Дипломатична боротьба за Крим

4 травня, 14:32
Особливе місце в дипломатичних планах Посольського приказу Московської держави посідало Кримське ханство, керівництво якого пов’язувало з козацьким гетьманом давня дружба й військова співпраця.

Утім, усі добре розуміли, що Переяславські домовленості Хмельницького цю дружбу можуть всерйоз підважити. Отож, кримський напрямок став у цей час для української дипломатії пріоритетом. 

Для українського керівництва йшлося якщо не про збереження братерських відносин з Кримським Юртом, то принаймні про утримання Орди від переходу у ворожий табір. Й аби не спровокувати загострення відносин із Кримом, український гетьман чимало зусиль докладає до того, щоб в оточенні хана не склалося уявлення про Переяславські домовленості Війська Запорозького з представниками царя як про вияв антикримських настроїв. А ще Хмельницький просив уряд Олексія Михайловича заборонити донським козакам чинити виправи на Чорне море, аби не дратувати тим самим Іслама ІІІ Ґерая. 

Але, варто визнати, для того аби заспокоїти Крим, зроблених Чигирином кроків було явно замало, і навіть після цього на переговорах з ханським урядом польська сторона, порівняно з керівництвом Війська Запорозького, була в значно ліпшому становищі. Адже об’єктивно складалася ситуація, за якої саме Москва й була тим чинником, що найкраще міг поєднати Варшаву та Бахчисарай. Для польського керівництва війна з Олексієм Михайловичем ставала неминучою, а для ханського уряду похід на російські землі був надзвичайно важливим як з огляду на можливості поліпшити матеріальне становище татарських мурз, так і в контексті реалізації завдання щодо підняття політичного авторитету Ґераїв, вкотре помстившись за заволодіння Москвою Казанським й Астраханським ханствами. 

Двадцять восьмого січня 1654 р. уряд Яна ІІ Казимира відсилає Яна Шумовського в посольство до Трансільванії, зобов’язуючи його переконати Дьєрдя ІІ Ракоці стати посередником у взаєминах Варшави зі Стамбулом у справі розриву союзу між Ісламом ІІІ Ґераєм та 
Богданом Хмельницьким. Кілька днів по тому — 31 січня — аналогічна інструкція пишеться у Варшаві й для посла, який мав відвідати й Молдавське князівство. Зокрема, він мав переконати господаря, «яким страшним є той союз козаків з татарами».

Отож, заради спокою обох держав молдавський господар, на тверде переконання варшавських політиків, мусив докласти зусиль, аби «через слуг своїх і приятелів у Порті...» шукати можливості впливу на султанський уряд у цьому питанні. 
Тим часом перша після Переяслава зустріч Богдана Хмельницького з кримським достойником Келембет-мурзою в Корсуні, де український гетьман повідомив, що він разом із Військом Запорозьким «учинились під государевою високою рукою навіки», як слушно завважує чимало дослідників, відбулася дуже спокійно. Татарські мурзи, які разом із Келембет-мурзою перебували в Корсуні, заявили, що «вони з ними будуть невідступні й на ляхів на весну з ними йти готові, і в дружбі з ними будуть на віки». 

У збереженні дружніх українсько-кримських відносин, варто зазначити, надважливу роль відігравала позиція офіційного Стамбула. І це в Чигирині добре усвідомлювали. Отож, відразу після переяславських переговорів із російською стороною Богдан Хмельницький відіслав посольство в столицю над Босфором. В історичній літературі по-різному тлумачать кроки української дипломатії у відносинах із Портою — аж до твердження про наміри гетьмана прийняти після московської ще й турецьку протекцію.

Та аналіз тогочасної дипломатичної діяльності Чигирина переконує в тому, що мета місії була значно скромніша: через Стамбул вплинути на офіційний Бахчисарай та втримати його від інтервенції в Україну на боці польського короля. Крім того, за підтримки Стамбула Хмельницький планував повернути й втрачені позиції в Придунайському регіоні. Згідно з інформацією австрійського та трансільванського резидентів, українські політики шукали шляхи для порозуміння з урядом Мехмеда IV у справі колишнього молдавського господаря Василя Лупу, який, прагнучи повернути владу, плів інтриги в Бахчисараї.

Відсторонення ж тодішнього господаря Стефана Ґеорґіци суттєво послабило б впливи Речі Посполитої в Придунайському регіоні, натомість давши змогу українському правителеві відновити втрачений вплив. 

Дев’ятнадцятого березня 1654 р. до столиці над Босфором прибув посол короля Мартин Бєґановський, котрий і надав інформацію про зміст українсько-російських домовленостей, підтвердивши слова копіями отриманих від молдавського господаря важливих документів, що компрометували українського гетьмана та змушували Високий диван всерйоз поставитися до загрози нової військово-політичної комбінації. Зокрема, Бєґановський передав копію царської грамоти, привезеної в Молдавію російським посольством Гаврила Самаріна, де йшлося про перехід у царське підданство Війська Запорозького та висловлювалось сподівання, що невдовзі воєвода Стефан за прикладом Богдана також складе присягу Олексію Михайловичу.

Годі говорити, що для турецького керівництва перспектива поширення московських впливів на Балкани була зовсім неприйнятною. Тож дискредитований зв’язками з Богданом Василь Лупу потрапив до стамбульської в’язниці, а шанси української дипломатії на успіх в турецькому напрямі геть змаліли. 

Тим часом ставлення еліт Кримського півострова до можливого розриву з Військом Запорозьким і зближення із Річчю Посполитою не було однозначним. Слова візира Сефер Ґазі-аґи з приводу переяславських домовленостей — «коли так учинив, то вже й йому буде кінець», — висловлені на адресу українського гетьмана в присутності посла польського короля, відображали лише одну з панівних на той час у Бахчисараї точок зору. І в той час як керівництво Речі Посполитої декларувало свої наміри укласти антимосковський та антиукраїнський союз із Кримом — уряд Іслама ІІІ Ґерая далі докладав зусилля, аби союзницькі відносини з Військом Запорозьким зберегти. Така поведінка хана була продиктована передусім вимогами опозиції, що хотіла зберегти стару приязнь із козаками.

По-друге, таким чином хан намагався запобігти морським вторгненням запорозьких і донських козаків у Чорне море. Найприйнятнішим для офіційного Бахчисарая було рішення про спільний кримсько-польський похід на Росію за участі Війська Запорозького або щонайменше гарантування його (Війська) нейтральної поведінки. Польське ж керівництво хотіло спрямувати головні сили Орди на війну з російськими військами, аби в цей час силами коронних військ і за підтримки татар воювати з козаками в Україні.

Оскільки кримське керівництво не хотіло розпочинати війну з Москвою без серйозної підтримки союзників безпосередньо на російських землях, а Варшава не планувала переносити туди свої бойові операції, не змусивши перед тим Військо Запорозьке денонсувати угоду з царем, польсько-кримські союзники ухвалили компромісне рішення — змусити спочатку козаків повернутися в підданство до Яна ІІ Казимира, а вже по тому розпочинати спільні акції на російських територіях. 

Сімнадцятого червня 1654 р. до Варшави прибув ханський посол Сулейман-аґа, який передав королю проект майбутнього «вічного договору» між Річчю Посполитою та Кримським ханством. Згідно з ним, обидві сторони давали слово не нападати на землі одна одної; король мусив платити ханові щорічні «упоминки», а хан натомість зголошувався «як проти московського царя, так і проти віроломних козаків і селян з усіма Ордами або разом, або окремо, якою буде воєнна потреба, [виступити] і знищувати бунтівних козаків і непокірних селян, які не хочуть повернутися до давнього підданства, а також віроломного московита». 

Іслам ІІІ Ґерай обіцяв не приймати послів від російського царя та українського гетьмана, а також не укладати з ними мирних угод без відома польського короля. Аналогічні зобов’язання брав на себе і Ян ІІ Казимир. Сулейман-аґа передав також вимогу хана: у наступній війні проти Росії всі відвойовані міста перейдуть до Речі Посполитої, а здобич і території Казанського та Астраханського ханств отримає кримський хан. 
Віднайдена модель польсько-кримського союзу влаштувала обидві сторони, отож 10 липня у Варшаві в урочистій атмосфері присягу на вірність укладеному договору склали король і сенатори з одного боку, а також ханський посол Сулейман-аґа — з другого. Юридичну силу договір мав набути вже після присяги Іслама ІІІ Ґерая та найвпливовіших татарських мурз.

Для фіксації присяги до Бахчисарая поїхав Маріюш Яскульський. Але місія, запланована як суто церемоніальна, обернулася для офіційної Варшави тривожною несподіванкою. Тридцятого червня раптово помер Іслам ІІІ Ґерай. Довкола кримського трону спалахнула гостра боротьба, наслідками якої вирішив скористатися гетьман Хмельницький.

Упродовж липня—серпня українське керівництво провадить активні переговори з татарською елітою. І варто зауважити, результати цих переговорів здавалися українській стороні настільки втішними, що в середині серпня гетьман вже цілковито вірив, що йому вдасться зберегти українсько-кримські взаємини непорушними. Оптимізму Хмельницькому додавав і виступ у першій половині серпня 1654 р. ногайських татар на підтримку козаків. 

Але останнє слово залишилось за Високою Портою. А для Стамбула стимулом для антиросійських — а відтак і антиукраїнських — настроїв на півострові стали повідомлення про значні військові успіхи Москви та її нових союзників на території Великого князівства Литовського влітку 1654-го. За таких умов наступник покійного Іслама ІІІ Ґерая — його брат Мехмед, проголошений 25 серпня в Стамбулі новим ханом під іменем Мехмеда IV Ґерая, ще дорогою з Туреччини до Бахчисараю 15 жовтня скликав у Перекопі засідання дивану, на якому декларував збереження зовнішньополітичного курсу попереднього ханського уряду, у тому числі й щодо бачення польсько-українсько-російського конфлікту. За результатами дивану наступного дня відіслали лист Янові ІІ Казимиру, у якому повідомляли про рішення надіслати йому найближчим часом Орду на допомогу. 

До Хмельницького ж відіслали посольство Тохтамиш-аґи з грамотами нового хана, де містилися вимоги розірвати союз Війська Запорозького з Москвою. У відповідь на ультиматум хана Богдан різко заявив, що здивований намірами кримського керівництва зламати присягу на братерство, та повідомив, що, мобілізувавши все Військо Запорозьке, чекатиме на кордоні від Мехмеда IV Ґерая «більш приятельського листа». Намагаючись переконати Бахчисарай переглянути агресивні наміри щодо Війська Запорозького, гетьман нагадував про сім років братерської співпраці козаків і татар, коли вони «разом хліб і сіль їли, уклавши дружбу».

Аналогічного за змістом листа від Хмельницького отримав і візир Сефер Ґазі-аґа, у якому також містився заклик пам’ятати «ті всі великі часи, коли могли хліб і сіль разом їсти, як брат з братом». 
Але поспішно скликаний за наказом Мехмеда IV Ґерая диван, ознайомившись із відповіддю на ультиматум хана, підтвердив наміри воювати з козаками. Дванадцятого листопада хан присягнув на кримсько-польському договорі.

Проте, що цікаво, навіть в умовах татарського наступу кримське керівництво далі вело переговори з російськими послами, що перебували на той час у Бахчисараї. Та якщо досі Москва робила спроби отримати військову допомогу Кримського ханства в боротьбі з Річчю Посполитою, то тепер, як видно з додаткових інструкцій Посольського приказу послам у Криму, першочерговим завданням для уряду Олексія Михайловича стає нейтралізація Орди в новій війні. Проте з трьох складників Посольського приказу: отримання нової «шерті» (присяги вірності) від Мехмеда IV Ґерая; включення до її тексту нової титулатури царя; та поширення кримських зобов’язань про ненапад на українські землі — російські дипломати змогли лише підтвердити в хана присягу про збереження миру з Москвою.

Причому в тексті грамоти з’явилося принципове уточнення: замість центральної формули «шерті» («будемо недругу вашому недругом, а другу другом») кримська сторона висловилася так: «і будет будете ви». А це недвозначно свідчило про умовність зобов’язань, узятих ханською адміністрацією.