Українська латинка, пристрасті XIX століття

Натрапив на вражаючі нотатки про пристрасті навколо знакових систем, які шаліли в нас у XIX столітті. Скажімо, дідусь-москвофіл, галицький священик забив палкою онука-гімназиста, коли знайшов у того книжки українською фонетикою . А за найменші натяки, не те що спроби європеїзувати український культурний простір, таких як Будзиновський і Франко просто звільняли з роботи в галицьких українських установах.

Будзиновський Вячеслав. Латинка // Нові Шляхи. 1931. Ч. 3.

В літі цього року в Ділі появився фейлетон Мих. Рудницького під заголовком Правопис і літературна мова. ХV. Латинка . В цьому уступі свого фейлетону автор висловлює думки, які донедавна в очах нашої суспільности були страшною і непростимою національною єресю. Рудницький пише ( Діло друкує!):

...питання латинської азбуки стане в нас актуальне, коли не нині, то завтра. Не є виключене, що труднощі, які зростатимуть під впливом нових правописних правил, приспішать у нас заведення латинки... Коли річ іде про політичні арґументи, то з правописом стоїть у нас не інакше, як з подвійним календарем. Одиниці, що передумали цю справу, дійшли давно до пересвідчення, що окремий календар ослаблює нас економічно й національно .
Дальші виводи М. Р-ого є консеквенцією його переконання, що введення у нас латинки це технічна й національна конечність, та що ту латинку ми таки приймемо.

Прочитаний фейлетон вивів перед мої духові очі давні часи. Не такі давні, як часи Віщого Олега, або часи діносаврів, бо лише той час, коли я став співробітником у редакції саме того часопису, в якім появився згаданий фейлетон. Було це в році 1898-ім. Моїй пам яті прийшла з поміччю фантазія, і я став уявляти собі сцени, до яких мабуть було б прийшло, коли б у 1898-ім році я написав такий фейлетон, і коли б він, очивидно лише через недогляд шефа-редактора Івана Белея, появився в Ділі . Було б так:
На другий день іду до редакції і переходжу крізь адміністраційну кімнату. Ні старенький, до цієї пори все ввічливий адміністратор Зарицький, ні ще ввічливіші дівчата-експедиторки не відповідають на моє добрийдень . Адміністратор, не звертаючися лицем до мене, воркнув:
Пан редактор хоче балакати з вами!

Домірковуюся, що буде гостра догана за фейлетон. Іду до кімнати шефа. Белей сидить перед своїм столом. Блідий, насуплений, трясеться. Стаю коло нього. Вільне крісло є, але сідати не просить. Хвилю думає і каже. Не каже, а стогне:
Нас перестерігали, що ви нарваний, та колись, як вас недопильнується, готові Діло зарізати. Таке вже майже сталося! Щастя, що ми завчасу похопилися і з почти завернули цілий наклад. Також повідбирали з трафік і постягали з каварень. Якби не те, то нині вже були б відпали всі наші передплатники. Ви були б нас зарізали... і газету і партію і цілий наш національний рух... у користь кацапів, котрі лиш чигають на такі наші промахи . Починаю оправдуватися:
Я не знав...

Белей перебиває сердито:

Ви не знали, що ви нарваний! Не хочу казати, що вас підкупили ляхи. Бо латинка, то давна польська інтриґа на спольщення цілого нашого народу. Ваша стаття, то зозулене яйце в нашім національнім гнізді... Чи ви вже взяли який зачет на вашу цьогомісячну плату?
Взяв 26 ґульденів, бо плату дістаю з долу, а за мешкання треба заплатити з гори .

Отже ви ще й зачету не відробили, бо нині маємо щолиш десятого. Але ми вже неодно переболіли, отже переболіємо й це. При кінці місяця, як би ви далі робили в нас, належалося б вам ще /315/ 45 зр. І це ми мусимо переболіти, бо вам треба виповісти на 15 днів наперед, а держати вас довше не можемо. Такого, що брутально топче й опльовує національні святощі... ні на одну секунду!... Йдіть до адміністратора. Обчисліться з ним і більше сюди не приходіть, бо нам такий співробітник непотрібний. Прощаю вас словами, якими я попрощав був Івана Франка, коли від нас відходив: Іди, й не признавайся що ти русин!

Пішов я до адміністратора. Перед ним на сталі вже лежав готовий рахунок. Мене здивувало, що рахунок мав багато цифр. Адміністратор став сердито воркотіти:

Такий удар! Зарахувати 45 ґульденів робітникові, котрий їх не відробить! Ви, пане, дістали б, хоч незаслужено, 45 ґульденів. Але з вашої вини ми маємо велику шкоду. Ми мусіли знищити цілий учорашній наклад і видати другий. Кошти знищеного накладу такі: папір ікс ґульденів, штемпель іпсилон ґульденів, ломання, машина й експедиція зет ґульденів. Разом 41 ґульденів. Беріть решту, вами не відроблену, 4 ґульдени і бувайте здорові!

Отаке було б сталося зі мною, очевидно також з М. Рудницьким, коли б він був у 1898 році перепачкував до Діла свій фейлетон про латинку. Всі патріоти були б деліквента оминали, як паршиву собаку!

Уживана нами російська гражданка, яку в нас називано кирилицею, була від хвилі нашого національного відродження при кінці першої половини минулого століття національною святощю, з якої нація не сміє зрезиґнувати. Кромі того, казали, це наше старинне письмо має для нас велике практичне значіння в нашій тяжкій боротьбі проти польонізації, бо воно сильно відрізняє нашу книжку від польської, це б то й нас від поляків. Ця ріжниця спиняє спольщення нашого народу, скріпляє нашу національну відпорність. І національна свідомість, говорено, між русинами держиться сильно поти, поки вони бачать, що наше письмо не таке як польське. В обороні нашого письма всі наші патріоти ставали тим завзятіше, бо поляки все напирали на нас, щоб ми приняли латинку. В тих зусиллях поляків наші добачували атентат на нашу національну окремішність: Затираючи одно з усього того, що нас відрізняє від поляків, ляхи хочуть поволі затерти всі ріжниці між обома народами, та зілляти нас в один польський нарід .

Як можна було думати про латинку, коли більшість української суспільности поборювала гадку реформи правопису в напрямі фонетичнім! Уживана галицькими українцями етимологія була довоєнним російським правописом. Українські слова писалися так, як би їх писав росіянин: наприкладі дымъ , дђло . Через ту етимологію українська азбука мала по кілька знаків на один звук: три, або й чотири на звук і , два на звук и . Кромі того, як і російська азбука, мала знак беззвучний, цілком непотрібний. Головною реформою, яку вводила фонетика, була резиґнація з букв зайвих. Пропаґатори фонетики мусіли звести тяжку і довгу боротьбу, головно боронячи себе від закиду, що вони підкуплені ляхами; фонетику боронячи від закиду, що вона мостить дорогу польському письму тільки на те, щоб український нарід спольщити. Русотяпи (тоді три четвертини українського духовенства), поборювали фонетику, бо етимологія була правописним мостом до російської друкованої мови. Ту фонетику русотяпи поборювали із скаженою заїлістю. В селянські маси впоювали думку, що як загал прийме фонетику, то вона за собою приверне назад панщину. Селянство вірило в цю нісенітницю!

Боротьбі русотяпів проти фонетики наша література завдячує такі поетичні перлини, як:

Не пхай, свине, рило

Там, де святий Кирило!

Йор, йори, ять викидают,

И в том Русь-матер убивают .

В 1892 краєва рада шкільна завела в школах фонетичний правопис. Русотяпи розвинули по селах шалену агітацію за висилкою протестів до австрійського міністерства. На дотичних петиціях зібрано сотні тисяч підписів. Яка третина підписів була хрестиками ( ). Проти сякого чи такого правопису протестували й неграмотні!

З якою заїлістю боронено ту нашу національну святість , яку ми дістали не від будького , а від святих Кирила і Методія, свідчить одна, лиш мені і декому з дотичної родини звісна родинна трагедія. Один ученик української гімназії (все визначний!) мав батька русотяпа і ще більшого русотяпа діда. Той дідо, хоч російської мови не знав, і її ніколи не чув, був тої гадки, що спільною літературною мовою обох руських племен є мова російська, чого доказом є етимологією писане малоруське нарічіє . Ту спільну мову й одну руську націю від Віслока по Ураль може розбити куцофоста фонетика . Цей дідо вчув, що його внук під впливом своїх товаришів зробився українофілом . Дідо зараз відобрав хлопця зі школи і взяв до себе на село, щоб його ізолювати від впливу українофілів . Ізоляція не помогла. Дідо знайшов у скринці внука пару книжок друкованих фонетикою. Всі ті книжки подер, насипав на стіл і бив палицею. Коли палиця вже поломилася на тріски, взяв, та й подерті і побиті книжки спалив. По кількох днях знов знайшов у внука фонетичну книжку. Цим разом палицею став бити хлопця по голові. Хлопець впав трупом. Старий трупа виніс із хати й кинув у ріку. На другий, чи третій день знайдено топільника ще на території парохії. Принесено до трупарні і о. парох, саме той вбивник, не ждучи судових оглядин, поховав його.

За правопис, дідо вбив внука!

В 1894 році я видавав перший популярний радикальний часопис Громадський Голос . Коли я був у лікаря дра Олійника в Мостах в., до нього зійшлися інтеліґентніші і політично активні селяни майже з усіх громад жовківського повіту. Вони всі сказали мені, що їм статті Гр. Голосу дуже подобаються, але газети передплачувати не можуть, бо вона фонетична, отже не щира. Я задобрив їх обіцянкою, що від Нового року заведу етимологію. Але як по цій обіцянці розчиталися в газеті, брали її й по Новім Році. Завернув тільки один.
В 1900 році я кандидував на посла до парламенту. На деяких вічах проти моєї кандидатури виступали селянські промовці, бо кандидат належить до партії, котра польщить нас фонетикою, або що найменше, тою фонетикою робить в народі роздор .

На однім вічу в Скалатщині заатакував мене дуже сильно за це польонофільство популярний у повіті сільський дяк. Більшість виборців була неграмотна, отже мені дуже тяжко було пояснити, що уживане мною письмо, цілком не ляхоманське. Мене виручив якийсь селянин. Звернувся до дяка і питає:

Чи то правда, пане реєнтий, що в святім письмі стоїть: Всякое диханіє да хвалить господа!

Дяк відповів:

Стоїть. Точно так, як ви кажете.

По такій відповіді промовець спитав:

Скажіть нам, пане реєнтий. Коли всякое диханіє да хвалить господа, то чому не може хвалити його... всякое писаніє?!

Сконфужений дяк залишив фонетичного кандидата, розвеселені його невдачею виборці станули по моїй стороні.

Управа Товариства Просвіта була в руках рішучих прихильників фонетики. У виданнях Товариства вони тої фонетики /318/ не вводили, бо боялися, що велика сила членів Товариства виступить і перекинеться до русотяпського Общества Качковского . Аж терор студентства зробив, що в 1899 році Просвіта свої видання почала друкувати фонетикою. Через ту фонетику може й четвертина членів таки відпала.

Як можна було обізватися словом за латинським письмом, коли поборювано фонетику аргументом, що вона є містком до заведення латинки, яка затре всяку ріжницю між українцями й поляками, та спольщить увесь український нарід? І ті, що приняли фонетику, про латинку думали так само: Від польонізації рятує нас те, що маємо окреме письмо, яке нашу літературу, отже і нас самих відрізняє від поляків .

Не скажу, що так думали всі галицькі українці щодо одного. Дехто казав, що нині наше письмо є таким же нонсенсом, як наприклад письмо китайське або клинове. Дехто признавав мені рацію, коли я доказував, що наше письмо польонізує нас, здержуючи нашу літературну продукцію та поширення слова вже друкованого. Між галицькими українцями були такі, що пропаґували б заведення латинки, але... якби! якби не російська Україна!

В російській Україні українська література була заборонена. Як на Подніпров ї читано які українські книжки, то лише друковані в Австрії. Українські твори українців Росії друкувалися в Австрії. Галичина була літературним Піємонтом України. Галицькі прихильники латинки казали:

Поки в Росії українська література заборонена, поки галицька книжка є й для українців Росії єдиною українською літературою, поти галичани мусять держатися письма уживаного на тій російській Україні. Введення латинки відрізало б російських українців узагалі від усякої української літератури. Коли ж у російській Україні, настане воля преси, то тоді австрійські українці мусять держатися письма Великої України. Введення латинки в Галичині розчахнуло б тоді соборно-українську літературу на дві літератури; українська нація розпалася б на дві нації .

Чи не трагікомедія це, що галицькі українці боялися приняти латинку, потерпали, що тим пошкодять українству колишньої Росії; тепер українці колишньої Росії бояться принята латинку, бо потерпають, що тим пошкодять українцям Галичини й узагалі українцям у Польщі?!

Придивімся, що на такі аргументи введення латинки відповідає життя нашого народу; що каже логіка фактів. Не буду мудрішкувати, а покажу, як воно було. Не буду сягати поза мій вік, бо хочу арґументувати лиш тим, що бачили мої очі, що чула мої вуха.

В найдавніших часах, до яких сягають мої скупі спогади про справи, які 8 12-літня дитина може помітити, це б то від 1876 р. до 1880 року читаючою інтеліґенціею були в нас тільки родини попів і поповичів, з малесенькою, не більш як 5-лроцентовою придачею селянських синів. Мій дідо був сільським парохом. Я їздив до нього на час усіх шкільних ферій. Дідо передплачував русотяпський часопис Слово , бо Діла тоді ще не було. В хаті була ще його жінка й одна невіддана донька. Кромі того на ферії приїздила друга, замужна донька з чотирма внучками. Вони всі говорили прегарною українською мовою, але Слово читав лише сам дідо. Решта родини не тому не читала, що Слово було русотяпське. Не читали попросту тому, бо одні не мали вправи, другі нашого письма не знали. В хаті була велика бібліотека старих календарів, повістей і сонник. Кромі календаря Временник , писаного старослов янсько-російським язичіем , що його дідо купував виключно для себе, в цій бібліотеці його родини були книжки виключно польські!

Це не була виняткова попівська родина. Такі були майже всі. Батько родини передплачував для себе Слово , або пізніше Діло . Для родини брав якусь польську газету, з якої вирізувано фейлетони, і купував польські повісті, польські календарі і польський сонник. Бібліотеки інших парохів різнилися від бібліотеки мого діда хіба лиш тим, що вони ще мали німецькі журнали Uber Land und Meer або Gartenlaube. У парохів русотяпів бувала ще російська белетристика, але ні жінка ні діти не читали цього, бо й ті книжки мали письмо для них нечитке.

Замічу, що хоч у тих часах рідня багатьох українських попів говорила між собою вдома по-польськи, вона вся дуже добре володіла українською мовою. Що більше! В тих часах не було одного поляка вихованого в східній Галичині, що по-українськи не говорив би так добре, як говорив український селянин. Отже українську мову знали всі. Знали її українці, знали поляки. Але читали тільки польські книжки бо наше письмо було для них клиновим!
Чи при таких обставинах можливі були українські видавництва? Чи літературні таланти могли думати про те, щоб писати?... Рахуймо! Візьму часи вже трохи ліпші і мені знані.

Щоб у 80-их роках яка книжка вернула кошти друку, треба /320/ було продати бодай 500 примірників. Щоб видавець заробив щось, треба було продати других 500 примірників. На гонорар автора треба б мати чистий зиск з третьої пів тисячки. Все те могло бути лише в хорій фантазії видавців і авторів, бо поза молитвенниками, української книжки не могло розійтися більше, як 500 примірників але й це по кількалітній форсовній патріотичній кольпортажі!
Видавців на українські книжки цілком не було, бо видавець не міг заробити, хоч би й не заплатив гонорару. Автори, що хотіли заробити, мусіли писати по-польськи. По-українськи автори писали тільки з патріотизму і свої твори видавали власним коштом і з власного втратою. Одним з них єсьм аз . У середині 1880-тих р. Іван Франко почав видавати Дрібну Бібліотеку . Видавав на кредит і довги в друкарні сплачував трохи приходом з розпродажі виданої книжки, трохи своїми зарібками в польських журналах. Розпродаж самої книжки ніколи не повернула йому коштів друку. Ще в 1889-му році в домівці студентського товариства Академічне Братство я бачив кілька скринь тої нерозпроданої Дрібної Бібліотеки!

В 1890-их роках польський хлопоман-демагог, єзуїт Стояловскі видавав для селян газетки Wieniec і Pszcz łka . Обидві газетки мали між українськими селянами в кожнім повіті передплатників більше, як українська Батьківщина в цілій Галичині. Це не були ренеґати або хруні, Wienc -a і Pszcz łk -и брали свідомі українські націоналісти, бо українське письмо українських газет було для них за тяжке.

Перейдім до часів пізніших!

В 1900-ім році, кандидуючи до парляменту, я видав до виборців відозву. Тексту було на півтретя аркуша. Щоб цензура не забрала цілого накладу ще поки друкар буде мати право наклад видати мені, треба було, щоб брошура мала аж над 5 аркушів друку. На виборчу відозву було це забагато. Отже я, користаючи з того, що між моїми виборцями був дуже великий відсоток польських селян, я разом з українським текстом видав польський переклад. Польську половину можна було відірвати від української, і з одної брошури зробити дві. На передвиборчих вічах, коли в мене під пахою було тільки 50 100 примірників брошури, по неї до мене простягалося по кількасот рук. Я тоді так промовив:
Моєї відозви маю лиш 50 штук, але по-українськи написана лише половина кожної брошури. В другій половині є дослівний переклад на польське, бо я хочу, щоб і польські виборці знали, яка моя програма. Я ті польські половинки повідриваю. Для кого не стане українських половинок, а він доконче схоче мати мою програму, той може візьме й польський переклад?

По тих моїх словах, на моє превелике диво, всі руки зверталися на право, куди я, відбираючи правою рукою, передавав польський текст. Кожний мотивував це дуже зручно. Не казав, що він привик до польського друку і йому український текст тяжче читати. Кожний крутив так, неначе він, беручи польський текст, робив із себе жертву, щоб догодити таким своїм товаришам, що не знають польської мови:

Я й по-польськи зрозумію. Українську половинку дайте такому, що по-польськи ні в зуб!

В часі війни через мої руки переходило багато листів українських вояків до їх родин і листи рідні до вояків, що лежали в шпиталях. Більша частина була писана латинкою, в тім великий процент таки цілком по-польськи. Після війни в 1926-ім році в одній пасіці працював зі мною дуже очитаний в українській літературі молодий господар з Дуби коло Долини. Коли я заглянув до його пасічничого нотатника, побачив усі записки по-українськи, але латинкою. Він наш друк читав, але писав письмом польським!

Як в українських народніх масах українське письмо було мало знане, або й цілком не знане, доказують різні видання молитовників латинкою. І побожні отці Василіяни не побоялися, що прогнівлять своїх святих Кирила і Методія, та видавали молитовники латинкою, бо хотіли, щоб їх українські овечки молилися, хоч би й до Кирила і Методія не з польських, але з українських молитовників.

Коли так було в останніх десятиліттях, коли так є ще й тепер, а за кілька років буде ще гірше, то що то було в перших часах після нашого національного відродження! Кромі духовенства, яке добре знало кирилицю, майже ніякий українець по-українськи не читав, бо або цілком не знав українського письма, або в читанні не мав потрібної вправи. Коли ж не було консументів українських книжок, то ніхто їх не друкував; коли ніхто не друкував, то літературні таланти й не сідали писати. Письмо, яке нас відрізняє від поляків , щораз більше затирало всяку ріжницю між нами й поляками. Українська інтелігенція спольщена тільки у письмі, спинивши українську літературну продукцію, під впливом виключно польської лектури польщилася також духом. Брак української лектури зробив, що політика держави в 60-их роках спольщила всі світські українські родини; всі, до одної! В 1890-ім році мій бувший професор гімназійний, старенький А. Борковський рахував зі мною (з пам яти й із шематизмів) тодішню світську інтеліґенцію. Ми не знайшли ані одного інтеліґента, котрий походив би від українського інтеліґента з 60-их років. Всі були синами або внуками попів і селян. Де ж поділися сини і внуки наших перших інтеліґентів?!

Ще за Австрії початкові школи і публічне життя робили, що українець вивчив лише українську азбуку, але не вправився в читанні. І в українській початковій школі учитель, хоч українець, усі предмети науки вчив по-польськи. Так робив, бо шкільний інспектор жадав, щоб школярі поправно говорили по-польськи. Щоб вправитися в читанні і плавно читати, дитина мусіла б багато читати не лиш у школі, але й вийшовши зі школи. Такої української лектури українська дитина не мала. Зате раз-у-раз приходили до хати якісь польські урядові письма і друки. Також напихано села польськими брушурами і польськими газетами. Як люди вправлялися в читанні, то тільки на тих польських письмах і друках. Не диво, що вони, або цілком забули українську азбуку, або воліли книжку друковану латинкою. Не було таких українських друків, то люди хапали за польські (згадані Wieniec і Pszcz łka ).

Нині наш літературний віз котиться назад; вертає до того, що було до 1860-тих років. Ріжниця тільки така, що коли раніше віз, хоч тягнений дихавичними кіньми, таки йшов уперід, то тепер іде й без стриму буде йти назад. У літературній продукції вже застій. Він не хвилевий. Нині наша ситуація така, що нашу літературну продукцію могло б урятувати хіба лиш негайне введення латинки. Така реформа була б конечна й тоді, коли б наша загальна ситуація засадничо поправилася.