Гетьманат після Білоцерківського договору

Трагічна розв’язка Берестецької битви та вкрай важкі умови Білоцерківського договору 1651 р. породили в козацькій Україні ситуацію, близьку до катастрофи. Польська шляхта, яка за аналогією з відомим класичним висловом з історії європейської, нічого не забула, але нічому не навчилася, намагалася негайно відновити свої володільницькі права у своїх українських маєтностях та реставрувати «на східних кресах» дореволюційні порядки. Натомість українське козацтво та поспільство за останніх три роки вже встигло добряче відвикнути від «послушенства» дідичам і коронним урядникам та відчуло принади життя за козацького урядування.

А крім того, жертви та моральні втрати, понесені обома сторонами в цій надзвичайно кривавій війні, що точилася практично весь цей час, провокували відчуття помсти та жадобу реваншу як в одних, так і других. Отож, коронній шляхті й урядникам навіть після того, як гетьман і козацька старшина поставила свої підписи під Білоцерківською, по суті, почесною капітуляцією, годі було сподіватися на заспокоєння козацької сіроми України, а українським обивателям не варто було очікувати теплоти та привітності в процесі реставрації дореволюційних порядків новими-старими владцями. Навпаки, ситуація складалася таким чином, що цей процес неминуче мав бути надзвичайно болісним і драматичним, а його фінал важко було навіть й уявити.

Епіцентр напруги спершу сформувався на теренах Брацлавщини, де згідно з умовами Білоцерківського миру взагалі не було передбачено існування козацького устрою. Уже наприкінці вересня 1651 р. на Брацлавщині то тут, то там вибухають збройні сутички місцевих козаків і покозачених міщан і селян з підрозділами коронних військ та шляхетськими слугами, посланими дідичами для відновлення їхніх володільницьких прав в українських маєтностях.

Коли ж великий коронний гетьман Потоцький, ігноруючи заклики Хмельницького «не надто надокучати простим людям», дати йому змогу «заспокоїти чернь», увів на Брацлавщину додаткові контингенти військ, місцеве населення почало масово покидати віками насиджені місця та шукати ліпшої долі деінде. Унаслідок цього цілі міста й села Східного Поділля за короткий час обезлюдніли майже повністю.

Вкрай неспокійно було також на Київщині й Чернігівщині, де коронна влада фіксувала напади на місцеву адміністрацію та уповноважених шляхти, що нерідко закінчувалися трагічними наслідками. У перших числах жовтня козаки Чернігівського полку зібралися під Любечем на раду, за результатами якої вислали полковника Степана Подобайла до Хмельницького з проханням дозволити їм не виконувати умови Білоцерківського договору й надалі проживати у своїх домівках.

У відповідь на демарші чернігівців київський воєвода Адам Кисіль вимагав від українського гетьмана стратити полковника Подобайла та негайно забезпечити умови для повернення в козацьку Україні шляхти, котра б допомогла вгамувати «дике звірство своїх підданих».

Утім неповагу до духу й букви Білоцерківського договору демонстрували не лише «дикі піддані», а й їхні не менш «дикі» пани.

Адже попри вписані в угоду застереження щодо негайного вступу шляхти й урядників у свої володільницькі та владні права в Україні, шляхтичі чи особисто, чи через своїх довірених осіб почали відразу ж повертатися на українські землі, перешкоджаючи переселенню реєстрових козаків на відведені угодою для себе терени, грабуючи козацьке майно та вимагаючи від місцевого люду негайної покори дідичам. Наскільки поширеною була така практика — видно вже хоч би з того, що головний командир коронних військ в Україні польний гетьман Мартин Калиновський був змушений навіть видати спеціальний універсал до шляхти Київського воєводства з наказом припинити чинити насильства козакам і тим самим провокувати спалахи збройного протистояння.

Одночасно й український гетьман, аби не випустити ситуацію з-під контролю, вдається до показових каральних санкцій. За його наказом чернігівського полковника Подобайла було взято під варту, а до Чигирина на всяк випадок було стягнуто чотири козацькі полки, у вірності козаків яких Богдан не мав сумнівів. З листопада 1651 р. Генеральна військова канцелярія почала масово видавати гетьманські універсали, звернуті до селян і міщан, у яких містилися заклики терпляче зносити «цю неволю від панів».

У відповідь на поспіх коронної влади в справі реалізації постанов миру 1651 р. та потурання їй з боку гетьманського уряду рядове козацтво та поспільство, якому в нових умовах сподіватися на збереження козацьких прав і вольностей не доводилося, починає все активніше бунтувати й проти коронних властей, і проти власного гетьмана. Багато козаків полишили свої домівки й подалися на Запорозьку Січ, гуртуючись до походу на Чорне море. Чорноморська виправа, зрозуміло, могла суттєво ускладнити стосунки Хмельницького з Оттоманською Портою та спровокувати вторгнення на українські землі Кримської Орди.

А на кінець листопада в Корсунському полку спалахує антигетьманське повстання. Приводом до нього стали дії гетьманської адміністрації щодо складання нового козацького реєстру. Якраз під час скликаної білоцерківським полковником Михайлом Громикою, якого було відряджено з цією метою до Корсуня, полкової ради, яка мала дати добро на виключення з компуту «зайвих» козаків, скинутий перед тим Хмельницьким з полковництва Лук’ян Мозиря закликав розправитися з «гетьманськими посіпаками».

Його заклик отримав миттєву реакцію товариства: Михайла Громику козаки розтерзали, викинувши його бездиханне тіло в річку, а наказного корсунського полковника було люто побито. Не цілими пішли з ради й інші прибічники гетьмана. На полковництво було повернуто Мозирю, а до Чигирина вислано суворе попередження припинити виписувати заслужених козаків з реєстру. Виступ корсунських козаків підтримало й товариство сусіднього Білоцерківського полку.

Невідомо, як події розвивалися б далі, якби гетьман не почав діяти рішуче й жорстко. До Корсуня було відправлено з військами генерального осавула Демка Лисівця, котрий заарештував полковника Мозирю та за вироком воєнного суду стратив. Тим часом призначеному на його місце полковником Кілдеєву було доручено виявляти всіх, хто допомагав Мозирі чи навіть співчував його діям, та кожного такого засуджувати на смерть — «для прикладу». Слідом за Корсунем гетьманську владу було поновлено й в Білоцерківському полку. Готові долучитися до антигетьманських виступів інші правобережні полковники — кальницький Іван Богун та паволоцький Адам Хмелецький — були змушені втихомирити запал своїх прибічників.

Тим часом уже з початку січня 1652 р. шляхта починає масово повертатися на терени Брацлавщини та за допомогою коронних жовнірів прагне повернути своїх підданих у стан покори й виконання «“звикли” служб і повинностей», у тому числі й змусити до виконання ненависної панщини. Неабияк електризувало ситуацію в Україні й перебування на Брацлавщині великої кількості жовнірів, котрі вимагали на свій постій у місцевого населення все нових і нових стацій. Зрозуміло, це ще більше виснажувало й так доволі розорений війною люд, фактично зводило його до злидарського стану. Вельми показовим у цьому контексті є те, що навіть польний коронний гетьман Мартин Калиновський і той був змушений визнати, що в брацлавських «холопів уже й нічого взяти».

Не маючи сил більше терпіти жовнірських насильств і не бажаючи повертатися в підданський стан до своїх попередніх власників, що прямо-таки палали жадобою негайного соціального реваншу, населення Брацлавщини почало масово покидати свої обжиті помешкання та перебиратися до сусіднього Молдавського князівства.

Водночас на подільському Подністров’ї великого розмаху набуває рух опришків, що ніс у собі чітке антисоціальне спрямування. Опришки нападали на шляхетські маєтності, займалися грабежами на шляхах і переправах та навіть захоплювали окремі міста й містечка.

Й ось саме під такий різноголосий акомпанемент суспільних настроїв на Правобережжі з кінця січня 1652 р. коронні хоругви починають переправлятися на Лівобережжя Дніпра — терени, де селяни й поспільство вже встигли навіть і забути, що таке підданська повинність. На Лівобережжі козацькі позиції виглядали значно міцнішими, аніж на Правобережжі, отож тут спротив реалізації білоцерківських постанов носить значно організованіший характер, його очолюють визнані козацькі лідери, козацькі старшини, що посідають (або ще нещодавно посідали) горішні позиції в полкових структурах Війська Запорозького.

Так, на Чернігово-Сіверщині рух невдоволених угодою 1651 р. очолює колишній чернігівський полковник Степан Подобайло (власне, старшина незадовго до того й був позбавлений гетьманом Хмельницьким полковницького пернача, що виступав проти реалізації Білоцерківського договору). Значними силами повстанців диспонували й інші старшини — Півторакожух, Дедюля, Чорнелихо, Сахно.

На теренах Прилуцького полку (що формально, згідно з умовами Білоцерківської угоди, підлягав розформуванню) козаки не стерпіли жовнірських насильств, атакували й розбили одну з коронних хоругв. На Миргородщині антигетьманську фронду очолив місцевий полковник Матвій Гладкий. За інформацією сосницького старости, Гладкий проголосив себе гетьманом і закликав козаків, котрі не потрапили до нового реєстру, не впадати у відчай, а готуватися до нової війни «проти ляхов і Литви». Дії Матвія Гладкого активно підтримував «колишній прилуцький полковник» Семен Герасимович («Семко Іченський»).

За таких умов десь у 20-х числах квітня Богдан скликає козацьку старшину на раду до Корсуня. На ній вірний гетьману полковник Филон Джеджалій накинувся зі звинуваченнями на полковника Гладкого, що той «й інші сотники його хочуть гетьмана звести зі світу і з поляками війну почати». Аналогічні звинувачення були висунуті й проти полковника Герасимова та цілого ряду сотників. Усім їм за присудом старшинського суду було винесено смертний вирок, який до виконання було приведено вже на початку травня 1652 р. Трохи раніше «на горло» скарали й па- волоцького полковника Адама Хмелецького.

Годі говорити, що козацька Україна від таких дій Хмельницького оціпеніла. І коли Богдан викликав до Чигирина «на розмову» наказного полковника миргородського, той навідріз відмовився виконувати наказ свого регіментаря, прямо мотивуючи свою відмову боязню стати наступною жертвою гетьманського гніву: «Ти нас усіх по одному чоловіку всіх повбиваєш! Коли покличеш на раду всіх козаків, тоді й я разом з козаками приїду, а сам один не поїду!»

Проте у Хмельницького був план. Своїми діями приспавши пильність коронної влади (один зі шляхтичів так образно охарактеризував поведінку Богдана навесні 1652 р.: «Хмельницький мовчить, як вовк у ямі лежить»), невдовзі гетьман розпочне підготовку до збройного виступу проти умов білоцерківського приниження Війська Запорозького...