Українські міленіали

22 июля 2015, 14:00
Велика депресія нового покоління

Останні років півтора кожен більш-менш притомний українець відчуває себе, немов затиснений кулак втраченої лівої руки. Фантомні болі, фантомні рухи і постійне напруження. Новини, телевізор, інтернет, шери, курс євро, фрустрація у супермаркеті.

Якогось дня ти питаєш себе: для чого це все?

Я росла із гордістю, що не знала Радянського Союзу. Я народилася якраз тоді, аби не знати нічого про жовтенят, піонерів і паради до Дня праці.

Моя сім я, як і мільйони українських сімей, втрималася на плаву у бурхливому морі дев яностих, коли сусіди позичали один одному картоплю, а в лікарні за операції платили бартером. Це все було і це все минуло.

Ми росли на американських фільмах, де фраза я знаю свої права звучала частіше, ніж слово бейбі у піснях Брітні Спірс.

Ми росли із розумінням того, що раніше було погано, хоча зараз не краще, але точно буде ліпше.

Нам казали: вам випав історичний шанс жити у незалежній країні . Неідеальній, бідній, але нарешті своїй.

І як в кожній родині, де рік за роком долалася межа бідності: з являвся євроремонт і нові меблі, купувалися перші комп ютери і мобільні телефони, і з являлися гроші на подорожі, ми жили з абсолютною впевненістю далі буде краще, все у наших руках, і ми не повторимо помилок попередніх поколінь.

Сьогодні ж, коли мене запитують, як справи в Україні, я видихаю і кажу: добре .

Я не можу сказати, що у нас все погано, я не можу всоте описувати бідність, чи проводити майстер-клас, як вижити на 200 євро в місяць.

Я не отримую задоволення від того, аби лякати ситих і безпечних європейців жахливчиками українських реалій.

Я кажу добре .

Чи то їм, чи то собі?

Мені важко пояснити, що кожного дня ти переконуєш сам себе потрібен рух, головне не зупинятись, у цій битві програє той, хто першим сяде.

Але з ким ми боремося із чим?

З російськими військовими і Путіним?

З олігархатом і спецслужбами?

Із дрібним місцевим чиновником, який бере хабар у 300 тис. грн.?

Із начальником ЖЕКу, який не ворухнеться, поки не постукають згори?

З ким і з чим?

Чи можливо з усіма?

І не залишає відчуття, ти затиснений кулак втраченої лівої руки. У тебе фантомні болі. Тобі болить за минуле, тобі важко у теперішньому і ти взагалі невпевнений, що буде завтра.

Ти виявився неготовим до цього.

Інстаграми, фейсбуки і різні сайти з особистого розвитку рясніють гарними картинками. Спокійними такими, світлими.

Там здорове, сите життя.

Там нема турбот, що ти можеш дозволити собі цього місяця куртку чи черевики, і на якому секонді знайти пару нових футболок?

У тому світі, як у перших побачених американських фільмах , у тебе є права. Права на життя, на працю, а головне на спокій, що завтра у тебе і в твоїх рідних все буде добре і не доведеться алярмом шукати тисячі гривень, якщо, не дай Боже, хтось із твоїх близьких потрапить до лікарні.

Західні аналітики пишуть, що покоління міленіалів ( ті, кому 20 з хвостиком) постійно перебуває у депресії, бо вони не отримують, того чого хочуть роботу за покликання, багато грошей і можливість подорожувати. Напрягатись мінімально, отримувати максимально.

Життя коротке, а Instagram безкінечний.

Українські міленіали страждають подвійно вони хочуть того самого, от тільки відстали від своїх західних однолітків на років 70.

Західні міленіали народились у комфорті, звикли до системи, яка працює на них, до заможних батьків, до власного авто у 16 років.

Українські міленіали змушені самі цей комфорт виборювати, змагатись із системою, підлаштовуватись, викручуватись, їздити у задушливих маршрутках і завжди відмовляти собі у чомусь.

А ще постійно відчувати оцей майже невидимий дисонанс, коли внутрішньо ти давно переріс людей, будинки, комунікації, а головне ставлення, яке тебе оточує.

Ти хочеш комфорту і спокою, а змушений жити у постійному стресі з відчуттям внутрішнього опору:

Я не такий, і я не буду так жити .

І як дитина, стискаєш кулачки:

А мої права? .

Тебе обдурили.

Лівої руки нема.

І вже не виросте.

Ніколи.

Залишився біль і напруження від стисненого кулака.

І прийде день ти розслабиш долоню втраченої руки і вона приєднається до світу фантомів.

Поступово ти звикнешся зі своїм каліцтвом, а потім навіть перестанеш зважати на це.

Не ти це вибрав, але тобі з цим жити, головне зуміти розтиснути кулак.