Плюндровані креси

4 листопада, 15:12
З появою фільму «Волинь» преса та інтернет у Польщі зарясніли безліччю статей, їх куди більше, аніж в Україні.

З появою фільму «Волинь» преса та інтернет у Польщі зарясніли безліччю статей, їх куди більше, аніж в Україні. І до їхньої честі сказати, погляди на той драматичний період історії не завжди антиукраїнські.

Хоча в коментарях читачі налаштовані надто радикально і видно, що голови їхні забаламучені тим, що вивчали вони у школах і там їх учили специфічно. Тому й надибуємо закиди українцям аж із епохи Хмельницького, бо, мовляв, уже тоді різали українці поляків.

Та воно то так. Різали. Як різали іспанці французів під час наполеонівських війни, і то разом з жінками та дітьми, як різали фламандці іспанців, і як різали індіанці білих завойовників. Ніде не було шляхетного ставлення до непрошених гостей.

Шкода, що, згадуючи звірства козаків та гайдамаків, не пам’ятають у Польщі інших фактів. Наприклад, як писав про Вишневецького Кривоніс у листі до Домініка Заславського: «Людей мордував і стинав і на палі саджав, всюди в кожному місті посеред ринку шибениця. Попам нашим очі свердлом викручував».

Та є і власні слова Єремії Вишневецького у листі до Адама Кисіля: «Мордуйте запорожців так, аби знали, що вмирають».

Пйотр Вєлґуцкі, автор голосної книжки «Берек», висловився так: «Якщо хтось повинен був навчити українців брутальності, то першими майстрами цієї справи були поляки». Він також розповідає про такі трагічні сторінки нашої спільної історії, як недотримання Польщею обіцянки відвоювати в росіян Україну.

Пише про 200 тисяч інтернованих у Польщі українців, яких трактовано варварським способом: «у багатьох були вибиті зуби й щелепи, виколоті очі. Серед інтернованих було понад 700 священиків. У концтаборах вони голодували і вмирали. Лише в одному Бересті з 27 липня по 4 вересня 1919 року вмерло 774 інтернованих українців».

Прочитавши зо два десятка рецензій на фільм «Волинь», уже можна деякі висновки зробити. Найперше у мене не з’явилося жодного бажання дивитися цю агітку.

Чому я називаю фільм, який інші називають добротним, навіть талановитим кінопродуктом, агіткою? Та тому, що такі самі талановиті фільми знімали й совєтські та нацистські режисери, а все ж вони виявилися агітками.

Агітка має одну незаперечні особливість – вона брехлива. Може бути талановита, але брехлива. Брехні у «Волині» розлито чимало, і кожен може сам пересвідчитися, читаючи не лише українські, а й польські відгуки.

Однак, окрім брехні є й відвертий цинізм. Це коли з брехні роблять ще більшу брехню, яка тупо не вкладається в голову. Просто будь-який поляк міг би й сам здогадатися, що, коли поляків убивали вояки УПА, які мали кулемети і автомати, то до чого тут ножі й сокири? Нема жодних відомостей про освячення священиками тих самих ножів та сокир, як нема відомостей про заклики священиками убивати поляків.

Якби режисер хотів зняти справді історичний фільм, то не продукував би нісенітниць, зокрема не робив би українців пияками. На Волині в той час успішно розвивався антиалкогольний рух, корчмарі масово замикали корчми, на ціле весілля вистачало горілки стільки, скільки зараз замало для одного столу.

Для мене ж промовистим був епізод, описаний кількома оглядачами. Це коли польський хлопчик простягає шматок хліба маленькому українцеві, а той каже: «ти лях, я тепер з тобою не бавлюся». Тобто навпаки – бути не могло? Не міг український хлопчик простягнути хліб малому полякові й почути: «jesteś kabaniem, nie mogę bawić się z tobą»?

Дивною є позиція режисера. Невже без накопичування отих усіх брехень трагедія виявиться не такою страшною? Трагедія є трагедія і, якщо її висвітлити з різних боків, не замовчуючи передісторію, то це значно дужче вплине на українські серця, аніж нагромадження відвертого безглуздя. Яке натомість викликає обурення і неприйняття.

Але що було передумовою волинської трагедії? Окремі польські патріоти волають про 500 тисяч жертв з польського блоку тоді, як на Волині жило 350 тисяч поляків. І не всі ж загинули. Багато хто виїхав.

І чому ми говоримо саме про Волинь, а не про Галичину? Адже й на Галичині було багато польських сіл. Причина та, що Галичину тотальна полонізація і терор зачепили в меншій мірі. Всю свою асиміляційну потугу поляки кинули саме на Волинь та сусідні Холмщину і Підляшшя, зачиняючи українські школи й читальні, забороняючи культурні й освітні товариства та захоплюючи церковні землі. Саме з тих земель до Галичини тікала українська інтелігенція.

З початку 1930-тих років ускладнювалося навіть надходження преси й книжок з Галичини на ці терени, у школах чинили нагінки на українську мову, змушуючи учнів на перервах розмовляти польською.

З 460 православних церков Холмщини у міжвоєнний період зруйновано 217, переобладнано під костели 194, залишилося лише 49 церков. За два місяці у 1938 р. було знищено понад 160 церков. Такі ж нищення церков відбувалися й на Волині. І чинили це поляки руками військових. Православних селян силою змушували відвідувати костели, грабували їхнє майно й лупцювали.

Чи не парадокс, що лише з приходом «визвольної» німецької армії відродилася Холмсько-Підляська православна єпархія, відновилися богослужіння в церквах. Було відкрито українські школи та культурні, запрацювала українська гімназія й український драматичний театр.

Але вже на початку 1941 р. розпочався ще більший польський терор проти українців Холмщини і Підляшшя. Історик Олексій Літковець наводить такі дані: у списках замордованих були «2 керівники Українського Допомогового Комітету, бувший сенатор Іван Пастернак, понад 20 священиків і дяків, більше 20 народних вчителів, понад 30 війтів, їх заступників та волосних урядовців, декілька десятків солтисів, біля 200 українських працівників культурно-освітніх та кооперативних установ і ремісників, ряд визначніших громадян з різних сіл.

Найбільш свідомих українців продовжували вбивати далі в наступному та пізніших роках. Часто це було не просте вбивство, а мученицька смерть».

«Тільки в одному Сагрині, – пише О. Літковець, – було вбито, спалено живцем понад 800 жителів. В Ласкові тоді вбили майже 270, в Шиховичах – до 250, а в Модрині вбито біля 190 чоловік».

Посол від українців Кирило Вальницький, промовляючи на засіданні сейму 31 січня 1929 р., навів такі цікаві цифри: «Маємо в воєводствах Волинському, Станіславівському, Тарнопільському, Львівському (не лічачи Полісся й Холмщини), приватних маєтків кожен обсягом понад 50 гектарів — 2 794. З того числа в руках українців є 208 маєтків, а в руках поляків 2 228».

І це при тому, що українці становили аж 72 % населення станіславівського воєводства, 68 % – волинського i 45,5 % – тернопільського, становили також більшість і в східній частині львівського воєводства. Оскільки значну кількість населення становили також євреї, чехи та німці, то поляки всюди були у меншості.

Однак з 19.000 власників великих земельних наділів 16.000 були поляками, а три тисячі були чехами, німцями, євреями і дуже мало хто українцем чи білорусом.

«Отже, – робить висновок посол, – маємо на тих землях 3 мільйони безземельних і малоземельних селян українських і 2 мільйони таких самих селян білоруських. Маємо кількамільйонову масу людей, позбавлених землі й роботи, велетенський, виразно колоніяльний резервуар робочих рук, призначених насамперед обробляти панські землі, де білоруський і український селянин працює, не маючи жодної охорони в яких-будь статутах, жодного забезпечення з боку держави в умовах суто панщизняних».

Та це й не дивно, бо Польща трактувала ці території, як свої колонії. Визначний польський публіцист Костянтин Сроковський у праці «Національна справа на східних кресах» (1924) заявив, що слов'янські меншини на кресах є гноблені національно і винищувані господарчо. Зокрема на Волині на один мільйон української людності він знайшов ледве 471 українську школу. Але на 1929 рік на Волині уже зосталося тільки чотири українські школи.

Того ж року посол К. Вальницький застерігав: «Польський фашизм любить приодягатися в одежі лібералізму», і додав, що «готуючись до війни, не надійтеся на українського жовніра, бо дуже помилитеся».

Посол сам помилився, передбачаючи, що на випадок війни українці масово тікатимуть з польської армії. Українці боронили Польщу разом з поляками і від росіян, і від німців, і в Катині теж українці полягли. Чомусь тепер про такі факти у Польщі воліють не пам’ятати.