Хто ж і як опинявся в «бандерівському полоні»?

7 жовтня 1943 р. бійці сотні УПА «Сіроманці» затримали чотирьох бійців татарського батальйону, який входив до складу вермахту. Протокол їх допиту ілюструє шлях, пройдений тисячами військовополонених часів Другої світової війни.

Оточений німецькими військами, в них не було іншого виходу, як здатися в полон.

Втім, в полоні теж було не краще: «Спочатку майже шість днів нічого не їли, а коли хто з цивільного населення до них наближався, щоб дати їм шматок хліба, того німці розстрілювали».

Табором був шматок землі, оточений колючим дротом. Щодня від голоду і холоду вмирало по 100-200 чоловік. Тому не дивно, що коли оголосили набір в татарський батальйон, полонені вирішили випробувати долю. Після військової підготовки в Радомі (Польща) їх відправили в Стрий на Львівщинe.

У вересні 1943 р. бійці опинилися в Долині (нині Івано-Франківщина), де охороняли мости та залізниці.

Брак продовольства і нелюдське поводження з боку німців змусили татар бігти. 21 вересня вони кинули службу і рушили на схід, «щоби дібратися до своєї сторони або получитись з якими небуть партизанами». Так вони й потрапили в руки «Сіроманців».

З того ж протоколу дізнаємося, що полоненим сподобалося в таборі повстанців. Вони сумлінно виконували свої обов'язки і не хотіли кидати «Сіроманців», кажучи, що «хотять боротися з українцями проти більшовиків та німців за краще життя». Але вірити їм на слово повстанці не поспішали — на момент складання протоколу, 9 жовтня 1943 р., полонені ще перебували під пильним наглядом.

26 жовтня до повстанців потрапив ще один військовополонений — сумчанин Олександр Савченко,який за кілька днів до цього втік з вагону на станції Клевань. Він рухався в напрямку фронту, щоб знову приєднатися до Червоної армії, але потрапив до її противника. На допиті бранець розповів про мобілізацію радянською владою чоловіків до 55 років, про озброєння і постачання Червоної армії.

За його словами, військові частини були забезпечені «кулеметами, автоматичною і протипанцерною зброєю». Союзники поставляли літаки і важкі танки типу «Черчілль» (Великобританія), а також автомобілі (США).

Провіант теж був переважно з «капіталістичного Заходу» — британські консерви і сало. Продовжувала діяти карткова система, згідно з якою забезпечення поділялося на три смуги: фронтову, прифронтову і тил. «Денний пайок бійця виносить 400 гр. хліба, 100 гр. риби, 100 гр. ковбаси, 30 гр. цукру, 500 гр. картопель. Комсклад поряд з цим отримує додатковий пайок: масло — 400 гр. на 10 днів і 200 гр. консерви і печені», — читаємо у документі.

Опинялися в полоні і радянські партизани. Так, 1 жовтня 1943 р. співробітники СБ допитували Володимира Саратцева, учасника Карпатського рейду Сидора Ковпака, який потрапив в руки УПА у Корецькому районі.

Він розповів про завдання рейду (знищення нафтових вишок), про озброєння партизан і про те, що Ковпак наказував не чіпати українських повстанців, і ті, у свою чергу, теж не вплутувалися в бої з червоними.

Інший партизан, Олександр Мариянидзе, потрапив до червоних, тікаючи з німецького полону, але згодом втік від них, тому що більшовики пхали їх (колишніх полонених) де найгірше». У березні 1944 р. він опинився у повстанців і на питання слідчого СБ, що планує робити далі, сказав, що не знає, — швидше б залишився на роботу, але не проти прибитися до якого-небудь з грузинських відділів УПА. «Справляє враження старого, перемученого війною чоловіка, який волів би десь спокійно жити, ніж воювати», — такими словами завершується протокол допиту Мариянидзе. На той момент «старому» було... 43 роки.

«Жертва пропаганди»

Фронт стрімко наближався, і з зими 1944 р. у протоколах допитів можна побачити вже і прізвища бійців Червоної армії і підрозділів НКВС. Першими в полон до повстанців потрапили розвідники. Так, 7 лютого есбісти допитували Петра Крицького — «червоноармійця-розвідника 7 Кавдивізії, 27 кавполка».

Крім даних про структуру Червоної армії, полонений розповів і про те, як їх готували до сутичок з УПА: «Оповідали, що бандерівці в страшний спосіб катують людей, а червоноармійцям, що попадають до них у полон, вирізують на тілі п'ятикутні зірки».

Тому не дивно, що наприкінці допиту Крицький сказав: «На підставі слів наших командирів я уявляв собі вас зовсім інакше. Я думав, що бандерівці — це страшні, зарослі, напівдикі люди, і кожний з сокирою в руках. Коли я побачив, що всі чисто і добре одягнені, не міг зорієнтуватися, в чиїх руках я».

У травні 1944 р. бійці УПА затримали ще більш цікавого розвідника — «шпигуна винищувального батальйону» Володимира Соловйова. Судячи з протоколу допиту, 18-річний юнак виявився балакучим. Він розповів, що їхній батальйон налічував 49 бійців і пройшов 2,5-місячний курс підготовки в місті Куп'янську Харківської області.

Перейшовши лінію фронту, бійці повинні були зображати з себе біженців, «докладно приглядатися до українського руху» і збирати інформацію до підходу радянських військ.

Знайшовши важливі військові об'єкти, розвідники повинні були подавати вночі світлові сигнали радянських літаків-бомбардувальників. Саме за цим заняттям повстанці і застали Соловйова.

«Закляті друзі»

Більшість документів стосуються учасників польського підпілля, з яким в УПА були, м'яко кажучи, не дуже дружні відносини. Наприклад, 17 березня 1944 р. повстанцям вдалося відбити напад польського загону на село Соколя (ймовірно, нинішнього Буського району Львівської області).

Шестеро нападників було вбито, один потрапив у полон. Ним виявився Францішек Духевич, працював у польському підпіллі з квітня 1940 р. і організовував польські загони в Кам'янецькому районі.

17 квітня 1944 р. в Радехівському повіті був затриманий Казімєж Перлянский, що прямував на розвідку в одне з українських сіл. На допиті він зізнався, що є членом загону, який був організований польськими офіцерами і діяв на Жолковщині.

4 квітня ці офіцери вбили (перед тим протримавши в погребі) двох бійців дивізії «Галичина», що втекли з фронту.

Зустрічалися серед підпільників і жінки. У квітні 1944 р. повстанці затримали на дорозі Зубок—Переспа Вікторію Жулчинську. При ній знайшли револьвер і «наказ до якогось Лиса». Розповісти, куди вона прямувала і кому несла наказ, підпільниця навідріз відмовилася: «Заявила тільки, що свідома цього, що знайшлася в руках Укр. С. Б., і жаліє, що перед смертю не може всадити кілька куль в черево Українця». Увечері того ж дня затримана була ліквідована.

Втім, навіть у ті бунтівні часи були люди, які намагалися запобігти кровопролиттю. 14 квітня 1944 р. житель села Стриганка (нині Кам'янка-Бузького району Львівської області) Станіслав Підгурський — зв'язковий польської військової організації — повідомив повстанцям, що планується напад на його рідне село.

Про це він дізнався від свого командира: той попередив його, щоб біг, оскільки на Великдень село повинні знищити. А Підгурський, якому стало шкода отчого дому і який, за його словами, «добре жив з українцями», вирішив запобігти нападу. Чи вдалося йому це, з документа невідомо.

Чужі серед своїх.

У тому ж 1944 р. на допити до Служби безпеки потрапили і багато агентів НКВС, набрані з місцевого населення. Були такі і в лавах ОУН(б).

Наприклад, 18 серпня на Станіславщині розглядалася справа Романа Бойка (псевдо Гураган), якого звинувачували у співпраці з НКВД. В руки чекістів він потрапив після бою біля села Завій (нині Калуського району Івано-Франківської області). Не витримавши побоїв і тиску, Роман погодився співпрацювати. На нього було покладено завдання стежити за українськими і польськими підпільниками. Втім, видати чекістам він встиг тільки польських.

Завершується документ цікавою пропозицією: «За вислужницьку роботу на НКВС висланий Гурагана в концтабір». Навряд чи це був справжній концтабір — важко уявити собі подібну структуру в Карпатах, та ще й в умовах окупації. Найімовірніше, малися на увазі якісь виправні роботи: слово «концтабір» в іншому документі — протоколі допиту «більшевицького сексота» Еміліана Драганчука, який, погодившись співпрацювати з НКВС, кинув чекістів і відправився до своїх, — вже в лапках.

Досить цікава доля іншого оунівця — Петра Максиміва із села Саджава на Івано-Франківщині. До 1939 р. він працював в сімейному господарстві, був членом читальні «Просвіта», очолював місцевий драмгурток. З приходом більшовиків його обрали депутатом сільради, і в цьому статусі він пробув до приходу німців. Коли влада змінилася, Максимів залишився працювати в господарстві, поки в 1943 р. один із земляків не втягнув його в ОУН. На кінець року він вже став шефом зв'язку в селі, займався постачанням повстанців.

13 вересня його схопили чекісти. Після побиття і допитів заступник начальника Богородчанського відділу НКВС висунув йому ультиматум: «Він заявивши мені, що мене чекає смерть за мою співпрацю з бандитами, але тому, що я був у 1939 році їх депутатом, вони мені простять, з тім, що я буду їхнім донощиком».

Петро погодився, після чого йому призначили явку, де повинні були дати завдання, і попередили: якщо не прийдеш — вивеземо сім'ю. Але, очевидно, з'явитися туди Петро не встиг, бо потрапив на допит до своїх.

Часто як донощики в документах фігурують «перевірені кадри» з місцевих — тих, хто працював у різних установах до приходу німців або перебував на службі в Червоній армії чи інших радянських силових структурах. Наприклад, у вересні 1944 р. повстанці затримали Юрія Яцківа з села Гринівка на Івано-Франківщині. Після приходу в 1939 р. радянських військ він «вступивши до т. зв. гвардії і остерігав ліс», потім працював у міліції. В ході відступу виїхав разом з більшовиками до Києва, потім до Полтави, звідки потрапив на фронт під Лубни.

Там його взяли в полон німці, але він втік і повернувся в рідне село. Під час окупації Яцків працював у господарстві, і хоча і не співпрацював з повстанцями, допомагав збирати для них продукти. Коли повернулися більшовики, продовжив службу в міліції. Його обов'язком було доносити про «бандерівців» та схованках.

Але у Юрія це, як і у його колег, не дуже виходило: незабаром начальство скликало підлеглих і влаштувало їм прочухана за погану роботу, ставлячи в приклад винищувальні загони. Замість цього повстанцям він розповів усе, що знав, вказавши, хто так чи інакше співпрацює з НКВС.

Після вигнання з України нацистів більшовики посилили боротьбу з повстанцями. Тепер поряд з протоколами допитів у документах Служби безпеки все частіше трапляються згадки про депортації сімей повстанців про облави в населених пунктах. Помічників у цій справі чекісти знаходили і серед місцевих.

Так, наприклад, 24 серпня 1945 р. слідчий Служби безпеки допитував колишнього вояка УГА Григорія Мулявку з с. Піски Бродівського району. До війни він був членом місцевої «Просвіти», а після приходу більшовиків погодився співпрацювати з НКВС, видавши тих, хто входив в цю організацію.

Пересидівши окупацію, він відновив свою чорну справу. За його доносами з села були вивезені родини повстанців.

А ті й далі продовжували воювати у лісах з набагато сильнішим ворогом, який досі лякає їх ім'ям власне населення, створюючи кривавий образ «бандерівців»...