Коли Франція, Англія, Центральні держави і російські комісари визнали УНР?

Українську незалежність іноземні держави почали визнавати іще наприкінці 1917 року. 

Підставою для цього кроку був Третій Універсал 7 (20) листопада. Мотивом – ситуація на фронтах Першої світової війни. 
Третій Універсал оголосив: 

"Однині Україна стає Українською Народньою Республікою. 
Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів". 

Цей документ у свою чергу був реакцією України на Ультиматум Леніна і Троцького , переданий представникам Центральної Ради на три дні раніше. Винниченко та Петлюра відхилили ультиматум Троцького та Леніна. І усе це разом стало приводом до початку більшовицької агресії на територію Української республіки, та водночас – достатньою умовою для визнання УНР країнами Антанти. 
"Агенти Антанти, – писав Дмитро Дорошенко у своїх спогадах – пильно стежили за тим, що діється в Києві, і коли наступив розрив між Україною і Росією (після звісного ультиматуму Ради Московських народних Комісарів), то Франція і Англія поспішили із офіціальним визнанням Української Народної Республіки". 

Дорошенко вважав, що держави Антанти давно махнули рукою на більшовицьку Росію і перенесли свої погляди на молоду Україну у сподіваннях, що вона триматиме фронт і зав’яже там значну частину австрійського та німецького війська. Саме це було прагматичним мотивом для визнання Української республіки. 

Отже, на самому початку грудня французький генерал Табуї нав’язує стосунки із Генеральним Секретаріатом УНР та від імені Франції запитує щодо "фінансової та технічної допомоги, яку союзники могли б дати Україні, щоб допомогти її велетенській роботі організації та відродження". 
21 грудня (3 січня) 1918 року Табуї офіційно інформує, що Уряд Французької Республіки призначив його "Комісаром Французької Республіки при Уряді Української Республіки". 

29 грудня (11 січня) 1918 року Київ і Париж офіційно увійшли у дипломатичні стосунки.

Слідом за Францією Україну визнала Велика Британія, про що і повідомила "Нова Рада" вже 9 (21) січня. 
Згодом, вручаючи свої вірчі грамоти прем’єру Винниченку, представник Британі Г. Піктон Баґе заявив, що усі союзники об’єднані спільної метою остаточного повалення пруського мілітаризму і затвердження права на існування "малих націй". 

28 грудня 1917 року українську делегацію на мирних переговорах в Бресті від імені усіх Чотирьох держав визнав і австрійський міністр закордонних справ Австрії граф Чернін: 

"Ми взнаємо українську делегацію як делегацію самостійну і як правосильне заступництво самостійної народної республіки української".

De facto міжнародна суб’єктність України була визнана іще до проголошення формальної незалежності – на підставі Третього Універсалу. 

Але дехто з батьків-засновників Української республіки вважав, що правова позиція, сформована цим документом, може бути заслабкою для подальших міжнародних переговорів. 

Михайло Грушевський публічно заявляв згодом, що проголошення незалежності було необхідним з двох причин. 

Перша була зумовлена необхідністю завершення мирних переговорів із Центральними державами. Українська республіка мала рішуче відмежуватися від "комісарів" і "повести діло миру зовсім самостійно, як окрема, суверенна, незалежна держава". 

Друга причина: допоки не було сказано останнє слово про незалежність України – становище дозволяло більшовикам виставляти боротьбу проти Києва як внутрішній конфлікт між партіями, а не як зовнішню агресію на молоду республіку. 

Грушевський вважав, що ситуація вимагає зараз рішуче відділитися від зануреної у заколоти Росії. Незалежність на його думку – була необхідною умовою успішності українського проекту.