Битва під Лоєвом

Спочатку козацький полковник Ілляш Голота на чолі 7 тисяч повстанців атакував литовські війська під містечком Загалля. Скориставшись із фактору несподіванки, Голоті вдалося завдати супротивнику значних втрат.

Однак драгуни й німецька піхота, які підоспіли на допомогу обложеним, вирівняли ситуацію та зуміли загнати козаків у дуже невигідні для них позиції на краю болота. У бою загинув полковник Голота. А його військо зазнало тяжкого погрому. А вже 18 липня литовська кіннота під командою князя Януша Радзивілла швидким маршем вирушила під Лоїв, де козаки чернігівського наказного полковника Степана Подобайла заклали на лівому березі Дніпра, у районі впадіння в нього річки Сож, укріплений табір. У такий спосіб козаки намагались перекрити литовським військам шлях на Київ, адже в районі Лоєва було облаштовано переправу через Дніпро.

Загалом у розпорядженні литовського гетьмана перебувало близько тисячі гусар, дві тисячі козаків (мається на увазі вид легкоозброєної кінноти, а не соціальна група), шістсот рейтарів, майже дві тисячі драгунів, півтори тисячі німецької піхоти та сімсот піхотинців польсько-угорських. Щоправда, частину військ, переважно піхоти, Радзивілл був змушений залишити в гарнізонах Слуцька й Несвіжу, а також у таборі під Річицею для несення караульної служби.

У розпорядженні полковника Подобайла під Лоєвом було близько трьох тисяч козаків. На озброєнні було декілька гармат. І, зважаючи на стратегічне розташування козацьких позицій, хотів Радзивілл того чи ні, але продовжувати рух литовського війська, не знищивши табір Подобайла, він не міг. Отож, підтягнувши до Лоєва головні свої сили, Радзивілл віддав наказ про обстріл козацьких позицій.

Штурм позицій Подобайла розпочався під вечір 23 липня, але бажаного успіху литовцям не приніс. Прицільний козацький вогонь з мушкетів і аркебузів зупинив наступ польської та німецької піхоти Ґосєвського, що наступала з півночі. Зрозумівши марність сподівань на швидкий успіх, Радзивілл наказав частині кінноти переправитися через Дніпро, здійснити обхідний марш й атакувати козацькі позиції з тилу.

Саме в розпал реалізації цього плану, що розпочалась 25 липня, литовському гетьману повідомили про наближення потужного козацького війська під командою наказного гетьмана Станіслава Михайла Кричевського. Отож відтепер операція, направлена на здобуття табору полковника Подобайла, втрачала свою нагальність, і на порядок денний висувалось завдання знищення корпусу Кричевського. Але, перш ніж розповісти про саму битву, варто хоч би побіжно зупинитись на особі самого наказного гетьмана, козацького старшини надзвичайно цікавої долі.

Станіслав Кричевський народився в сім’ї шляхтича з Берестейщини. Раніше православний рід Кричевських на момент народження Станіслава слідом за іншими українськими магнатами й шляхтичами вже прийняв католицтво. Поступивши на службу до коронного війська Речі Посполитої, завдяки особистій мужності й здібності до військової справи Кричевський користувався заслуженим авторитетом серед жовнірів і командування. Особливий респект до здібного офіцера виявляв великий коронний гетьман Станіслав Конєцпольський, під командою якого він воював як ротмістр гусарської хоругви під час війни зі Швецією в 1627— 1629 рр. І вочевидь, завдяки саме його протекції 1643 р. Кричевський отримав призначення на полковника Чигиринського реєстрового полку.

Перебуваючи на Чигиринщині, Кричевський зблизився з тамтешньою козацькою старшиною. З багатьма козаками мав добрі приятельські стосунки. Попри різну конфесійну належність доводився кумом чигиринському сотнику Богдану Хмельницькому. Восени 1647 р. саме чигиринський полковник сприяв звільненню Хмельницького з-під варти. Утім, навесні наступного року був одним з тих старшин, котрі очолювали виправу реєстровців на Січ з метою придушення козацького виступу. У тих буремних подіях, на відміну від більшості козацьких старшин, які перейшли на бік повсталих, Кричевський до кінця зберіг вірність королеві. За це був засуджений товариством до смертної кари. Проте зрештою був помилуваний.

Упродовж усього 1648 р. Кричевський залишався осторонь того запеклого протистояння, яке розгорілось в Україні. І лише після довгих вагань навесні наступного року зробив свій непростий вибір: повернувся до віри своїх предків, взявши при хрещенні за православним обрядом ім’я Михайло, та вступив до Війська Запорозького. Зважаючи на величезний бойовий досвід офіцера, Хмельницький відразу призначив його полковником київським, а в червні 1649 р. в ранзі наказного гетьмана відправив на захист північних кордонів Української козацької держави.

Крім Київського полку (що на той час був одним з найбільших у Війську Запорозькому), Хмельницький передав під команду Кричевського також Чорнобильський й Овруцький полки. Разом з Кричевським у похід виступило й чимало козаків-охотників, котрим набридло сидіти під стінами Збаража.

Як і Януш Радзивілл, Михайло Кричевський багато маневрував і до самого початку бою було невідомо, де і за яких обставин він відбуватиметься. Коли командування козацькими військами побачило вміло облаштований і добре захищений табір князя Радзивілла, старшини радили Кричевському утриматися від атакування супротивника. Утім, наказний гетьман був іншої думки. Вочевидь, помітивши певні недоречності в оборонних лавах литовців, а також зваживши на ту обставину, що Радзивілл не встиг вчасно переправити всі свої війська з правого берега Дніпра, наказний козацький гетьман віддав наказ про підготовку до штурму ворожих позицій.

Після швидкого маршу на чолі 10-тисячного вибраного кінного війська (піхота й обоз рухались із деяким відставанням слідом) 30 липня 1649 р. Кричевський здійснив обхідний маневр і на світанку 31 липня атакував литовські війська на чолі з гетьманом Янушем Радзивіллом під Лоєвом.

Бій відзначався неймовірними запеклістю та динамізмом. За чисельністю сили супротивних сторін були приблизно рівними. Але литовський гетьман мав під своєю орудою добре вишколене військо, на озброєнні якого було близько півсотні гармат. Аби нівелювати ці переваги ворога, Кричевський намагався вміло маневрувати на полі бою. На початковому етапі битви ініціативою заволоділи козацькі полки, і Януш Радзивілл навіть обдумував можливості відступу до містечка Річиця. Але в самий розпал січі на допомогу литовському гетьману підоспіли близько двох тисяч кінноти, відправлених раніше в розвідку, і їхня атака в козацький тил фактично і визначила переможця.

Коли намітилась перевага литовської кавалерії, уцілілі козаки надійно закрились в укріпленому таборі, зведеному вже по ходу січі. Але надія на можливість перехоплення ініціативи розвіялась після того, як стало відомо, що литовцям вдалося розбити на марші козацький обоз і піхотинців, які його супроводжували.

Не зміг надати Кричевському своєчасної допомоги й полковник Семен Подобайло, котрий з військами стояв неподалік на берегах річки Сож. Щойно козаки Подобайла на човнах перебралися на правий берег Дніпра, як були атаковані направленими проти них Радзивіллом німецькою піхотою та козацькими й драгунськими хоругвами. Щільно обстрілявши козаків з мушкетів, вони кинулись в шабельну атаку, витримати яку чернігівські козаки були вже не в силах.

Частина з них кинулась до човнів, а частина спробувала переплисти Дніпро вплав. Однак доля як одних, так й інших була трагічною. Дніпро густо покрився козацькою кров’ю, а наказний гетьман Кричевський втратив надію на допомогу. Натомість князь Радзивілл після отриманої перемоги над козаками Подобайла віддав наказ про передислокування з лівого берега на правий підрозділів німецької піхоти під командою Оттенхауза, які були кинуті в бій проти військ Кричевського.

У бою, що тривав до пізнього вечора, Радзивіллу так і не вдалось заволодіти табором Кричевського. Хоча героїзм і військова доблесть, проявлені в цій фазі бою козаками надвірної хоругви князя Радзивілла під командою поручника Лукаша Ходорковського, а також гусарами хоругви воєводи Кароля Глєбовича, Богуслава Радзивілла та Олександра Полубінського, викликали в Литві справжнє захоплення, зазнавши великих втрат, князь віддав наказ про відхід на висхідні позиції. Надзвичайно серйозними були й втрати козацького війська. До того ж важке поранення отримав Михайло Кричевський. На скликаній воєнній раді було ухвалено рішення під покровом ночі відійти на Подніпров’я.

Відчуваючи за собою моральну провину за загибель такої великої кількості козаків, Кричевський наказав залишити його помирати на Лоївському полі. Разом з наказним гетьманом залишився доживати останні години свого життя ще один відомий на Литві шляхтич, котрий перейшов на бік повсталих козаків, — син вітебського войського Шапка, котрому в бою ядром відірвало ногу. Коли наступного ранку Кричевського знайшли литовські жовніри, він категорично відмовився від наданої Радзивіллом медичної допомоги. Не став він також і вступати в жодні розмови з литовським гетьманом, котрий не приховував свого захоплення військовими талантами супротивника та його особистою мужністю, а до того ж був знайомий з ним ще з часів служби Кричевського в коронному війську.

Вражений військовою звитягою Кричевського, по смерті полковника литовський гетьман наказав поховати його тіло з усіма належними почестями. До слова, як справжнього лицаря характеризує князя Радзивілла і його наказ про належне поховання й тіл решти загиблих козаків. Близько семи тисяч повстанців було поховано в 19 високих курганах.

Проте значними втрати були не лише з української сторони. Литовці також втратили близько шести тисяч жовнірів. Крім того, під час бою було використано майже весь боєзапас. У розпорядженні князя Радзивілла залишилась лише одна бочка пороху, і, зрозуміло, з таким забезпеченням похід в Україну був би для литовської армії повною авантюрою. Отож литовський гетьман, зваживши всі «за» і «проти», віддав наказ про припинення походу в Україну та відхід війська в табір до Річиці.