вторгнення в Афганістан, силове утримання захопленого за підсумками Другої світової війни, переслідування інакомислячих, терор приватних підприємців і ин..

Після розпуску СССР деякі ознаки фашизму проступили при будівництві нових національних держав : дискримінація національних меншин, переслідування за мовною ознакою, прагнення відтворити або облагородити нашу історію як ультимативну легітимацію існування нашої держави саме в таких межах.

Найбільш гострий характер злиття фашистських практик та ідеологічних установок з офіційним, казенним антифашизмом совєтського штибу набуло в 2014 році.

Політична криза в Україні і повалення президента Януковича викликали в Росії політичне коротке замикання .

Офіційна російська пропаганда кваліфікувала події в Києві як фашистський , бандерівський державний переворот.

ЗМІ Росії випробували всі доступні способи дискредитації українського політичного процесу як фашизації : звинувачення нових властей в антисемітизмі , в прославлянні націонал-соціалізму , що в результаті привели до колишньої совєтської версії українців прислужників США і НАТО .

Уявлення про події в Києві як про фашистський переворот поширюється по всіх каналах офіційних російських ЗМІ.

Після анексії Криму офіційна лінія російської пропаганди перейшла межу совєтської епохи і заглибилася в дореволюційну російську імперську практику повного заперечення національної самобутності та політичної суверенності України і українців.

Політичний концепт Новоросії і військова агресія на Донбасі супроводжується фашизацією внутрішньополітичного процесу в самій Росії.

Риторика Путіна вимагає від громадян пильності та виявлення внутрішніх ворогів як більш небезпечних, ніж будь-який інший явний зовнішній ворог.

І все це парадоксальним чином оголошується антифашистською політикою Росії .

Очевидна і неприхована війна в Східній Україні ведеться силами бойових загонів, які набираються в низах російського суспільства.

Ідеологічне обґрунтування ліквідації української державності йде під тими ж гаслами, які освячували повернення Австрії та Чехії до складу Великої Німеччини.

Фашизація російської політичної мови відбувається з вражаючою швидкістю і стає головною перешкодою до критичного аналізу стану справ у Росії.

Незважаючи на очевидну відповідальність правлячого в Російській Федерації режиму за військову катастрофу в Східній Україні і на неминучий економічний занепад у власній країні, вся пропагандистська машина РФ виробляє віртуальний соціальний продукт готовність вбивати і вмирати за образи, нібито нанесені Росії сусідніми державами, Европою та Сполученими Штатами Америки.

У цій війні за віртуальні образи, за життєвий простір і сакральну цілісність русского міра Володимир Путін і його оточення нав язують населенню Російської Федерації презирство до міжнародного права і комплекси ущемлених носіїв вищих цінностей.

Громадянам РФ нав язується думка, що особисто у них було відібрано їхню політичну власність колишній Совєтський Союз.

Реалізувати програму угамування цих комплексів пропонується збройним шляхом, і прямий військовий напад на Україну є, мабуть, єдиним виходом для нинішнього російського режиму.