Братерство

19 серпня, 10:26
Роль угорської армії, яка боролась на стороні Гітлера під час ІІ світової війни, у польсько-українському конфлікті істориками недооцінена і взагалі оминається.

Роль угорської армії, яка боролась на стороні Гітлера під час ІІ світової війни, у польсько-українському конфлікті істориками недооцінена і взагалі оминається.

Часто говориться про те, що на розпалювання цього конфлікту мали вплив німецькі провокації та дії НКВС - з цим цілком погоджуємось, одним та іншим окупантам було потрібно, щоб поляки з українцями не порозумілись та не стали для них загрозою у вигляді однієї союзницької сили, яка б воювала за незалежність своїх народів.

У цьому тексті я б хотів звернути увагу на роль Угорщини в цьому конфлікті та одночасно продемонструвати масштаб вбивств, яких припустились угорські загони на території України під час війни. Мова йде про угорське варварство щодо українського цивільного населення, починаючи з 1938 року.

У Польщі є прислів'я: «Поляк, угорець - два братанки, і до шаблі, і до склянки» (братанки - двоюрідні брати, дослівно - кузени).

Угорці його повторюють: «Lengyel, magyar - két jó barát, együtt harcol, s issza borát» - цей вислів і під час ІІ світової війни було на вустах одних і інших.

Дружба - це гарна справа, тим більше, що мова йде про дружбу двох народів. Але ця дружба між двома народами одночасно поєднувалась із ненавистю до України та українців.

Почались спільні збройні польсько-угорські дії проти України і українського народу ще до початку ІІ світової війни, восени 1938 року.

Ці дії мали не допустити зародження української держави та були першими мілітарними діями інших держав на чужих територіях напередодні ІІ світової війни. Польща та Угорщина потай, потихеньку відправляли свої загони у Карпатську Україну для проведення терористично-диверсійних дій.

Аналогічно сьогодні Москва відправляє на Донбас своїх солдат, також без розпізнавальних знаків, а згідно з міжнародним правом - терористів. Акція «ЛОМ» (ŁOM) - під таким криптонімом проводились диверсійні дії, організовані і під керівництвом ІІ Відділу Головного Штабу Польської Армії, тривала від 11 до 30 листопада 1938 року.

Таку ж акцію в цей самий час проводила Угорщина. У такий спосіб обидві країни намагались анексувати Закарпаття на користь Угорщини.

Хочу ще раз підкреслити - ІІ світова війна ще не розпочалась, але світ починає розуміти, що її не вдасться уникнути, в зв'язку з чим збройні дії Польщі та Угорщини можна сміливо кваліфікувати, як розпалюючі війну.

Навесні 1939 року Угорщина за згодою Гітлера зайняла Карпатстку Україну - отримати цю згоду дипломатично допомагала Польща - таким чином досягнуто дві мети - ліквідовано українську державу, що відроджувалася, і при цьому Угорщина і Польща мали спільний кордон.

Щоб досягнути цих цілей, насамперед треба було зруйнувати порядок кордонів у Європі, та порушити правило, на яке Польща і Угорщина посилались після І світової війни - а саме право кожного народу на самоствердження.

Під час тої агресії угорська армія вчинила безліч жорстоких злочинів. Поляки в цьому також мають багато на совісті.

Почнемо з Угорщини.

Український священик Степан Пап («Пугач») - в'язень угорських таборів для полонених так описував ті дні у своїх спогадах:

«Угорщина почала свою агресію проти Карпатської України, атакувала, як Орда. Позаду регулярної армії йшли терористи, які грабували і вбивали невинних людей, за ними жандарми, за ними знову терористи. В окупованих селах страх і плач, багато людей переховуються. Тимчасова військова адміністрація закликає населення повертатись додому, обіцяє, що не буде репресій, але одночасно заарештовують людей вдень і вночі, вже всі в'язниці переповнені. Угорці навіть школи перетворили на тимчасові в'язниці, заарештовували інтелігенцію, студентів, свідоме населення і молодь».

Інший свідок тих подій так описував угорські злочини на Закарпатті:

«Де лиш не з'явились угорські солдати плач, розпач і трагедія. Вбивали полонених січовиків, добивали поранених, а найбільше радості їм приносило гвалтування молодих дівчат з наших сіл і містечок. Найстрашніші муки проходили передусім січовички-галичанки, яких угорські солдати спочатку гвалтували, а потім вбивали».

«Угорці не беруть полонених, всіх, хто називається січовиками, розстрілюють на місці, такий наказ дала угорська комендатура:

«Нема поранених і полонених», під час атаки поблизу Свлішу, Великої Копані, Королева, Рокосова і Хусту угорські солдати розстрілювали всіх полонених, а поранених добивали багнетами».

Офіційні угорські джерела пишуть про 4500 вбитих січовиків та понад 57 тисяч арештованих і висланих на примусові роботи в глиб Угорщини осіб, але це лише офіційні дані угорського міністерства внутрішніх справ. Українські джерела подають різні цифри (від понад 50 тисяч до понад 100 тисяч за весь період угорської окупації Закарпаття), однак це досі тема. яка потребує величезної праці істориків. Україні ще треба багато зробити по цьому питанню, як і по справі Волинської трагедії.

Проведення слідств, пошуки в архівах, збір показів свідків, виділення коштів на таку діяльність і т.д...

Досі це не було в інтересі державної влади, українська влада мовчала у відповідь на будь-які звинувачення з-за кордону в бік українського народу (причини мовчання і бездіяльності - окрема тема). Однак сподіваюсь, що теперішня політична ситуація дозволиь шукати і висвітлювати всю правду про ті трагічні події.

Перейдемо тепер до польських гріхів під час угорської агресії в Карпатській Україні. Спочатку кілька цитат з польських джерел:

«...в прикордонних місцевостях у 1938/39 польська поліція і KOP (Корпус Охорони Прикордоння) здійснювали незаконні екзекуції українців. Незручних осіб службовці поліції і KOP відводили до угорського кордону і там вбивали без жодних формальностей. Восени 1939 після опаду листя з дерев, в кількох місцях знайдено трупи українців, які походили з тих екзекуцій».

«Незважаючи на те, що Угорщина добилась спільного кордону з Польщею, Петро Курніцький доповідав ще 18 березня 1939 року про діяльність Карпатської Січі. Її розбиті загони, через слабке заповнення краю угорцями, діяли в горах поблизу кордону з Польщею. Серед них переважали втікачі з території Польщі. Того самого дня Мєчислав Халупчинський, новий консул РП в Братиславі, вислав депешу, в якій знаково рекомендував вирішити українську проблему під угорською адміністрацією: (...) на підставі знань про місцеву ситуацію, вважаю за потрібне радити Угорщині провести деукраїнізацію Русі, блискавично, без розголосу про акцію. «Чистку» потрібно провести під виглядом звільнення краю від комуністичних елементів.

Поняття «українець» потрібно заборонити таємним розпорядженням, щоб не піднімати цю тему публічно».

«Від осені 1939 року були випадки самосудів над українцями. Спіймані при перетині кордону, часто були просто повішені. Про такі випадки повідомляли навіть учасники акції «Лом». Подібні зізнання склав також один зі службовців Станіславівської політичної поліції, який після вересневої кампанії 1939 року перейшов на угорську службу. Ще в перші дні війни деякі поліцейські і члени Прикодонної Служби намагались вчиняти самосуди щодо осіб, заангажованих у події по той бік карпатського кордону».

«У квітні 1939 року начальник V відділу Угорського Королівського Генерального Штабу (аналог Відділу ІІ SG - ІІ Відділ Генерального Штабу Польської Армії) генерал Хомлок провів у Відні розмову з начальником Абверу адміралом Вільгельмом Канарісом, який представив угорському військовому цілий перелік німецьких постулатів, які стосувались українських питань. Він вимагав відпустити на волю і призупинити видачу Польщі спійманих членів Карпатської Січі (бо це на думку Канаріса було рівнозначним вироку смерті для них)».

Інструкції для генерала Фабрици та Борути-Спєховича звучали так: «З наявних відомостей випливає, що угорці просуваються до нашого кордону. Потрібно серйозно рахуватись з тим, що групи - навіть достатньо сильні - січовиків і українських загонів захочуть потрапити на нашу сторону.

Звичайно не можна допустити до цього проникнення і (...) за наказом пана Маршала потрібно стріляти в цих січовиків, а якщо будуть здаватись, негайно роззброювати та інтернувати. Інша справа, що пан Маршал не хотів би, щоб вони взагалі потрапляли на нашу територію, навіть якби мали бути інтернованими. Краще відштовхнути назад на Русь, нехай Угорщина з ними розбирається.

... Між 15:00 та 17:00 угорські загони зайняли Ясіню. О 18:35 біля вильоту тунелю (6 км у південно-східному напрямку від перевалу) залізничної станції Воронецька з ними зустрівся патруль KOP на чолі з капітаном Станкевичем, якому угорський полковник повідомив про захоплення села, яке досі контролювали українці. Інспектор армії так прокоментував цей факт: «Вважаю, що справа можливого удару для допомоги угорським загонам закрита. Друга фаза ліквідації українського питання на Русі триватиме довше, поки Угорщина не захопить всю територію. По мірі ліквідування угорцями активних українських елементів, очікую їх проникнення через кордон. Головним завданням стаї їх ліквідація».

«17 березня 1939 року полонених із таборів у Кривому і Тячеві сформовано у 7-8 колон полонених по 70-80 чоловік, яких під угорським конвоєм відвели до польського кордону і передали польським прикордонним службам. 18 березня у двох місцях Верецького перевалу, 1,5 до 2 км від кордону поляки розстріляли близько 600 галичан січовиків...Іншу групу січовиків (30-40) розстріляли польські прикордонники і угорські солдати в Татарському перевалі 23 березня».

Вищевказані польські та українські джерела однозначно свідчать про те, що польська сторона була схильна застосовувати найжорсткіші методи щодо українців, які були учасниками подій в Карпатській Україні. Такі дії не можна кваліфікувати інакше, ніж злочинні. Карпатську Україну швидко і жорстоко ліквідували, патріоти, які встали на боротьбу за свою батьківщину, полягли на полі битви, але ще більше їх було вбито.

Варто мати на увазі цей маловідомий епізод з історії польсько-українських конфліктів, бо це ще одна причина подальших подій на Волині.

За іронією долі через кілька місяців Польща зникла з карт світу внаслідок спільної агресії двох тоталітарних держав - нацистської Німеччини і комуністичної Московії, позиція Угорщини в той момент була нейтральна, але вже через два роки вона пліч-о-пліч з Німеччиною займала території, які до війни належали Польщі, а вже у 42-му році угорська влада запропонувала Німеччині передати і включити в склад Угорщини Східну Галичину.

Таку інціативу угорська делегація представила 13.06.42 року і отримала від Німеччини негативну відповідь, в якій німці переконують, що не допустять утворення жодної слов'янської держави після війни, і Галичина належатиме Німеччині, а питання приєднання частини Галичини до Угорщини пропонують відкласти до повоєнних часів.

Угорський терор щодо українців на Закарпатті починає переноситись вглиб України, спочатку в Галичину, потім у центрально-північну Україну. Особливо на Чернігівщині, де угорська армія виконувала адміністративно-каральні функції від осені 41-го до осені 43-го року.

Втрати цивільного населення Чернігівщини за той період в російській історіографії зводяться до кількості 103 614 цивільних осіб. Так як каральні функції там виконували переважно угорці, вважається, що більшість вбитих цивільних під час каральних пацифікаційних акцій - це справа рук угорської арміії.

Мало хто про це знає, але найбільший злочин, якщо йдеться про кількість вбитих цивільних осіб в одному населеному пункті каральними загонами під час ІІ світової війни, був здійснений саме угорцями.

Загони генерала Золтана Алдя-Папа (105. Дивізія піхоти) 1-2 березня 1943 року повбивали жителів і спалили містечко Крюківка. Загальна кількість цивільних жертв - 6700 осіб.

Корюківка після угорської пацифікації.

Під час цього масового вбивства 1377 осіб спалено живцем, а 5612 осіб не вдалось розпізнати.

Ще раніше угорський батальйон під керівництвом полковника Тотоші, в листопаді 41 року - розстріляв 90 цивільних осіб, спійманих без документів поблизу Бахмача.

У січні 42 року в селі Рейментарівка цей батальйон повбивав (спалив живцем) близько 250 осіб. Задокументованих угорських злочинів на Чернігівщині є значно більше, тут можна згадати назви інших населених пунктів пацифікованих і знищених угорцями, але не ставлю собі за мету продемонструвати всі їх злочини, а лише висвітлити маловідому у Польщі тему. Отже, закрию тему прикладів малим населеним пунктом Загребельна Слобода, яка також була повністю знищена за наказом Золтана Алдя-Папа, там вбито 80 осіб, серед них 50 дітей.

Під час Чернігівського процесу (Малий Нюрнберг) у 1947 році на лаві підсудних опинилось 13 угорців (в т. ч. 5 генералів угорської армії) і три німці.

Під час процесу полковник Сандор Захар в зізнаннях повідомив, що в середині 1942 року з'явилась директива №10, підписана генералом Ференцом Шомбателі, яка дозволяла і вимагала використовувати у боротьбі з партизанами терор проти цивільного населення, включно з пацифікаціями цілих сіл і розстрілами осіб, яких підозрювали у співпраці з радянськими партизанами.

Одночасно з німецькими поразками і наближаючимся фронтом, угорські загони перемістились в Галичину, а сам Золтан Алдя-Пап - на Закарпаття.

І почалась нова хвиля угорського терору на Закарпатті і в Галичині.

І так 28 березня 43 року угорські солдати спалили село Пукасівці. де вбили 18 осіб.

В повіті Тлумач напали і пограбували села Пужники, Хотимир, Тлумачі та Озеряни.

Між 7-10 квітні 44 року спалили села: Милування, Стригунці. Рошнів, Заріччя, 14 квітня - Делятин. Надзвичайно жорстоко вони діяли в селах на території Коломийщини і Косівщини - там грабували всі українські села та розстрілювали кожного, кого вважали пов'язаним з ОУН і УПА, та червоними партизанами. На початку травня угорська армія спалила село Рунгури на Коломийщині, де вбили 110 осіб.

6 травня напали на село Саджава і Грабівка на Калущині, де спалили166 господарств і розстріляли 34 особи.

Це лише кілька прикладів угорського терору проти українського цивільного населення у 1944 році. Тут потрібно додати, що, як в 39-му, так і в цей момент угорці користувались допомогою поляків. У ситуаційному рапорті ОУН-б з Тернопільщини (за квітень-травень) читаємо:

«Поляки намовляють угорців до ворожості щодо нашого народу, вмовляють їм, що українські повстанці - це малі банди, які не роблять нічого іншого, крім погрбувань і вбивств польських сіл. Інформують їх про ймовірні вбивства угорських солдат, детально інформують про рух наших військ. В результаті цього підбурювання угорці разом з поляками проводили масові ревізії та арешти».

Таким чином в квітні і травні угорці разом з поляками напали на села: Посіч, Лиска, Тисів, Купчаківка, Горішній Угринів. Крім цього разом з польською допоміжною поліцією угорські солдати в квітні спалили кілька сіл Долинщини: Старий Мізунь, Копанки, Кропивник.

В архівах СБУ зберігся протокол спільної пацифікаційної акції села Кропивник, в якій брали участь німці, угорці і поляки.

В протоколі детально описано перебіг подій. У селі стаціонував підрозділ УПА з 10 осіб. Після відходу партизанів у ліс, село спалили, вбили двоє осіб, а з собою забрали 30 заручників, яких через кілька днів розстріляли.

20 квітня повстанці УПА атакували угорських солдат, які грабували село Сівка-Калуська, угорці відступили до Калуша, родали зброю місцевим полякам, після чого спільно атакували загін УПА, змушуючи його відійти. Після закінчення боротьби разом пограбували і пацифікували село.

Польське керівництво АК постійно контактувало з керівництвом угорських військ - наприклад, Станіславівський інспекторат АК у травні 44-го досягнув порозуміння зі штабом 18 угорської дивізії. На підконтрольних дивізії територіях польські загони отримали свободу дій і могли нападати на українські села. Угорці не лише прикривали на це очі, але й долучались до грабежів.

Угорський терор припинився влітку 1944 року, коли керівництво УПА домовилось з керівництвом угорської армії і вони підписали угоду про взаємниц ненапад. Щоправда ще бували спорадичні антиукраїнські акції з боку угорців, але їх масштаб і втрати не були вже такими великими.

Час на підсумки:

- 1939 рік - угорці і поляки, не проголошуючи війни, проводять військову диверсійно-терористичну діяльність на території іншої держави.

- весна 1939 року - Угорщина здійснює напад на Карпатську Україну - має повну підтримку Польщі і дипломатичну підмогу в розмовах з Гітлером перед самою агресією. Відбуваються угорські злочини на території Закарпаття, а також вбивства, які вчиняли угорці й поляки в прикордонній зоні.

- 1939-44 роки - масовий угорський терор на Закарпатті, внаслідок якого втрати українського населення оцінюються у понад 50 тисяч загалом.

- 1941-43 роки - угорський терор на Чернігівщині, де угорцям приписують понад 60 тисяч цивільних жертв.

- 1944 рік Галичина - угорці й тут проводять жорстку антиукраїнську політику, свої пацифікаційні акції часто проводять при допомозі поляків.

Неважко помітити, що вбивства українського цивільного населення, здійснені угорцями до і під час війни, перевищують польські втрати від рук УПА, навіть, якщо прийняти за реальні цифри, які в Польщі вважаються близькими до правди. Але про них поляки не скажуть «людобуйци» (вбивці), мало того, угорці - союзникки Гітлера - навіть тоді вважались друзями, союзниками і навіть тоді діяли спільно. Чому так було?

Відповідь - напевно неповна - є достатньо простою: як для поляків, так і для угорців українці і їх національно-визвольний рух були загрозою для цих держав. Це призвело до союзу, який проявлявся і злочинними діями проти українців.

Польсько-угорська дружба ма багатовікову традицію - ці держави і народи кілька сотень років жили у злагоді та дружбі. Однак саме в цей період історії цю дружбу можна назвати «братерством на погибель України» - братерство, в якому всі методи дозволені, аби лиш не було України.

Однак чому ж цей народ, гноблений своїми катами, майже всіма сусідами, знищуваний, винародовлюваний, русифікований, полонізований і т.д... в історіографії цих сусідів звинувачується у всіх можливих злочинах, в жорстокості і варварстві щодо інших народів, а навіть у фашизмі?

Нема святих народів, український народ теж не святий і має на своїй совісті злочини, які не мали б статись. Але даймо собі чесну відповідь на кілька елементарних питань:

- Чи український народ відмовляв своїм сусідам у праві на власну державу?

- Чи захоплював чужі території, з одночасною українізацією інших народів?

- Чи українці забороняли іншим називати себе народом та викидали з офіційного обігу назву цього народу?

- Чи українці знищили і відібрали у своїх сусідів сотні костелів?

- Чи змушували їх змінити свою віру?

- Чи тероризували їх, вважаючи це законним правом, чи їх дискримінували, чи переповнювали тюрми молодими патріотами, які хотіли жити у власній державі і бути повноправними громадянами своєї вітчизни?

Таких питань можна ставити більше, відповіді негативні.

Україна та українці були переусім жервою.

Пізніша Волинська трагедія - це наслідок чужих злочинів, а не незрозуміла ненависть і агресія, що раптом невідомо звідки з'явились.

Злочин породжує злочин - так завжди було в історії, і, на жаль, завжди буде. Така вже людська природа.