Дунайсько-болгарський проект Святослава Славного Ч.2

6 жовтня, 20:23
Після затвердження мирної угоди з греками Святослав зустрівся з імператором.

Після затвердження мирної угоди з греками Святослав зустрівся з імператором. Убраний у визолочений обладунок, Цімісхій під’їхав на чолі озброєних вершників на берег Дунаю, куди на човні приплив Святослав. Візантійського хроніста Лева Диякона, який описав цю зустріч, вразила скромність, з якою був одягнутий руський князь, і його зовнішність. А був він»помірного зросту, не низький і не високий, з мохнатими бровами і світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густими довгими вусами.

Голова у нього була зовсім обрита, тільки з однієї сторони її спадало пасмо воліс — ознака знатності роду. Міцна потилиця, широкі груди і всі інші частини тіла цілком пропорційні. Виглядав він досить суворим і диким. В одне вухо в нього було протягнуто золоту сережку; вона була прикрашена золотим карбункулом, обрамленим двома перлинами.

Одяг на ньому був білий і відрізнявся від одягу інших хіба що більшою охайністю. Сидячи на ослоні для веслярів, він поговорив трохи з імператором про умови миру і відчалив від берега».

Однак причалити, продовжуючи цей образний ряд, до берегів Дніпра й піднятися на київські кручі йому не судилося. Повертаючись до Києва, Святослав потрапив у засідку, яку йому влаштували печеніги на Дніпровських порогах. Як повідомляє «Повість временних літ» під 972 р., «Прийшов Святослав у пороги. І напав на нього Куря, князь печеніжський. І вбили вони Святослава, і з черепа його зробили чашу, — окувавши череп його золотом, і пили з нього».

Підтвердження достовірності літописного сюжету з відрубаною головою Святослава більшість істориків віднаходять в культурній традиції тюркських народів. Наприклад, вождь гунів Лао шан-шаньюй (174 — 161 рр.) виготував чашу з черепа вождя юечжей і пив із неї змішану з вином кров білої кобили. Мотив підвішування голови поваленого ворога у вигляді трофею на коня героя вельми поширений у монгольському епосі.

Цей войовничий звичай знаходить, як доводить Дж. Фрезер, багато паралелей в історії та культурі інших народів, які вбачали у цьому ритуалі символічну передачу переможцю сили і доблесті свого супротивника.

Ця обставина все ж не дозволяє йняти віру пропонованій літописцем історії з відрубаною головою Святослава з огляду на наявність багатьох сюжетно-текстологічних співпадінь «Повісті временних літ» з іншими писемними джерелами, що складали коло лектури старокиївського книжника. Такими є, зокрема, оповіді Геродота про войовничі звичаї скіфів та повідомлення Хроніки Георгія Амартола про загибель візантійського імператора Никифора.

Після переможної битви з останнім болгарський хан Крум, «Никифору главу усикнувъ, на древи повисивь за колико днии, потом же обнаживь лъба и оковавъ сребромъ извноу, и повели пити из неа княземъ Блъгарскым, хваляся ненасытовствовавшего и мира и не хотевшему».

Якщо ж продовжувати розвивати ланцюг аналогій Святослава з Кіром, то можна запримітити схожість образів перського царя і давньоруського князя в історії загибелі обох правителів. За свідченням Геродота, Кір загинув під час битви з масагетами. За наказом цариці Томіріс, труп Кіра було знайдено серед загиблих, а потім обезголовлено.

Його відрубану голову кинули у чан, наповнений кров’ю, аби перський володар зміг досхочу напитися нею, — якої він так палко жадав. У таких самих літературних топосах була, гадаю, осмислена давньоруським літописцем смерть київського князя на Дніпровських порогах.

Претензії Святослава на «дунайсько-болгарську спадщину» були обґрунтовані, вочевидь, не в останню чергу болгарським походженням його матері — княгині Ольги. Невипадково в її оточенні був священик на ім’я Григорій, що походив із Болгарії. Саме він супроводжував київську княгиню у її подорожі до Константинополя, де у 946 чи 954 році вона прийняла християнство.

Ставши, за свідченням літопису, хрещеницею візантійського імператора, вона прилучилася до сім’ї християнських народів тогочасного світу. Незважаючи на те, що Святослав залишався язичником, кажучи матері: «Як я інший закон прийму? Адже дружина моя з сього сміятися почне!», Ольга, як засвідчують літописні джерела, любила свого сина і молилася за нього і за усіх людей у всі дні й ночі.

Добре був зорієнтований у болгарських справах і її онук — князь Володимир Святославич. Одна із його дружин була болгаркою.

Хреститель Русі надав суттєву допомогу своєму шуринові — візантійському імператору Василію ІІ (976—1025) під час організованого ним широкомасштабного наступу на Болгарію. Цей Василій, прозваний «Болгароктонос» (Болгаробійця) за допомогою руських військ вщент розгромив Перше Болгарське царство. Доки майбутній статус останнього ще не було визначено, Володимир і його грецька дружина — сестра Василія ІІ, принцеса Анна — плекали наміри посадовити свого сина на Преславський престол.

Либонь тому, вмотивовує професор Анджей Поппе, «народжений близько 990 р. син Володимира і Анни, охрещений іменем свого діда по материнської лінії, імператора Романа ІІ, отримав князівське ім’я Борис, яке апелювало до імені царя Бориса ІІ, який втратив трон 971 року одночасно із поразкою Святослава.

І хіба ім’я Петро, дане кількарічному Святополкові під час хрещення 988 року, дозволено було пов’язувати з іменем болгарського царя Петра, який помер 969 року?» Однак цим династичним планам київського царственного подружжя не судилося збутися. Від початку ХІ століття Болгарія перетворилася на візантійську провінцію й відтак не стала київським уділом — «балканською парасолею» Київської Русі.

Проте Нижній Дунай упродовж багатьох століть залишався в орбіті політичних та економічних інтересів Київської держави. Болгарське місто Доростол, де було укладено Святославом мирну угоду з греками, вабило Володимира Мономаха, який будь що хотів повернути Русі «дунайсько-болгарську спадщину» Святослава Славного. Під 1116 роком у «Повісті временних літ» міститься таке повідомлення: «У сей же рік пішов цесаревич грецький Леон Діогенович, зять Володимирів, на Олексія Комнина, цесаря грецького. І здалося йому декілька городів дунайських, а в Дрестрі-городі підступно вбили його два сарацини, послані цесарем, місяця серпня в п’ятнадцятий день».

Попри те, що зять Володимира Мономаха, який називав себе сином Романа ІV Діогена, був авантюристом, київський князь віддав за нього свою доньку, яка від цього шлюбу народила сина Василька Леоновича (Василька Маричинича). Загибель Леона Діогеновича не зупинила Мономаха в його прагненні закріпитися на Дунаї. У тому ж 1116 році він організує ще дві воєнні експедиції на Дунай: «У сей же рік князь великий Володимир послав воєводу Івана Войтишича і посаджав посадників по Дунаю... У тім же році ходив Вячеслав Володимирович на Дунай з посадником Фомою Ратиборичем. Та прийшовши до города Дерестра і не досягнувши нічого, вони вернулися».

Ці претензії Володимира Мономаха на «дунайсько-болгарську спадщину» Святослава ґрунтувалися на віднайдених на початку ХІІ століття в канцелярії візантійських імператорів текстах візантійсько-руських угод Олега (911), Ігоря (941) та Святослава (971). Їх слов’янські переклади опинилися у Києві й склали основу, як переконливо продемонстрував професор Олексій Толочко у своїй недавній монографії, на якій постав грандіозний літописний звід — «Повість временних літ», складений у Мономашому Видубицькому монастирі його ігуменом Сильвестром.

Через що, либонь, автор цього славнозвісного твору виявляє неабиякий інтерес до історії та культури Болгарії та пошуків слідів минулого Русі, що губляться на берегах Дунаю задовго до появи там Святослава.

У етногеографічному вступі «Повісті временних літ» автор обгрунтовує концепцію Дунайської прабатьківщини слов’ян. У відповідності до християнської космографічної традиції він вибудовує свою оповідь від потопу, коли сини Ноєві розділили землю, повіствує про подальший її розподіл після того, як змішав Бог народи і розділив їх на сімдесят дві мови і розсіяв їх по землі.

Від цих народів, од племені Яфетового, вмотивовує літописець, і постав народ слов’янський: «По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — од того, де сіли, на котрому місці». Ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, що пізніше «од варягів прозвалися руссю, а спершу були слов’янами...Полянами ж вони прозвалися тому, що в полі сиділи, а мова в них була одна — слов’янська».

Літописець вигідно вирізняє їх з поміж інших середньодніпровських слов’янських племен. Він обґрунтовує князівське достоїнство легендарного засновника Києва, пов’язуючи його узами спіритуального споріднення з візантійським імператорським домом, стверджуючи, що той «ходив» до візантійського імператора і прийняв від нього велику честь. Позиціонуючи полянського князя Кия федератом Візантії, літописець стверджує, що той, як пізніше і Святослав, хотів утвердитися на Дунаї.

Повертаючись із Царгороду, він «прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів тут сісти з родом своїм. Та не дали йому ті що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець».

частина перша