Делямар: «…У Європі є народ, забутий перед лицем історії – це рутенський народ»

30 січня, 14:18
Українцям упродовж віків втовкмачували в голови, що вони – це хтось інший, що насправді нема на світі ні такої нації, ні такої держави, ні такої мови. І, що найгірше, продовжують це робити в незалежній державі

Українцям упродовж віків втовкмачували в голови, що вони це хтось інший, що насправді нема на світі ні такої нації, ні такої держави, ні такої мови. І, що найгірше, продовжують це робити в незалежній державі , каже доктор історичних наук, професор кафедри історії України Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича Петро Брицький

В анотації до монографії Петра Брицького та Петра Бочана Німці, французи і англійці про Україну та український народ у XVII XIX століттях зазначено, що в цій праці вперше в українській історіографії висвітлюються окремі праці західноєвропейських учених, послів, мандрівників і військових, які містять важливу інформацію про історію, етнографію, культуру, звичаї та традиції українського народу .

Чим привабила Вас ця тема, зрозуміло. А чому обрали для дослідження саме цей період?

Бо дуже мало досліджуваний. Коли ми говоримо про Київську Русь, більшість людей знає, що це була могутня європейська держава з добре розвинутою культурою, освітою, дипломатичними відносинами, армією, яку в світі знали і з якою рахувалися.

Маємо багато свідчень того, якої ваги надавали Україні європейські держави. Зокрема, в трактаті вченого ченця Теофіла Про різні ремесла , написаному в Німеччині Х ст., дається висока оцінка виробам, виготовленим у Русі.

З інших джерел знаємо, що руські купці на початку цього ж таки Х ст. успішно торгували в Баварії воском, кіньми та іншими товарами, на що мали відповідний дозвіл.

Один з перших європейських мандрівників, єпископ Бруно з німецького м. Кверфурта у листі до цісаря Генріха ІІ, написаному близько 1008 року, розповідає про свої відвідини Володимира Великого в Києві, а також про укріплення кордонів Київської держави.

Детальніші відомості про Україну початку ХІ ст. залишив німецький хроніст Дітмар, єпископ Мерзебурзький. Зокрема, він пише про Київ: У величнім цім місті, столиці королівства, є більше 400 церков і 8 ринків, люду незліченна сила .

Цікаві речі про Київську Русь знаходимо і у французьких літописців.

Велика увага Франції до України пояснюється ще й тим, що король Франції Генріх І узяв шлюб з дочкою Ярослава Мудрого Анною.

Із занепадом Київської держави її зв язки з Заходом значно послабилися. Однак, українців і далі шанували як освічену та культурну націю.

Ось хоча б такий приклад. Від другої половини ХІV ст. українці навчалися в Сорбонні, їх у списках студентів зазначали з Рутенії , або з руської нації з Києва чи Natione Ruthenia de Ukraina . Натомість, з Росії аж до ХVІІІ століття в Сорбонні не навчалося жодного студента. Це відомо із запису, який зробив у книзі відвідувачів Петро І.

Що ж до означеного періоду, то в ХVІІ ст. територія України була пошматована й розділена між різними країнами, кожна з яких, заволодівши ласим шматочком, намагалася переконати місцеве населення в його меншовартості.

Однак Україна не загубилася й не розчинилася серед інших народів. Навіть у найскрутніші часи європейці вирізняли її з-поміж інших країн.

Період козаччини, національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького є особливо щедрим на мемуари європейських мандрівників.

Так, і треба сказати, переважна більшість з них із великою симпатією та повагою ставилася до козаків. У цьому плані хотів би звернути увагу на маловідомі нині записи німецького автора Готгарда Кетлера, останнього магістра Лівонського ордена, а згодом першого герцога Курляндії, який багато подорожував у службових справах, бував у Польщі, Литві, Лівонії, Москві, а також в Україні.

Багато місця у своїх працях він відводить набігам кримських татар на Україну і боротьбі козаків з ними. Зокрема, цікавою є його розповідь про Івана Підкову, його арешт і страту.

Одним із перших, хто висвітлив події визвольної війни українського народу, був Йоакім Пасторій (справжнє прізвище Хіртенберг). Він походив з сім ї німецького священика, був секретарем і придворним історіографом при польських королях Владиславі ІV і Яні- Казимирі.

Хоча один з найдосконаліших описів цих подій подав німецький історик і письменник Еразм Франциск. Так само цікавилися козацьким рухом і французькі та англійські дослідники. Йдеться вже не просто про мемуари, а про історію України.

Зокрема, відомий французький філософ Вольтер у знаменитому творі Історія Карла ХІІ окремий розділ присвятив Україні. В ньому головним чином описуються події, пов язані із переходом гетьмана Івана Мазепи на бік шведів у Полтавській битві.

Історію українських козаків дуже серйозно досліджував відомий письменник Проспер Меріме. Англійські джерела наразі мало вивчені, однак і тут знаходимо дуже багато цікавого матеріалу.

Політик Делямар, близький приятель Наполеона, стверджував, що університетська cпільнота помилково змішує два різних народи рутенців (русинів) і московитів в один русів.

Петре Павловичу, як виглядала того часу Україна в очах європейців?

Ось послухайте, що пише німецький капелан Й.Барділі, учасник походу Карла ХІІ: Україна або Казакія це скарб, у якому давніше жили скити, а їхніми нащадками є козаки, нарід вільний, що не хоче бути ні під Польщею, ні під Литвою .

Україну ж він називає країною молоком і медом текучою. Але найважливішим є те, що для означення території він вживає термін Україна не Польща, не Росія, не Малоросія.

Зрештою, а таки Україна. І це роблять практично всі мандрівники та історики. Француз Гійом де Боплан ще у ХVІІ ст. вживає назву Україна , а територію Московського царства подає під назвою Московія .

Читаючи монографію, звернула увагу, що мандрівники-очевидці будують свої описи на протиставленні України і Росії. Мабуть, це як наслідок політики Росії, яка відводила Україні місце на своїх задвірках.

Так. Йоганн Коль навіть визначив території поселення великоросів і малоросів . Великороси населяють виключно центральну Росію, де у старій країні московитів є їхня справжня колиска , пише він. Малороси, навпаки, населяють південну Росію (йдеться про південну частину Російської імперії), особливо область Дніпра, де в старому Києві потрібно шукати їхню колиску .

Вже давно доведено , пише далі Коль, що відносно віку малоросійському роду належить навіть пріоритет перед великоруським народом .

Далі Коль аргументує прикладами відмінність української та російської мов. А далі зазначає, що в Росії російська мова піднялася в тіні тріумфуючого московського прапора до загальноприйнятої мови літератури.

Це тому, що всі офіційні документи, листи, книги тощо пишуть у всій Малоросії та Великоросії на цьому діалекті, а в усіх школах та інститутах навчання проводиться мовою Великоросії .

Ось і відповідь на вічне запитання про двомовність, яка, як відлуння імперії, що розпалася, переслідує нас донині.

Зауважте, це було написано в ХІХ столітті. І не тільки це. Саме тоді у Франції з явилася оригінальна праця про Україну, автором якої був сенатор, політик, редактор впливового часопису La Patrie , що означає Батьківщина , і близький приятель Наполеона Казимир Делямар.

Робота називається П ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією . Автор, на відміну від підручника з історії Російської імперії підкреслює, що університетська освіта змішує два по суті різні народи з явними протилежними культурами й історичними традиціями. Цими народами є московити і рутенці, змішані в загальній назві руси (russes) .

Казимир Делямар на державному рівні порушив питання про захист мови та історії українського народу.

Гадаю, особливо цікавим для сьогоднішнього читача є пророцтво Коля щодо майбутнього українського народу: Абсолютно ясно: якщо колись велетенське тіло російської держави знову буде розпадатися, то Малоросія буде однією з тих частин, які добровільно відокремляться від нього .

Причиною слабкості України, в тім числі й політичної, він називає роздробленість.

Отже, подорожні нотатки Йоганна Коля і через 200 років не втратили своєї актуальності.

За якими ще ознаками вирізняють європейські мандрівники Україну й українців?

Таких ознак дуже багато. Наприклад, той же Коль звертає увагу на відмінність українського одягу від російського й польського. Те ж він говорить і про кухню та побут українців.

Зокрема, він пише, що рутени (русини) живуть краще й охайніше, ніж поляки Також кухня їхня смачніша, а столи накриваються набагато щедріше .

Подорожуючи Галичиною, він підкреслює, що грабіж і вбивство тут трапляються дуже рідко .

В цьому контексті доречним є зауваження французького дипломата й історика Жана-Бенуа Шерера: Жодна нація не виявляє стільки поміркованості в незгодах, як жителі Малоросії. Там обидва супротивники спокійно їдуть тим самим возом, п ють, їдять і сплять разом, навіть, коли треба проїхати 300 верст, щоби дістатися до судді. І коли вони до нього нарешті добираються, кожен представляє свої докази й розпочинає справу проти другого. Така поведінка є, безперечно, одним із кращих свідчень того, як вони поважають закони, а також безсторонності й справедливості тих, хто забезпечує їхнє виконання .

Знаєте, цю цитату варто б вивчити напам ять нинішнім нардепам, яким толерантність дуже важко дається, а також суддям, які втратили повагу до законів.

Майже всі дослідники звертають увагу на побут українців, чистоту в їхніх оселях, охайність одягу, гарний (причому завжди підкреслюють: на відміну від Росії) стан доріг.

Щодо українських господарств, то англійський мандрівник Джозеф Маршалл ще у ХVІІІ столітті порівняв їх з англійськими графствами.

Українці не тільки толерантні, а й малопитущі. І вони завжди прагли волі. На цьому наголошували Маршалл, Блазіус, Вольтер

У контексті сучасності, коли алкоголь став бичем нації, мені видалися актуальними нотатки вченого мандрівника, німецького професора Йоганна Гейнріха Блазіуса, який, постійно порівнюючи Україну з Росією, звертає увагу навіть на спосіб вживання алкоголю

Так-так. Давайте процитуємо. Ось він пише, що українські чоловіки п ють спокійно і повагом, тоді, як великороси бездумно заливають свої шлунки горілкою, випиваючи кварти одним махом. Горілки, яку великорос одним махом відправляє до місця призначення, малоросові вистачає, щоби пити її маленькими ковтками та лизати від ранку до ночі. Навіть п яний, малорос хоче контролювати свої почуття. Вільний малорос п є з насолодою і радістю, а великорос-кріпак намагається втратити свою свідомість. Тому малорос п є тільки у веселому товаристві, а великорос на одинці наїсться і нап ється або, коли він належить до вищого стану, то йому треба максимум однодумця, вірного слуги, щоб якомога швидше упасти під стіл .

А взагалі праці Йоганна Блазіуса є для нас цінними не тільки багатими відомостями, а й таблицями та малюнками, особливо храмів, окремі з яких до нашого часу, на жаль, не збереглися.

Характер українців, їхній дух вдало підмітив Вольтер, який був зачарований вже самою назвою Україна : Україна завжди прагнула волі завжди натхненна до свободи. Ось де живе таємниця і внутрішня принадність цієї назви для душі Української нації і кожного з її вірних синів. Вона промовляє до совісті. Це божественна внутрішня сила душі нації, що безсмертно живе і в її національному імені: Україна. Український народ, українці, і це ім я тому таке рідне, привабливе та дороге Українському народові, і тому таке ненависне поневолювачам, ворогам свободи, життя і розвитку нації .

Отже, українська історіографія поповнилася дуже важливою працею, в якій, опираючись на незалежні джерела, свідчення і висновки європейських мандрівників та істориків, доводить: Україна держава, походження якої, культура, освіта сягають углиб віків, ми можемо пишатися своєю історією і не маємо ані найменшої потреби під когось підлаштовуватися чи до когось уподібнюватися.

До речі, про підлаштовування й уподібнення. Мені, як історику, прикро, що багато проблем, окреслених ще кілька століть тому продовжують залишатися актуальними.

Наприклад, оце Делямар, написав ніби вчора і спеціально для наших теперішніх політиків: Живучи між Московією та власне Польщею, рутенці, до яких раніше відносилися назви руси (russes) і русини (russiens), були поневолені в минулому столітті московітами, і народ-завойовник сам на себе поширив ім я переможеного народу, щоби надати собі позірних прав на володіння ним. Через те слова руси (russes) і московити (russiens) видаються нам сьогодні синонімами, тоді як насправді вони є цілком різними для історика. Ця навмисна плутанина дала змогу московітам поглинути навіть саму історію рутенців, немов би пізніший політичний акт здатен впливати на історію попередніх епох. Ось чому справедливим є твердження, що у Європі є народ, забутий перед лицем історії це рутенський народ. Чи знищено цей народ? Звичайно, що ні. Він існує, він має свою історію, що відрізняється від історії Польщі, а ще більше від історії Московії; він має свої традиції і свою мову, що відмінна водночас від російської і від польської; йому притаманна, нарешті, яскраво виражена індивідуальність, яку він не перестає відстоювати .