Ходячі мерці по-українськи

Покійника не залишали одного, завжди підтримували світло в домі

Покійника не залишали одного, завжди підтримували світло в домі. Образ упиря має загальнослов’янську основу і присутній в повір’ях багатьох народів. Власне на український ґрунт уявлення про нього, як вважають дослідники, потрапило з теренів Західної Європи.

Віра в упирів відома більшості слов’янам, проте не в усіх вона виражена з однаковою інтенсивністю, тому по-різному відображена в народних казках, легендах, бувальщинах, оповідях. Різноманітність та колоритність польового етнографічного матеріалу з бойківського краю дозволяють констатувати, що на цій території уявлення про даного демонологічного персонажа сягають праслов’янської доби та містять багато архаїчних елементів.

Назва упир безпосередньо пов’язана з давніми дохристиянськими віруваннями. Представники міфологічної школи вважали, що під іменем упиря наші предки розуміли демона грози, який ссе хмари і впивається дощовою вологою, що в народному світогляді ототожнювалася з кров’ю живих.

Дослідниця Т. Лукінова слово упир відносить до залишків культу вогню і зокрема, ритуалу кремації, припускаючи, що давній корінь pyr – вогонь збережений в українському слові пирити – червоніти від гніву, звідси – спалений.

Упродовж століть відбулася зміна семантики слова упир: від міфічної істоти, покійника, що висмоктує людську кров до чоловіка, що має дві душі і завдає шкоди людям.

У бойківських говірках слово упир зафіксовано в наступних значеннях:

– мрець, який вночі виходить з могили: «упириці такі прогрішені боли; якби вона вмерла, то могла би ходити по земли»;

– мрець, який уночі виходить з могили і заподіює людям зло: «упирь такий після смерті приходив до родини і шкодив»;

– людина, що відбирає в корів молоко: «на Йвана Купала казали, що з дійницею ішла, що в’на корову доїть. Казали: то онде йде опир». На однакову міфологічну природу упиря та відьми вказував Михайло Зубрицький, зазначаючи, що в бойків відьма має два духи, а також Іван Вагилевич: людина, що має дві душі й уночі заподіює шкоду: «дідо як спав: він там лежит, а душа з нього піде та душит людей».

Очевидно, віра в упирів пов’язана з народними уявленнями про душу людини, її посмертну форму в потойбічному світі – дух. Для слов’ян «область смерті» не є замкнутою і далекою, вона нероздільна з життям, тому душі померлих постійно присутні в області живих. Із розповідей про зустріч з померлими можна зробити висновок, що область смерті знаходиться у світі живих, але відкривається у надзвичайних ситуаціях, наприклад, у снах. Сон – це стан людини, що сприймається як близький до смерті. Недаремно про сонливу людину кажуть, що вона незабаром помре.

Польовий матеріал з теренів Бойківщини є яскравим свідченням такого повір’я: «був у нас в селі єден чоловік, шо вічно спав, бо хтось поставив з його сорочки, як він був дитинов, кусок у домовину мертвому».

Згідно з традиційними народними уявленнями бойків, друга (нечиста) душа упиря відділяється від тіла саме під час сну. Б. Рибаков вважає уявлення про упирів та берегинь найдавнішими в системі вірувань в окремих богів і демонів. Однією з причин перетворення покійника в упиря є порушення правил похоронного обряду. Вважалось, що в період з моменту смерті до поховання існує найбільша небезпека стати упирем: «людина, коли вмре і лежит на ослоні, а забіжит пес і її споганит, перейде попід тіло, то душа мертвого буде ходити псом і пуджати». Також не дозволялось залишати покійника самого в хаті, бо, як вважали на Самбірщині, «лихий дух» увійде в нього, і він стане упирем. Очевидним є поділ упирів на вроджених та роблених.

Причому, зробитись таким можна добровільно (хто б малу дитину помастив кров’ю з чоловіка, що ліг спати, не помолившись, а отже, з позиції християнства нечистою кров’ю, то відповідно дитина стає упирем) чи мимоволі, про що вказано вище. У всіх слов’ян упир ходить у вигляді конкретної померлої людини. Проте він може змінювати свій вигляд на зооморфний, тому упирями могли бути і тварини – корови, коні, воли, коти: «Такі нечисті корови називають маликоватими, які мають два серця, сім ребер. Така нечиста корова не плодить телят, не доїться добре. Як згине, то по ній гине сім корів».

Мабуть, дане повір’я пов’язане з уявленнями про те, що душа після смерті може набирати вигляду якоїсь тварини. Як правило, даному персонажу властиві різноманітні аномальні ознаки: «вродилося таке рахітне, червоне було, росло хіба в голову».

Дана характеристика зближає упиря з одміною – дитиною, що була підкинута нечистою силою замість своєї власної. Вважалось, що упир-одміна не шкодить, а навпаки, приносить користь – віщує майбутнє. Південні слов’яни вірили, що народження одміни принесе щастя для села. До того ж такий упир ніколи не помирає: «чоловік дуже довго жив та й жив. То казали, що він має два серця». Застосовуючи типологію Ольги Сєдакової, можна вважати, що упир відноситься до категорії «заложного» покійника, який пережив свій вік. Згідно зі загальнослов’янськими традиційними уявленнями, постійним місцем перебування упиря є його могила, звідки він виходить і відвідує свій дім (як правило вночі до перших півнів або ж опівдні).

На Слов’янщині визначали могилу такого покійника наступним методом: «чистого» хлопця садили верхи на «чистого» коня і стежили, перед яким гробом кінь зупинявся – там і похований упир. На Бойківщині для цього кликали на допомогу спеціальних людей, які в силу своїх надзвичайних здібностей вміли визначити, де вона знаходиться.

Знову ж таки тут помітними є певні протиріччя між мертвими та живими упирями, оскільки останні навіть допомагали людям знешкодити ворожий вплив справжнього ходячого покійника.

Такі покійники приходили лише до близьких людей, передусім до родини, маленьких дітей, молодих людей шлюбного віку, тобто очевидним є мотив «ходіння до своїх». В Карпатах, зокрема на Бойківщині, ще одним видом упиря можна вважати перелесницю, яка приходить у сні і ссе груди молодим чоловікам та дітям. На Слов’янщині основний спосіб попередження шкідливої діяльності такого небезпечного покійника був пов’язаний з правилами похоронного обряду: покійника не залишали одного, завжди підтримували світло в домі. Тіло упиря, як і повішеника, клали в домовину обличчям до землі. Ховали упиря, як і повішеника, наступним способом: «везли ’го коньом (а на коню на руби хомут має тоді бути) на границю ховати».

Смерть упиря, як і смерть інших ходячих мерців, спричиняла град, дощ чи засуху. Найвідомішим превентивним засобом проти негативного впливу даного персонажу є засипання могили самосійним маком чи просом, а також сіяння маку по дорозі від дому до цвинтаря, обнесення тіла покійного три рази довкола села. На теренах слов’янського світу існували різноманітні способи знищення тіла упиря: розривання могили, відсікання та спалення голови, вбивання в тіло і могилу осикового чи тернового колу, зуба борони в голову чи груди, запихання у гріб упиря голову з чорного півня.

Видається вірогідним, що мотив «висисання крові» – це не первісна ознака упиря, оскільки у слов’янській міфології вони відомі як істоти, яким складали жертву (про що фіксується в літописах початку ХІІ століття).

На Русі навіть існував культ упирів. Польові матеріали фіксують їх переважно як «заложних» покійників, проте мотив «ходіння до своїх», а також вищенаведений матеріал, що свідчить про своєрідну допомогу та певні опікунчі функції даного персонажа дозволяють припускати, що це не зовсім так.

Наприклад, функція віщування, яка є характерною для упиря-одміни, пов’язує його з душею померлого предка і аж ніяк не може бути притаманною нечистій силі. Людина, народжена з певними фізичними аномаліями, викликала зацікавлення і упереджене ставлення до себе з боку інших. Тому й ховали такого покійника не так, як всіх, тобто без дотримання всіх елементів поховального обряду. Відповідно це ставало причиною перетворення його в упиря. А сама можливість ходіння після смерті світоглядом первісної людини пояснюється через наявність в упиря двох душ. На сучасному етапі традиційні уявлення про даного персонажа існують у дещо трансформованій формі.