Секта «Папаруліт-2»: шахраї в ДБР. Мета – захопити владу

4 листопада, 16:17
У справі Мізраха, шахрая, який, називаючись «людиною Президента Зеленського», торгував державними посадами, крутий поворот.

«Рішала» Верховної Ради, затриманий з півмільйоном доларів за посадове крісло в «Укроборомпромі», знову в епіцентрі слави. Шахрай «порішав» собі посаду. В… держструктурі. Й отак, зі слідчого ізолятора, став членом ради громадського контролю ДБР. Наступний крок шахрая, згідно з інструкціями ДБР, – буде слідчим цього держоргану. Й, що цілком імовірно, скоро стане її керівником.

Фантастика, скажете? Ні. Правда. Шахрай у ДБР – це факт.

Отож, злочинне угрупування з пяти осіб, яке торгувало державними посадами й де Ігор Мізрах є головним фігурантом, затримали два місяці тому у Києві, на Банковій з вирученим кешом у півмільйона доларів. На Банковій, навпроти Офісу Президента, і був офіс «рішал». При затримані у злочинців вилучили й чорну бухгалтерію – папку, де аферисти фіксували, хто, скільки і за яку послугу має заплатити. У папці – було 40 аркушів формату А4. Там прізвища політиків та підприємців.


Ліквідовували банду, яка чинила злочини, прикриваючись іменем Президента, оперативники СБУ, Військової прокуратури та слідчі з ДБР. Того самого ДБР, яке тепер має звітувати перед шахраєм. Бо через місяць після доставки злочинної групи до СІЗО відбулося інтернет-голосування з обрання нового складу Ради громадського контролю при Державному бюро розслідувань. Ось там основний фігурант злочинного шахрайського угрупування і «виплив».

Ігор Мізрах, ув’язнений шахрай-«рішало» з Банкової, – 26-й у списку громадської ради контролю ДБР. Повноважень у шахрая побільшало. Тепер ДБР не тільки продасть, а й перепродасть. За підсумками інтернет-голосування, «рішало» набрав три тисячі голосів. Хоча за потреби аферист міг мати не три, а й всі триста тисяч. Шахраї створили таку медіаімперією, що пропхала б шахрая не тільки в ДБР, а й запросто зробила б його президентом України.


І якби угрупування не зупинили арештом, то так і було б. Бо мета у шахраїв з Банкової була проста, але висока: гроші і влада.

Та найбільшою проблемою по дорозі до цієї мети була підмочена репутація головного шахрая. Ще коли Мізрах був проректором Вінницького вишу, його спіймали на шахрайстві та торгівлі тілами студенток. Тоді він відкупився, а нині – у ДБР. Казкова країна.


Мета манила. Аферисти розпочали велику інтернет-кампанію з відмивання репутації боса. Компанією керував сам бос Мізрах. Мізраха популяризували у всіх ракурсах та позах. В інтернеті шахрай – король місцевого розливу. Він – надлюдина, науковець, політичний експерт, співак, меценат, блогер, помічник депутатів, кулінар, радник Президента, продюсер, одним словом – душечка. Технологія «виліплення відомої фігури» працювала на повну. Проплачені Мізрахом писали будь-що, лиш би «піпл хавав».

Все базувалося на заміні понять. На грудях – вишиванка, в душі – Лєнін. На стіні – портрет Шевченка, а в сейфі – Путіна. Про людське око ходили до храмів, а за закритими дверима влаштовували оргії і розважались у сатанинських клубах. Такий нині бал. Життя дволиких янусів рулило. Псевдосайти кишіли Мізрахом. Ним було все засіяно. Його ім’я красувалося під краденими текстами. Видавав чуже за своє звикло і нагло. У судах - свої.

Мізрах коментував пожежі, погоду, тероризм, пологи кішок, співав шансон, давав кулінарні рецепти й оцінював політичну ситуацію в Україні. Від останньої відверто тхнуло прокремлівським душком. До захоплення посад у Державному бюро розслідувань шахраї готувалися ретельно. Одним із проектів, який фігурував при відборі в конкурсі на державну службу, був проект «Кадровий резерв». Звичайно, хрещений батько проекту – славний Мізрах.

«Кадровий резерв» – це федеральний проект Росії. Програма «Кадрового резерву» – модного шахрая в Україні – ідентична. Та найцікавіше в цьому «проекті» було наступне: аферисти одягали краватки, сідали в дорогі автівки і їхали курними дорогами на периферію. Їхали у райони, малі та великі міста «шукали кадри». У чиновницькі та прокурорські кабінети заходили безперешкодно. Показували документи співробітників Офісу Президента України. Фальшивих документів шахраї мали багато. За потреби могли показати «ксіви» працівників Генштабу, Генеральної прокуратури чи СБУ.


Охочих поповнити «кадровий резерв» було чимало. «Рішалам» накривали столи й кланялися в ніжки. Шахраї знаходили «лоха», як називали своїх жертв, і «розводили» його на резервну або «гарячу» посаду в столиці. Оплата в доларах. Суми – від ста і вище. Деякі посади дійсно купляли в держслужбовців й прилаштовували в певні держвідомства свого «лоха». Той мав віддячуватися вічно. Так шахраї будували свою імперію, стелили дорогу до влади.

Справи просувалися. Лохів було багато. Шахрайська контора переросла в державу «рішал». Офіс на Банковій, свої ГО, які за потреби вмить могли вийти на замовлені мітинги. Мали й своїх рейдерів, тітушок і контроль над наданням секс-послуг депутатам. Та одним із найцікавіших напрямків «роботи» аферистів було створення шахрайської медіаімперії – медіамайданчика для «лохів».

Фальшива медіаімперія Мізраха – це кілька сотень сайтів, зареєстрованих на «помічників» з доменами у Німеччині та Іспанії. Діючих шахрайських псевдосайтів є добрий десяток, решта – резервні. Більша половина інтернет-ресурсів шахрайської групи – сайти-клони. Тобто вкрадені у когось назви добротних ресурсів. Наповнення сайтів автоматичне і також крадене. Рядова інформація шахраїв не цікавила. Головне – вибрати найгучніші події, аби затягти на свої ресурси побільше інтернет-читачів для промивання мізків. На сайтах Мізраха буйно цвіла проросійська пропаганда. Та найголовнішим у створенні фальшивої медіаімперії було зробити шалене бабло на лохах». Шахрайська медіаімперія займалася інформаційними вбивствами. Це найдорожчий і надшвидкий прибуток у псевдо-журналістиці. Технологія ідентична чорнусі в політиці. За гроші шахраї могли зробити з жаби царівну, а царівну перетворити на жабу. Нічого особистого. Тільки гроші.

Замовлений конкурентом бізнесмен з легкої руки шахраїв читав у новинах, що він... ватажок ДНР, а політик, якого замовили, міг дізнатися про себе таке, що й не присниться, що був, наприклад, педофілом, котрий відсидів за зґвалтування сторічної бабусі. Свої опуси шахраї називали «мочиловом». Читачів – «лохами». Слів для «мочилова» не добирали. Замовлені й проплачені замовником зі звичайних людей в одну мить перетворювалися на зеків, повій, злодіїв, педофілів, корупціонерів, рецидивістів, агентів ФСБ, ЛНР та ДНР. Одним словом, їх робили покидьками, яким не подають руку. Кожне медіакілерне замовлення мало свою розцінку. «Вбити» інформаційно - одна ціна. Витягти з тюрми мітингами та інформаційним відбілюванням – інша. Створити фейкову легенду чи провести «журналістське розслідування» – ще інша оплата. Шахрайська медіаімперія обіцяла «любе кіно за ваші гроші». Створювали фейки й домовлялися з держслужбовцями за надання фальшивих довідок на офіційних бланках. Прокурори отримували свою долю, есбеушники, митники, депутати, чиновники – свій кеш. Гроші брали, як із замовника, так і з потенційної жертви.


Жертві обіцяли допомогти: зняти зі сайту текст, який порочив гідність і вбивав репутацію замовленого. За послуги просили скромно: вісім-десять тисяч доларів. За один сайт. У момент шантажу мертві, «резервні» псевдосайти шахраї залучали «до справи» й перетворювали у дійних корів. Жертву доїли довго. Якщо ж потенційна жертва переставала або відмовлялася платити – з’являлася нова чорнуха. Зачіпали вже не лише особу, а родичів. Загнана в глухий кут жертва потрапляла на гачок шантажистів.

Замовлення інформаційного кілерства коштувало...

У шахрайській папці, де 40 аркушів формату А4, навпроти деяких прізвищ, окрім ціни, стояла мітка «М». Це означало «мочити».

Незабаром, без ДБР. Лише факти. Замовлення. Прізвища. Ціни.

Далі буде....