Останні років півтора кожен більш-менш притомний українець відчуває себе, немов затиснений кулак втраченої лівої руки. Фантомні болі, фантомні рухи і постійне напруження. Новини, телевізор, інтернет, шери, курс євро, фрустрація у супермаркеті.
Якогось дня ти питаєш себе: для чого це все?
Я росла із гордістю, що не знала Радянського Союзу. Я народилася якраз тоді, аби не знати нічого про жовтенят, піонерів і паради до Дня праці.
Моя сім я, як і мільйони українських сімей, втрималася на плаву у бурхливому морі дев яностих, коли сусіди позичали один одному картоплю, а в лікарні за операції платили бартером. Це все було і це все минуло.
Ми росли на американських фільмах, де фраза я знаю свої права звучала частіше, ніж слово бейбі у піснях Брітні Спірс.
Ми росли із розумінням того, що раніше було погано, хоча зараз не краще, але точно буде ліпше.
Нам казали: вам випав історичний шанс жити у незалежній країні . Неідеальній, бідній, але нарешті своїй.
І як в кожній родині, де рік за роком долалася межа бідності: з являвся євроремонт і нові меблі, купувалися перші комп ютери і мобільні телефони, і з являлися гроші на подорожі, ми жили з абсолютною впевненістю далі буде краще, все у наших руках, і ми не повторимо помилок попередніх поколінь.
Сьогодні ж, коли мене запитують, як справи в Україні, я видихаю і кажу: добре .
Я не можу сказати, що у нас все погано, я не можу всоте описувати бідність, чи проводити майстер-клас, як вижити на 200 євро в місяць.
Я не отримую задоволення від того, аби лякати ситих і безпечних європейців жахливчиками українських реалій.
Я кажу добре .
Чи то їм, чи то собі?
Мені важко пояснити, що кожного дня ти переконуєш сам себе потрібен рух, головне не зупинятись, у цій битві програє той, хто першим сяде.
Але з ким ми боремося із чим?
З російськими військовими і Путіним?
З олігархатом і спецслужбами?
Із дрібним місцевим чиновником, який бере хабар у 300 тис. грн.?
Із начальником ЖЕКу, який не ворухнеться, поки не постукають згори?
З ким і з чим?
Чи можливо з усіма?
І не залишає відчуття, ти затиснений кулак втраченої лівої руки. У тебе фантомні болі. Тобі болить за минуле, тобі важко у теперішньому і ти взагалі невпевнений, що буде завтра.
Ти виявився неготовим до цього.
Інстаграми, фейсбуки і різні сайти з особистого розвитку рясніють гарними картинками. Спокійними такими, світлими.
Там здорове, сите життя.
Там нема турбот, що ти можеш дозволити собі цього місяця куртку чи черевики, і на якому секонді знайти пару нових футболок?
У тому світі, як у перших побачених американських фільмах , у тебе є права. Права на життя, на працю, а головне на спокій, що завтра у тебе і в твоїх рідних все буде добре і не доведеться алярмом шукати тисячі гривень, якщо, не дай Боже, хтось із твоїх близьких потрапить до лікарні.
Західні аналітики пишуть, що покоління міленіалів ( ті, кому 20 з хвостиком) постійно перебуває у депресії, бо вони не отримують, того чого хочуть роботу за покликання, багато грошей і можливість подорожувати. Напрягатись мінімально, отримувати максимально.
Життя коротке, а Instagram безкінечний.
Українські міленіали страждають подвійно вони хочуть того самого, от тільки відстали від своїх західних однолітків на років 70.
Західні міленіали народились у комфорті, звикли до системи, яка працює на них, до заможних батьків, до власного авто у 16 років.
Українські міленіали змушені самі цей комфорт виборювати, змагатись із системою, підлаштовуватись, викручуватись, їздити у задушливих маршрутках і завжди відмовляти собі у чомусь.
А ще постійно відчувати оцей майже невидимий дисонанс, коли внутрішньо ти давно переріс людей, будинки, комунікації, а головне ставлення, яке тебе оточує.
Ти хочеш комфорту і спокою, а змушений жити у постійному стресі з відчуттям внутрішнього опору:
Я не такий, і я не буду так жити .
І як дитина, стискаєш кулачки:
А мої права? .
Тебе обдурили.
Лівої руки нема.
І вже не виросте.
Ніколи.
Залишився біль і напруження від стисненого кулака.
І прийде день ти розслабиш долоню втраченої руки і вона приєднається до світу фантомів.
Поступово ти звикнешся зі своїм каліцтвом, а потім навіть перестанеш зважати на це.
Не ти це вибрав, але тобі з цим жити, головне зуміти розтиснути кулак.
Использованная литература: источник