За мову без мантр і кулаків

Мова не на часі ця мантра повторюється напрочуд нав язливо в усіх можливих публічних площинах.

Вона виникає час від часу, але із гідною остраху наполегливістю.

Утім, гостроти мовного питання не знімає. Бо за цим постулатом прірва небезпечних маніпуляцій.

Особливо активно спекулювати мовним питанням починають напередодні найрізноманітніших виборів .

Українські електоральні процеси загалом відзначаються захмарним рівнем популізму та пропаганди, а гуманітарні теми тим більше вдячне поле для розпалювання емоцій виборців та розкидання їх по різні боки барикад.

Особливо зараз, коли так легко рубати сплеча, розповідаючи, що війна почалася через якусь ефемерну насильницьку українізацію , фактів на доказ якої ніхто, щоправда, у вічі не бачив .

Але головна небезпека полягає в тому, що мовні маніпуляції не виключно передвиборча тема, вони тривають постійно і набирають найвибагливіших форм.

Обурюючись діями активістів, які виступають на захист української мови, відомі блогери, експерти, громадські діячі часто намагаються подати порушення мовного питання як щось ретроградне, належне до дискурсу ледь не 19-го сторіччя. Мовляв, мова не головна складова ідентичності, нема чого оглядатися на мову та історію, треба будувати нову модерну державу й культуру.

Важко заперечити, що треба. Але незрозуміло, як можна побудувати щось без фундаменту, який уже закладений і навіть, даруйте за високе слово, вистражданий.

Чию культуру і державу ми збираємося побудувати, якщо проігноруємо українську культуру й історію?

Хто і де сказав, що підтримка української мови та збереження історії це те саме, що плекання шароварщини?

Але саме так це чомусь намагаються подати адепти позиції мова не на часі .

На розвиток тези про модерність звучить таке: треба розвивати і російськомовну українську культуру, а в перспективі й англомовну, тільки україномовна в переліку чомусь не згадується .

Те саме говориться і про медіа: мовляв, не має значення кількість україномовних ЗМІ, треба створювати англомовні, щоб вписатися у глобальний світ.

Так, англомовна преса нам, безумовно, придалася би, але це не скасовує того факту, що україномовному читачеві та україномовному журналістові сьогодні практично немає чого читати та немає куди писати .

Важко заперечити, що україномовних ЗМІ у нас буквально, а не фігурально, одиниці.

Нарешті, часом у хід ідуть навіть псевдонаукові аргументи. Мовляв, російська мова взагалі має коріння в Україні, вона тут ледь не більш російська, ніж у Росії, тож і маємо її розвивати . І тим, хто популяризує ці перекручення, не важить, що російська та українська мови формувалися на різних основах, що за ступенем спорідненості ключових фонетичних, морфологічних, лексичних ознак українська ближча до західнослов янських мов, ніж до російської, що зрусифікованість України це наслідок кількох століть нашої колоніальної залежності від Росії, її імперської політики та понад сотні заборон української мови.

Так можна договоритися до того, що ми просто мусимо вживати російської.

Із цієї ж серії апеляції до досвіду країн, де дво- чи багатомовність зафіксована на законодавчому рівні. Однак як приклади зазвичай наводяться Канада чи Швейцарія, тоді як вочевидь логічніше було б звертатися до досвіду пострадянських країн.

Адже у Швейцарії багатомовність не є наслідком колишнього колоніального становища із пріоритетом мови імперії, а от і Білорусі чи Україні є.

І докорінно різний підхід до вирішення мовного питання у Білорусі - офіційна двомовність, та у країнах Балтії - жорсткий захист єдиної державної мови, дав зовсім різні результати.

Білоруська мова перебуває у вкрай занедбаному становищі, на відміну від, наприклад, литовської .

Утім, найбільше у боротьбі проти активістів, які порушують мовне питання, насторожують методи ведення дискусії , які дедалі більше скидаються на намагання стигматизувати будь-який рух на підтримку української мови.

Вельми красномовна у цьому сенсі остання баталія на мовному ґрунті, що прокотилася соцмережами. У відповідь на цілком коректні звернення до нової поліції із проханням спілкуватися із громадянами під час виконання обов язків українською мовою, активісти вкотре отримали від популярних блогерів та журналістів ярлик вишиватників , розпалювачів ворожнечі і купу принизливих, а то й малоцензурних коментарів.

У котре відбулася небезпечна підміна понять .

Активісти, які працюють із мовним питанням, закликають до впровадження здорової мовної політики, яка передусім була би сфокусована на розширенні функціонування української мови у наразі добряче зрусифікованому інформаційному й культурному просторі, у державному та приватному сервісі.

Це нормальна, обґрунтована й правомірна вимога у постколоніальній країні, де мова нищилася і тепер потребує сприяння у відродженні.

Де ще зможе розвиватися українська мова, як не в Україні?

Іншої держави в нас для неї немає. І це закономірна потреба україномовних щоб їхні мовні права також реалізовувалися.

Жоден із цих активістів, готових до обґрунтованої дискусії та вироблення консенсусної стратегії, не закликає ані заперечувати героїзм і патріотизм російськомовних бійців, ані регулювати побутове мововживання, ані імперськими методами викорінювати білінгвізм, ані обмежувати права інших мов в Україні.

Якісь нецивілізовані докори, претензії, провокаційні ультрарадикальні закиди можуть звучати лише від маргінальних фріків.

Але замість ігнорувати маргіналів і натомість зосередитися на виробленні консенсусу у середовищі притомних експертів, деякі відомі блогери, громадські діячі, журналісти починають пересмикувати, чесати під одну гребінку, навішувати ярлики й виставляти активістів із їхніми закономірними запитами отакими фріками, які готові за російську мову дослівно бити морду .

Це лякає і обурює, бо таким чином публічні особи маргіналізують запит на вкрай потрібну для розвитку української мови здорову мовну політику й стратегію, а в дальшій перспективі і саму мову .

Не хочеться думати, що мета саме в цьому й полягає...