Феномен Мацiєвича

У радянський час про Левка Мацієвича воліли не згадувати, а якщо й згадували — то скоромовкою, лише як про військово-морського інженера й авіатора

У радянський час про Левка Мацієвича воліли не згадувати, а якщо й згадували то скоромовкою, лише як про військово-морського інженера й авіатора. Натомість в останні десятиліття ця непересічна постать обросла численними міфами. Одні автори стверджують, що це був російський достойник, який искренне любил свою Родину , тобто Російську імперію.

Інші наголошують, що Мацієвич брав активну участь у бойовій організації російської партії есерів, а відтак під час свого останнього польоту 24 вересня (7 жовтня) 1910 року звів рахунки з життям, бо перед цим не наважився вбити російського прем єра Петра Столипіна, що піднімався в повітря на його літаку. Насправді ж Мацієвич належав до того кола діячів, які створювали громадські й політичні українські структури на початку ХХ століття, а Батьківщиною вважали Україну.

Інженер

Народився Левко Мацієвич 1 (13) січня 1877 року в селі Олександрівці Чигиринського повіту Київської губернії (нині смт. Олександрівка на Кіровоградщині) у сім ї службовця цукрозаводу.

Інженерний хист майбутнього конструктора виявився вже в дитячі роки: він майстрував діючі моделі водяних машин і демонстрував їх родичам і ровесникам. Закінчив 3-ю Київську гімназію. 1895 року вступив на механічне відділення Харківського технологічного інституту. Вчився він добре, був, як зараз кажуть, трудоголіком, викладачі відзначали його здібності до серйозної наукової праці.

Одночасно Левко Мацієвич активно займався не дуже толерованою владою діяльністю. Він входив до Студентської громади , яка поширювала книжки українською мовою. Серед його товаришів тієї пори був, зокрема, й Гнат Хоткевич, письменник і бандурист; вони спільно влаштовували вистави та займалися просвітництвом.

таким був левко мацієвич, один із піонерів авіаційної справи у російській імперії, відчайдушно смілива людина і український патріот

Уже тоді Мацієвич демонстративно переходить на українську мову, розмовляє і листується нею не лише з колом однодумців, як робила тоді чимала кількість українофілів, а і у сім ї, залучаючи близьких до української культури.

Він брав участь у студентських акціях, а у 1900-му разом із Дмитром Антоновичем, Михайлом Русовим, Боніфатієм Камінським та іншими створював РУП Революційну Українську партію першу дієву українську політичну партію Наддніпрянщини.

У цій партії були різні течії, які відрізнялися ставленням до проблеми незалежності України. Мацієвич одразу посів радикальну позицію, підтримуючи Миколу Міхновського й ідеї його брошури Самостійна Україна , водночас акцентуючи увагу на потребі розв язання соціальних проблем.

У самостійній Українській державі права працюючого люду повинні бути широко забезпеченими, бо інакше може вийти так, що в тій самій державі маси лишаться поневоленими соціально, зауважував він на одному із зібрань харківських РУПівців . Визволення народу з політичної тиранії мало що значитиме, коли не буде також визволення з економічної тиранії .

За революційну діяльність навесні 1901-го Левко Мацієвич був виключений з інституту і висланий із Харкова до Севастополя під нагляд поліції. Там він поступає на службу у Севастопольський порт.

Через кілька місяців клопотань йому як одному з найкращих студентів було дозволено скласти випускні іспити, а на початку 1902 року він одержав диплом за кваліфікацією інженера-технолога, захистивши дипломний проект комерційного пароплава.

У жовтні 1902-го Мацієвич одержує другий диплом, представивши до захисту проект панцерного крейсера комісії Кронштадтського морського інженерного училища. Відтак Мацієвич стає морським офіцером і повертається до Севастополя, де як корабельний інженер бере участь у спорудженні крейсера 1-го рангу Очаків , наглядає за ходом будівництва і ремонтом кораблів.

Як бачимо, на початку ХХ століття Російській імперії вкрай бракувало військових інженерів, тож морське командування заплющило очі на неблагонадійність Мацієвича...

І це позначається на кар єрі Мацієвича: з березня 1903-го він є старшим помічником суднобудівника зі спорудження панцерника Іоан Златоуст , займається будівництвом крейсера Кагул .

Разом із тим він здобуває ще одну освіту закінчує 1906 року Миколаївську морську академію. Надалі він спеціалізувався на побудові підводних човнів (за два роки створено 14 проектів), створив два проекти протимінних загороджень, за що отримав премію у 3000 рублів, розробив проект морського вокзалу в Севастополі, проект першого гідролітака та системи протиторпедного захисту кораблів.

У червні 1907 року капітан-лейтенанта Мацієвича відправляють на місяць до Німеччини в місто Кіль для спостереження за будівництвом підводних човнів серії К ( Карп , Карась і Камбала ) для російського флоту. 1908 року він стає помічником начальника конструкторського бюро Морського технічного комітету всієї Російської імперії. Нарешті, Мацієвич розробляє проект авіаносця на 25 літаків.

Як вважають кораблебудівники, Мацієвич не лише чітко уявляв ближче майбутнє морської авіації, пов язане із застосуванням гідропланів для розвідки та бомбових і торпедних атак противника, а й уперше у світі створив проект дієздатного авіаносця, який мав злітну катапульту і гальмівну систему, що обмежувала пробіг літака палубою.

Українець

Цього б іншому вистачило, щоб зайняти 24 години на добу. Інший би не став у самодержавній імперії ризикувати кар єрою, займаючись поряд з інженерною ще й нелегальною політичною роботою та напівлегально беручи участь в українському культурницькому житті. Але у 1903 році, коли в Полтаві на відкритті пам ятника Івану Котляревському зібралися провідні діячі українства з Російської й Австро-Угорської імперій, серед них був Левко Мацієвич поряд із Миколою Міхновським, Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Євгеном Чикаленком, Миколою Аркасом, Сергієм Єфремовим, Оленою Пчілкою, Михайлом Коцюбинським

. Серед його друзів і близьких приятелів Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Олександр Олесь, Борис Лазаревський, Людмила Василевська (Дніпрова Чайка), Христина Алчевська, Симон Петлюра.

Разом зі своїм інститутським другом Олександром Коваленком, який після закінчення ХТІ теж став офіцером Чорноморського флоту, Мацієвич створює в Народному домі Севастополя самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром, організовує вечори пам яті Тараса Шевченка, на які приїздить і їхній однокурсник по ХТІ Гнат Хоткевич.

Мацієвич і Коваленко приятелюють з лейтенантом Петром Шмідтом (до речі, теж учасником українських вистав і вечорів), контактують з його Союзом офицеров друзей народа .

За словами сучасників, обидва (Мацієвич і Коваленко. С.Г.) були революціонерами в душі й мріяли про відокремлення Малоросії . Не випадково Олександр Коваленко виявився єдиним офіцером, який підтримав повстання українців-матросів панцерника Потьомкін , очолене другом дитинства Гната Хоткевича унтер-офіцером Опанасом Матюшенком.

Не випадково Мацієвич був одним з найактивніших членів національно-просвітницької організації Кобзар , яка після революції 1905 року почала діяти легально.

Не випадковою була й постійна фінансова підтримка Мацієвичем (який не раз одержував премії за свої винаходи) українського національного руху. Втім, ця сторінка його діяльності потребує ще спеціальних досліджень з використанням архівів царської охранки та спогадів сучасників. Одне зрозуміло так само, як і професійною, 24 години на добу Мацієвич займався й українською національною справою, не відділяючи одне від іншого.

Авіатор

На початку 1908 року Левко Мацієвич захоплюється авіацією. Росія закупила у Франції, тодішній Мецці льотної справи, 11 аеропланів; туди відправили сімох офіцерів під орудою капітана Мацієвича вивчати пілотаж.

Мацієвич невдовзі одержав посвідчення авіатора №178 (це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків), і коли у вересні 1910 року він повернувся зі своєю групою до Санкт-Петербурга і взяв активну участь у Першому всеросійському святі повітроплавання, то завоював кілька призів, одразу ставши улюбленцем столичної публіки. А як інженер-винахідник, він дійшов висновку про необхідність створення в Російській імперії власної авіаційної промисловості.

Практично щодня у тому вересні Мацієвич піднімав у повітря пасажирів. Серед них була його дружина Олександра, колишній в язень-народоволець Морозов і прем єр Російської імперії Столипін.

Отож чи міг український революціонер Левко Мацієвич бути членом російської терористичної організації, яка ставила на меті вбивство Столипіна? Останній, попри зненависть до всього українського і попри авторитарні методи правління, був тільки уособленням явища, яке мало залежало від однієї людини імперської машини. Видається, що Мацієвич добре розумів: справа не в персоні Столипіна, а в цій машині.

Саме її слід руйнувати, а тим часом українцям слід оволодівати досягненнями науки та техніки, щоб поставити їх на службу майбутній незалежній державі.

Отож катастрофа 24 вересня (7 жовтня за новим стилем), коли Фарман-IV льотчика почав розвалюватися над Комендантським полем поблизу Санкт-Петербурга, на очах десятків тисяч глядачів, сталася через недосконалість тодішньої авіаційної техніки і відсутність будь-яких пристроїв для порятунку льотчиків.

А ховав повітроплавця весь Петербург.