PromoPromo

«Геноцид» замість уроку історії: Факти, які не вписуються у польську версію Волинської трагедії

24 листопада, 11:32
Польські політики прийняли просту схему: є погані українські націоналісти, які вчинили геноцид, і є хороші польські націоналісти, які стали на захист жертв. Але у цю просту схему не вписується чимало фактів.

Польські політики прийняли просту схему: є погані українські націоналісти, які вчинили геноцид, і є хороші польські націоналісти, які стали на захист жертв. Але у цю просту схему не вписується чимало фактів. Ось вони

Геноцид громадян Польщі. Саме так трактує події 1943-1945 років на Волині польський Сейм, який 22 липня ухвалив постанову щодо встановлення Національного Дня пам'яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами відносно громадян Другої Польської Республіки. Водночас, повідомляють ЗМІ, «польські депутати висловили повагу і вдячність воїнам Армії крайової, Кресової самооборони і Селянських батальйонів, які «стали на захист поляків і українців, що, часто ризикуючи своїм життям, рятували польських сусідів». Проста схема – погані українські націоналісти, які вчинили геноцид, і хороші польські націоналісти, які стали на захист жертв.

У цю просту схему, втім, не вписується чимало фактів. Наприклад те, що в березні 1944 року загони Армії Крайової (АК) та Селянських батальйонів (Батальйони хлопскє – БХ) провели «відплатно-превентивну», як вони її називали, акцію проти українських сіл – так звану «грубешівську революцію». Ініціатором українських погромів був комендант Грубешівського району АК Мар’ян Голембевський («Ірка»).

Комендант Грубешівського району АК капітан Мар'ян Голембевський

У селах Пригоріле, М’яке, Сагринь, Шиховичі, Теребінь, Стриженець, Турковичі та інших польські партизани вбили близько 1.500 українців, а самі села знищили. В одній Сагрині в ніч із 9 на 10 березня загинуло, за різними даними, від шестисот до тисячі українців, 70% із них жінки й діти. До червня 1944 року об’єднані сили АК і БХ пустили з димом півтораста українських сіл, у яких мешкало п’ятнадцять тисяч людей.

«При паленні і мордуванні 1944 р. православних сіл і населення на Грубешівщині поляки проявляють нечувану нелюдську жорстокість, мордуючи по селах православних усіх підряд. У селі Молодятичах один із напасників, що був у формі польського офіцера, вхопив за ногу маленьку дитину місцевого православного війта гміни і розбив її головою об підлогу…

У селі Сагрині було помордовано у жорстокий спосіб понад 700 осіб переважно старців, жінок і дітей...», – у відчаї писали холмські єпископи на чолі з митрополитом Іларіоном у зверненні «Рятуйте нас від польського мордування» 30 квітня 1944 року.

Свідчення мешканки Сагрині, яка вижила під час польського нападу

Історики та політики, що схильні трактувати польсько-українську ворожнечу сорокових років як геноцид, пояснюють напади поляків на українців (теж, до речі, громадян Польщі) тим, що це, мовляв, була відплата або оборона перед лютими українськими повстанцями.

Й наголошують, що почались ці напади лише 1944 року, після вбивства українцями багатьох поляків.

«Згадуючи злочини українських націоналістів, не можна ані замовчувати, ані перекручувати польські дії у відповідь щодо українських сіл, під час яких також гинуло цивільне населення», – йдеться в резолюції польського Сейму.

Сюди, втім, не вписується той факт, що погроми українців польськими загонами самооборони – «пляцувками» – почалися ще навесні та влітку 1943 року.

Ось, до прикладу, свідчення поляка Люціяна Шота, уродженця колонії Ретівка (зараз село Єлизаветин Рожищенського району Волинської області) в НКДБ:

«Весною 1943 року я вступив у пляцувку, до якої мене залучив комендант пляцувки Цихус Станіслав Федорович […] Польська пляцувка складалася з чоловіків польського населення, які всі були озброєні, підкорялися всі учасники пляцувки своєму коменданту. А в цілому пляцувки перебували в підпорядкуванні німецького карального органу СД. Із СД комендант отримував усю зброю і боєприпаси.

Польські пляцувки спільно з німецько-польською поліцією і гестапо під виглядом знищення бандерівців їздили на озброєні бандитські напади з метою знищення українського населення, а також з метою його грабунку.

Під приводом боротьби з бандерівцями я серед інших учасників пляцувки, маючи ненависть до українського населення, їздив на випади з метою вбивств і грабунків українського населення. На випади я їздив у такі українські села: Словатичі, Хопнів, Суськ, Свози, Кульчин Ківерцівського району Волинської області. У село Словатичі нас їхало на підводах чоловік 70-80, це було влітку 1943 р.

Під’їхавши до села, ми почали стріляти по будинках для того, щоб населення кидало своє господарство і тікало, а ми, тим часом, забирали їх майно, хліб та одяг, а потім спалювали будинки та їхали із села.

У результаті бандитського нападу на с. Свози, в якому брав участь і я, було спалено майже все село Свози, награбовано дуже багато худоби і вбито декілька сотень зовсім невинних українців. Я особисто сприяв грабункам у мирних жителів, так я випустив із хліва одного господаря свиней, яких спіймали поліцейські. Після нападу я особисто доставляв награбовану худобу в м. Рожище в німецько-польську поліцію».

Створена і озброєна німецькими окупантами польська «самооборона», яка займалася нападами на українські села, Гута Степанська, літо 1943 р.

Протягом 6-8 вересня 1943 року польський партизанський загін Казімежа Філіповича («Корда») спалив село Висоцьк і атакував Бовтуни, Замлиння, Вишнів у Любомльському районі Волині. А в жовтні загін Владислава Чермінського («Яструба») тероризував Озеряни, Каролінку й Дожву на Турійщині. Один із учасників загону Філіповича, Станіслав Вавжицький, розповідав на допиті в НКДБ:

«Запитання: Німецькі каральні органи і війська вчиняли напади на розташування Вашої групи?

Відповідь: Таких випадків, щоб німці нападали на нас, не було, а, навпаки, були випадки, що наше розташування на квартирах і до німецьких квартир було не більше 200 метрів і останні добре знали, що тут перебуває польська озброєна група, і ніколи не нападали.

Запитання: Скільки нальотів було здійснено на українські села, скільки знищено населення і з чиєю допомогою здійснено знищення українського населення?

Відповідь: Напади на села здійснювалися нерегулярно й по декілька разів. Учасниками групи Філіповича були знищені повністю села Рівне, Перекірка, Полапи, Сокіл, Запілля, Штунь, Висоцьк, Ставки, Ставочки й низка інших українських сіл. Скільки там у цих селах знищено населення я не знаю. Реальну допомогу нашій групі зі знищення українських сіл і населення, яке не встигло втекти під час нальоту, надавали на початку 1944 року російська збройна група чисельністю більшою, ніж наша, а згодом разом із нами ходила й німецька жандармерія з Матіївського району».

Казімеж Філіпович – «Корд», один із організаторів убивств польськими партизанами українського населення на Волині

До того ж, з’ясовувати, хто перший почав – справа невдячна. Адже українці можуть почати згадувати давнішу історію: загарбницьку війну проти Західноукраїнської Народної Республіки 1918-1919 років, зраду УНР 1920 року, встановлення шовіністичного окупаційного режиму, пацифікації 1930-х років, вбивства польськими партизанами-націоналістами з АК української інтелігенції та духовенства на Холмщині 1942 року.

Проте відплата за кривди завжди має бути скерована на кривдника. Інакше втрачається її сенс. Якщо польські партизани карали цивільних українців за дії загонів УПА, які вбивали цивільних поляків, це не відплата, а новий злочин. І якщо дії українців – геноцид, то й дії поляків – теж.

Чи були відповідальними за вбивства поляків 166 українців із села Охнівки, із яких точно відомо, що тринадцятеро були дітьми, а одна – 101-річна жінка? Їх убили 12 лютого 1944 року партизани 27-ї Волинської дивізії АК. А 48 селян із Коритниці, вбиті аківцями 1 і 12 березня 1944 року? У чому була вина 150 мешканців Стенжаричів, або ж шістдесяти українців із села Верби, з яких щонайменше одинадцятеро були дітьми?

Чи повинні були відповідати за польські страждання 366 українців, замордованих у Павлокомі Перемиського повіту в березні 1945-го? А 195 українських чоловіків, жінок і дітей із Верховини Красноставського повіту, забитих 6 червня 1945 року Національними збройними силами?

«Те, що зараз діється у сільській місцевості, нічим не відрізняється від тієї звірячості…, яку виявляли українські банди у своєму ставленні до поляків», – писав тогочасному делегатові польського уряду на Волині Казімежу Банаху один із його підлеглих 31 січня 1944 року.

Бійці 50 полку 27 Волинської дивізії АК, який займався вбивставами українців на Волині, 1944 рік

Отже, скерувавши свою «відплату» не на українських повстанців, а на безборонних жінок, дітей і старих, АК, БХ, НСЗ і пляцувки не оборонялись – навіть якщо спершу й керувалися прагненням до справедливості. Те, що їхні дії не відрізнялись від дій УПА, визнавали самі польські керівники тих часів.

Польський солдат стоїть над тілами вбитих українців у с. Верховина, 1945 рік

У ті роки від рук польських збройних формувань на Волині, Галичині й Закерзонні загинуло від тринадцяти до шістнадцяти тисяч цивільних українців. Свої оселі, за оцінками професора Івана Патриляка, були змушені залишити близько двадцяти тисяч. Жертви поляків, натомість, оцінюються у 38-39 тисяч. 100 тисяч, про які говорять польські парламентарі – кругла, промовиста, але нічим не підтверджена цифра.

Отже, цивільні громадяни польської держави, загиблі від рук УПА – жертви геноциду; а хто ж тоді загиблі від рук АК, БХ, НСЗ громадяни тієї самої держави? Чи був це взаємний польсько-український геноцид? Таке абсурдне трактування нівелює значення цього терміну.

Польські політики протестують проти визнання та вшанування в нашій країні українських націоналістів – ОУН та УПА. Проте АК, БХ і НСЗ визнані польським законом Про комбатантів та деяких осіб, які були жертвами репресій воєнного й повоєнного часу 1991 року. Ніхто не розбирався, чи вбивали вони цивільних громадян Польщі будь-якої національності.

Отже, засуджуючи ОУН-УПА, слід так само засудити й АК, БХ, НСЗ. А ще краще – залишити кожній нації право на своїх героїв. Та замість ухвалення популістських резолюцій згадати непоодинокі краплі гуманізму посеред того моря жорстокості.

Поляк Станіслав Подгурський попередив українців про напад польської боївки на село Стриганку Кам’янко-Струмилівського повіту (зараз на Львівщині), запланований на 16 квітня 1944 року. А українець Семен Гарасим із сокирою в руках став на захист п’ятьох поляків Денисів, коли по них до колонії Лучиці на Турійщині 29 серпня 1943 року прийшли повстанці.

Поляк Станіслав Подгурський, член польської підпільної організації, який попередив українців про запланований напад польської боївки

Показовим є й приклад уже згадуваного Мар’яна Голембевського. Людина, що виступила головним рушієм сумнозвісної «грубешівської революції», за рік круто змінила своє ставлення до українців і УПА. Саме Голембевський був найактивнішим прихильником співпраці польського антикомуністичного підпілля Воля і незалежність (ВіН) із українськими повстанцями. Люди, які ще нещодавно стріляли й різали одне одного, 21 травня 1945 року сіли за стіл переговорів у селі Руді-Ружанецькій.

Було підписано угоду про співпрацю між двома антикомуністичними організаціями, об’єднаними спільним ворогом і тверезим розрахунком. УПА і ВіН у 1946 році здійснили низку спільних операцій, найвідомішою з яких був наліт на радянський гарнізон у Грубешеві у ніч на 28 травня.

«Не без певної гордості можу зараз сказати, що те що для багатьох зараз стає очевидним – польсько-українська співпраця, я реалізував вже 40 років тому. Я взяв на себе ініціативу припинення ворожих стосунків поміж нашими народами в ситуації, яку зараз багато кому важко буде зрозуміти», – писав згодом Голембевський про ці події. Він помер 1996 року, а за двадцять років політики, яких польсько-український конфлікт середини ХХ століття не зачепив, намагаються помножити його зусилля на нуль.

Бійці УПА та польської ВіН в околицях Грубешева, 1946 рік

Чому безпосередні учасники подій, які самі заплямували себе кров’ю, які на своїй шкірі пережили ненависть, лють і жорстокість, змогли переступити через свої пристрасті та знайти компроміс, а їхні нащадки, які живуть спокійним і ситим життям, палять мости між двома народами?

Якщо учасники тієї війни змогли домовитись і поєднати зусилля, чому це не можемо зробити ми? Адже так само, як тоді, маємо спільного ворога.

Ветеран АК Станіслав Чурук із ветераном УПА Михайлом Семенюком на Колимі, 1950-ті роки.

Уроки польсько-української війни 1942-1947 років не повинні бути забуті. Масові етнічні чистки, здійснювані обома сторонами – як польськими, так і українськими націоналістами, – заслуговують на засудження, а пам’ять про загиблих – на пошану. Кожна з країн має право шанувати своїх героїв, які мають перед своїми народами більше заслуг, ніж ганебних учинків.

І головне: необхідно усвідомити, що конфлікт між українцями й поляками був зайвим. Ми не можемо виправити минуле, але не допустити повторення братовбивчої війни в майбутньому – цілком у наших силах.