Паралельна реальність української політики

Особисто я вже давно для себе визнав, що тупик настав. Саму по собі систему, яка є лототроном прізвищ, що по колу міняються, уже неможливо змінити. Ні виборами, ні революціями, ні смертями, ні мітингами, ні громадянським суспільством. Максимум – ми можемо лише по-дрібному оптимізовувати під суспільні потреби якісь дрібні аспекти. Саму по собі конструкцію, філософію, інструментарій держави та влади неможливо ні змінити, ні демонтувати, ні реформувати. Ця система зникне лише із втратою самої державності. Тобто, буде діяти до самого кінця.

На зміну поганому прийдуть покращені погані, на зміну покращеним поганим прийдуть шикарно погані, на зміну шикарно поганим прийдуть геніально погані. Усіх їх об’єднує збірний прикметник «старі». Усі вони старі – навіть якщо й не дотягують до 40. Старі мисленням. Старі ставленням до себе і до влади.

Революція Гідності широко відчинила двері для нових, не старих політиків. І тут виявилося, що в ці двері нема кому заходити. Взагалі нема кому. Так звані нові виявилися ще гіршими шакалами, ненаситними, зарплатними, лицемірними. А ключовим істаблішментом стали ті, які відкрито гальмували Революцію в сам її розпал, в її найвищі кульмінаційні точки. То що й казати про час теперішній, коли вся повнота влади в їхніх руках? Ми ж не наївні, а вони – не дурні.

Я веду до того, що нас чекає вічна й безрезультатна боротьба не проти конкретних прізвищ можновладців, а проти держави як такої. Цій боротьбі можна віддати багато часу і життів, але державі це по барабану, бо вона неперсоналізована. Це той випадок, коли все старе й погане є власне державою. Їх (її) змінювати – це п’явками лікувати онкологію. А наново перезасновувати державу нам ніхто не дозволить.

Висновок: створювати паралельне життя, паралельний простір. І він має бути альтернативним до державної системи як такої. Інакше ми вічно будемо надокучливими п’явками, яких треба використати і викинути назад у болото.