9 жовтня 2016, 10:32
До того часу руси епізодично і раптово з’являлися в полі зору цивілізованих народів, аби відразу загадково зникнути, залишивши більше запитань, ніж відповідей.
До того часу руси епізодично і раптово з’являлися в полі зору цивілізованих народів, аби відразу загадково зникнути, залишивши більше запитань, ніж відповідей.
Завдяки достовірним джерелам Х столітя ми можемо зазирнути у побут наших предків.
Аби не відповідати на нескінченні запитання «звідки ти це взяв?», або, принаймні зменшити їх кількість, пару слів про джерела.
Як ви вже, мабуть, знаєте, ми відмовилися від вітчизняних літописів як основи реконструкції минулого ІХ-Х століть, мотивуючи це хронологічною віддаленістю від описуваних подій та наративним характером джерела. Натомість ми довіряємо грецьким та східним джерелам, а також результатам археологічних досліджень.
Наріжним каменем нашої оповіді буде трактат грецького імператора Костянтина Багрянородного середини Х століття, тобто часів княжіння Ігоря Старого. Для уточнення подробиць я користувався хронікою «Продовжувач Феофана», «Історією» Лева Диякона, «Про церемонії» того ж Костянтина, договорами русі з греками, твором «Дорогі цінності» персько-арабського географа Ібн Русти, «Книги відплати» Ліутпранда Кремонського та інших.
Ці твори написані компетентними людьми, багато з яких були очевидцями описуваних подій. До того ж, саме греки, араби та латиняни (тобто, еліти нових варварських держав на руїнах Pax Romana) мали усталену писемну традицію та продовжували греко-римський культурний процес, зокрема у сферах історії, географії, мемуаристики.
«Про росів, що прибувають до Константинополя»
Згідно з інформацією Костянтина Багрянородного, сфера впливу київських русів мала наступну структуру. «Росія» (тобто, сфера впливу «росів») поділялася на власне Росію та «зовнішню Росію».
Перша представляла з себе, по суті, Київ з околицями (див. мапу пікрелейтед). Більшу частину населення складали слов’яни Лука-Райковецької та Роменсько-Боршевської археологічних культур і утворювали зону контакту між ліво- та правобережним слов’янським населенням.
Еліту, тобто власне росів, складали етнічні скандинави та частково слов’яни. Завдяки договору русі з греками 944 року ми знаємо навіть їхні імена (приведемо кілька): Вуефаст, Іскусеві, Слуди, Улеб, Володислав, Каніцар, Предслава, Ігельд, Руальд, Синько, Борич.
Скандинавська етимологія «росських» назв дніпрових порогів (їх нам також наводить Костянтин) дає підстави вважати, що роси розмовляли якимось скадинавським діалектом.
У Києві сидів «архонт» (правитель, князь) Росії – «Інгер», тобто Ігор.
До «зовнішньої Росії» належали землі слов’янських племен, що залежали від Києва, але не були місцем постійного проживання росів: древляни, дреговичі, «лендзяни» (лучани?), кривичі, сіверяни. Також до «зовнішньої Росії» належав Новгород, де сидів Святослав Ігорович.
Серед інших міст «зовіншіньої Росії» імператор Костянтин називає Смоленськ, Чернігів (земля кривичів і сіверян відповідно), Любеч та Вишгород. Впадає у вічі зростаюча відстань між містами по мірі «просування» від Києва на північ.
Основою життя росів була торгівля з Візантією рабами та хутром. Отож побут киян та їх «пактіотів» (специфічний термін, що його використовує Костянтин: щось середнє між «підлеглий» і «союзник») проходив у підготовці караванів, що йшли на південь, до Константинополя.
Таким чином, у Києві на кінець зими роси концентрували достатню кількість товару (в т. ч. живого). В цей час жителі «зовнішньої Росії» робили човни і сплавляли їх річковими шляхами до Києва. Тут кияни купували ці човни і оснащували такелажем. Завантаживши на кораблі свій товар, кияни по Дніпру виходили в Чорне море і далі - до столиці Імперії.
Та перш ніж дістатися гирла Дніпра, треба було подолати дніпрові пороги. Існувала лише одна можливість зробити це - вийти на берег, прогнати рабів берегом, а кораблі протягнути волоком. Це була небезпечна і тяжка ділянка шляху, адже в степах кочували печеніги. Завжди існувала небезпека, що вони нападуть. Тому роси були зацікавлені у добрих стосунках із кочовиками. Тим не менше, ніяка домовленість не гарантувала безпеки, і роси завжди дбали про достойний збройний супровід своїх караванів.
Прибувши до Константинополя, роси продавали свій товар на ринках «Нового Риму». На виручку закуповувалися товари, необхідні для обміну зі слов’янами «зовнішньої Росії». Зазвичай це були «статусні» речі - шовк, прикраси, зброя, вишукані напої.
Перебування росів у місті та умови торгівлі регулювалися домовленостями імператорів та «архонтів Росії» - письмовими, чи усними. Їхній перегляд, чи підтвердження здійснювався в різній формі. Звісно, роси намагалися укласти якомога вигідніші договори - підвищення квоти на вивіз шовку, утримання росських купців у Константинополі за рахунок імператора, збільшення кількості допущених до міста купців, зниження чи відміна мита і т. п.
Для нас очевидно, що два письмових договори (Олега, 911, та Ігоря, 944) були укладені після «військової» дипломатії. Роси намагалися здійснити напад на Константинополь і примусити греків покращити умови договорів.
Та в подробицях ми знаємо лише про Ігорів похід, що завершився невдало і призвів до погіршення умов. Серед доволі численних описів набігу, ми віддамо перевагу Ліупранду Кремонському, вітчим якого був свідком подій. Крім того, не завадить вже розбавити нашу «грецьку» оповідь і латинським джерелом.
Прикметно, Ліупранд називає Ігоря «rex», тобто король. Цим він ставить київського правителя на один щабель із суверенними правителями латинської Європи. Це дещо кофліктує із візантійською титулатурою київського князя - тут він лише «архонт», тобто на одну сходинку нижчий у монаршій «табелі о рангах».
Та повернемося до походу Ігоря. Згідно з усіма джерелами, роси атакували з моря і їх флот значно переважав грецький чисельно. Імператор Роман не мав достатньо кораблів, адже відправив їх на боротьбу із сарацинами. Тож йому залишалося сподіватися на ефективність «грецького вогню».
«Грецький вогонь» являв собою горючу суміш на основі нафти, аналог сучасного напалму. Грецькі бойові кораблі мали засоби для метання «вогню» у човни супротивника.
На щастя греків, Ігор, зважаючи на перевагу, захотів захопити ворожі судна і членів екіпажу (очевидно, з наміром отримати викуп), а тому підпустив кораблі близько до себе. Це і стало фатальною помилкою: велику частину флоту було втрачено, багато воїнів потонуло, або згоріло.
Залишки руського флоту відійшли на мілководдя (туди грецькі судна з низькою посадкою попасти не могли). Частині людей вдалося виплисти на берег, та тут їх взяли в полон ромеї (самоназва тогочасних греків) і стратили.
Ігор мусив підписати невигідний мир і повернутися додому.
Та інший формат діалогу ми бачимо у трактаті «Про церемонії» авторства імператора Костянтина. Тут уже не Ігор, а його вдова Ольга веде переговори. На жаль, джерело описує лише церемоніальну частину зустрічі «архонтиси» та «басилевса» і не розкриває змісту їх розмови.
Отож, так чи інакше, роси в кінці літа - на початку осені поверталися до Києва.
«Зимній і суворий спосіб життя»
Повернувшись із Константинополя, роси мали продовжити «виробничий цикл». У Греції вони продали рабів і хутро, натомість купили вино, прикраси та шовк. Для наступного походу треба було обміняти грецькі товари на слов’янські. Цей процес описує імператор Костнтин, описуючи його як «кружіння».
Він полягав у наступному: київські руси, очевидно князь і його дружина, покидали Київ у листопаді і їхали до «Славінії» древлян. Тут вони «кормляться», а потім переходять до наступної «Славінії», і так послідовно обійшовши «пактіотів», на початку весни роси знов опиняються у Києві.
повністю вписується в даний контекст інформація від Ібн Русти:
«Пашен вони не мають, а їдять лише те, що здобудуть у землях слов’ян.»
Загалом дана система «прокорму» характерна для переддержавних суспільств. Матеріальне забезпечення військової верстви іноді стає непосильною ношею для території її проживання, а доставка їжі з віддалених куточків підвладних племен нерентабельна. Тож замість того, щоб тягти їжу до еліти, навпаки, еліту переміщують між різними племенами.
До того ж, зона «внутрішньої Росії», що також відповідає території літописних полян, характеризується високою концентрацією дружинних поховань.
Очевидно, окрім «прокорму» роси здійснювали торгівельні операції зі слов’янами. Локальні племінні еліти отримували шовк, золото і срібло, прикраси, зброю, вино натомість віддавали Києву невільників та хутро.
Звісно, не дивлячись на позірну збалансованість і взаємну вигоду відносин росів і «пактіотів», конфлікти майже напевне були звичним явищем (тим більше, що предметом обміну був специфічний товар - раби). На жаль, нам бракує тогочасних джерел про відносини «Славіній» з росами. Вітчизняний літопис сповнений анекдотами про непорозуміння і застосування сили при збиранні «данини».
Один з них зазначає, що князя Ігоря разом з дружиною було перебито під час збирання полюддя в древлянській землі, а потім його вдова Ольга помстилася, спаливши Іскоростень. Власне, існує розкопане городище, яке можна ототожнити з літописним Іскоростенем - воно географічно знаходиться «там, де треба» і було спалене «коли треба». Також про страту Ігоря у полоні повідомляє Лев Диякон, але згідно з ним це зробили не древляни, а германці.
Нам залишається лише мати надію, що сімейна пам’ять княжого дому зберегла історію про Ігоря бодай у загальних рисах протягом 100-150 років.
Також київські роси торгували із печенігами. Як вже було зазначено, киянам був потрібен мир з кочовиками, аби без проблем подолати дніпрові пороги. Та ще росам було важливо купувати у степових сусідів корів, коней і овець, адже самі вони їх не вирощували.
Славінії
На жаль, ми не маємо настільки ж детального опису побуту жителів Славіній. Імператор Костянтин описав їхнє життя лише з точки зору співпраці з росами. Проте завдяки княгині Ользі, що зруйнувала древлянський племінний центр, ми маємо «моментальний знімок» реалій слов’янського міста середини Х століття.
Заняття древлян були цілком звичайними для раннього середньовіччя - землеробство та скотарство.
Матеріальний рівень населення був дуже високим. Навіть у пограбованому місті знаходять золоті прикраси високоякісної роботи, арабські монети (тверда валюта, аналог долара для тогочасної Східної Європи), зброю, пряжки з військових поясів тощо.
Укріплення граду були масштабними і побудованими зі знанням справи.
Все це сукупно дозволяє стверджувати про високий рівень соціальної організації древлян.
Очевидно, торгівля з росами значно пришвидшила історичний розвиток цього племені. Місцева родо-племенна еліта, яка й торгувала з росами, накопичуючи значні статки, вивищувалась над рештою населення. В перспективі це призвело до феодалізації суспільних відносин.
Збудовані укріплення свідчать про можливість еліти мобілізувати населення для масштабних робіт - тобто про зародки державності.
Таким чином, станом на середину Х століття ми доволі повно можемо відтворити різні грані життя київських русів та підвладних їм племен: військову, дипломатичну, соціальну, економічну, етнічну, лінгвістичну.