Мазепинці

29 липня, 14:27
Переконання гетьмана були сучаснішими, ніж ми уявляємо

Переконання гетьмана були сучаснішими, ніж ми уявляємо

Іван Мазепа-Колединський належав до тієї частини української шляхти, котра незалежно від свого матеріального становища, віросповідання чи то кар єрного просування, сприйняла Хмельниччину не як земний апокаліпсис, а як можливість збудувати свою державу в тих обрисах, що відповідали не примарним інтересам Речі Посполитої, а їх власному баченню.

Ця частина шляхти швидко вийшла на керівні позиції в новопосталому Гетьманаті, починаючи від перших очільників Богдана Хмельницького, Івана Виговського, і завершуючи тими, хто керували Гетьманатом на схилку його історії Іваном Мазепою та його наступником Іваном Скоропадським.

Чи був мазепа мазепинцем?

Зпоміж усіх керманичів Гетьманату Іван Мазепа є рекордсменом із тривалості правління аж 22 роки! Але якщо спробуємо відокремити щось особливе в діяльності Мазепи, принаймні до антиросійського виступу восени 1708 року, навряд чи зауважимо щось принципово відмінне від дій його попередників.

Подібне порівняння не просто забавка з історичної якбитології .

Адже ще з часів імперської пропаганди в нинішній російській історичній науці проти ставлення порівняння Мазепи з Хмельницьким стало ледь не канонічним.

Класичному герою Хмельницькому засновникові й будівничому держави, оборонцеві православ я протиставляється не менш класичний антигерой Мазепа олігарх, який наживав статки коштом простих козаків і селян, роздавав керівні посади родичам і своїм прихильникам.

Насправді ж в око впадає цілковита спадковість мазепинської практики державного будівництва.

І гетьман, і його попередники трактували Козацьку державу як станову, себто збудовану й керовану в інтересах її провідної верстви козацтва (ідеться про старовинних козаків та покозачену шляхту ).

Козацька Річ Посполита, що була своєрідним відображенням Речі Посполитої Шляхетської, була республікою за формою правління, але що новий її керманич прагнув утвердити міцну централізовану владу з подальшим перетворенням її на монархічну.

Не був тут винятком ані Богдан Хмельницький, котрий мріяв передати булаву своєму синові Тимофію, ані Іван Мазепа, який планував зробити спадкоємцем свого небожа Андрія Войнаровського.

Щоб сформувати сильну централізовану структуру, здатну втримати корабель козацької державності в бурхливому морі громадянської війни та постійних інтервенцій, треба було кілька речей: лояльний і ефективний управлінський апарат, стабільна фінансова система й потужне військо.

Роздавання козацькій старшині маєтностей, за що пізніші історики дорікали Мазепі, чомусь не викликало подиву чи нарікань у сучасників, для яких це було нормальним виявом піклування володаря про еліту, на яку спиралася його влада.

Що ж до пожалувань православним монастирям, то тут Мазепа багаторазово перевершив Хмельницького.

Не менш співзвучною духу епохи, де на часі були ідеї меркантилізму, виявилася й економічна політика Мазепи, спрямована на лобіювання інтересів української зовнішньої торгівлі, гарантування прав купецтва, ремісничих цехів.

Зрештою, у військовій галузі гетьман теж зарекомендував себе як послідовник курсу попередників ішлося про поступову заміну застарілого станового козацького ополчення (аналога лицарських ополчень, час яких у Європі вже минав) на професійне наймане військо.

Тож говорити про осібну мазепинську політичну лінію якось не випадає надто вже подібним є це мазепинство до стилю урядування його вдаваного антипода Хмельницького.

Геть від москви!

У відносинах Гетьманату з Московською державою гасло, сформульоване набагато пізніше Миколою Хвильовим, набуло актуальності практично одразу після укладання Переяславської угоди 1654 року.

Уже наприкінці свого життя великий друг російського народу Богдан Хмельницький мав змогу переконатися, що, попри всі обіцянки, Кремль завжди стоятиме на пріоритетності своїх інтересів, за першої-ліпшої нагоди, не гребуючи поторгувати українськими землями на догоду власним цілям. Надалі ситуація не змінилася.

Після підписання Вічного миру 1686 року, за яким Лівобережна Україна перейшла під протекцію Московії, а Правобережна Польщі, козацька еліта була змушена погодитися з накинутим протегуванням, але не могла миритися з будь-яким порушенням власної автономії та політичних прав.

За таких умов Мазепа виявив себе напрочуд далекоглядним і гнучким політиком, котрому вдалося витончено грати на зіткненні інтересів двірських угруповань Кремля та боярських кланів, аби реалізовувати власне український курс своєї політики.

Завдяки цьому в останнє десятиріччя XVII ст. у Москві майже забули про Україну, давши можливість місцевій еліті вільно розбудовувати господарське життя країни, просувати її економічний і військовий вплив у Північне Причорномор я та Правобережну Україну.

Нове XVIIІ ст., однак, принесло й нові реалії. Невдалий для Росії початок Північної війни, мета якої була для України абсолютно чужою, спричинив низку масштабних реформ.

Гетьманщина швидко стала однією з головних ресурсних баз цієї війни, а водночас і її заручницею. Козацтво було невдоволене непомірними поборами на російську армію й виснажене походами в прибалтійські землі.

Купецтво, для якого зачинився вихід до центрально- та північноєвропейських ринків, а новопрорубане до Європи вікно було доступне лише протегованим із Петербурга російським торговцям, потерпало від збитків.

Ще 1703 року оточення Петра І почало виношувати задуми скасувати українську автономію. Московські достойники планували ліквідувати козаків як стан, обернувши їх на регулярні формування або ж переселивши на східні кордони Московії.

Тож в умовах загального невдоволення московською політикою виступ Івана Мазепи в жовтні 1708 року був цілком логічним, тим більше, що напередодні шведського вторгнення в Україну Петро І відкрито заявив гетьманові, що в її обороні той мусить покладатися на власні сили мовляв, дружба дружбою, а грошенята

Народження батьківщини

Хоча Росія фактично відмовилася від своїх протекторських обов язків що до Гетьманщини, перехід Мазепи під протекцію шведського короля Карла ХІІ вона потрактувала як акт зради. Але чи був гетьман зрадником насправді?

Можна скільки завгодно міркувати, наскільки виправданий крок Мазепи з погляду тогочасного васально-сюзеренного права, але варто пам ятати, що тодішня українська та російська політичні культури спиралися на зовсім різні світоглядні підвалини.

Мазепа й більшість козацької еліти були спадкоємцями республіканської річпосполитської культури. Вже тоді вони сприймали Гетьманщину не тільки уречевлено, але й абстрактно, як Вітчизну, милую нашому серцю неньку себто так, як сприймаємо поняття Батьківщина й ми.

Вірність Вітчизні виявлялась у вірності та служінні її устрою, ідеалам прав і вольностей Війська Запорозького , котре ситуативно перебувало під протекцією то короля, то царя, то султана. Монархи могли змінюватись, а інтереси Вітчизни лишалися незмінними.

Закидаючи Мазепі та його прибічникам зраду , російські можновладці керувалися цілком ще середньовічними уявленнями про те, що служити й бути вірним можна лише конкретній особі, монархові, а не якійсь абстракції.

Ідея служіння Батьківщині у світогляді російських інтелектуалів почне народжуватися лише з другої половини XVIII ст., а здобутком масової свідомості стане лише в наступному сторіччі. Власне цього старший брат ніколи не міг нам подарувати.

Саме вірність Вітчизні в таких цілком модерних проявах і рисах стала першою фазою визрівання поняття єдиної та соборної України, до якого долучаться наступні покоління українських інтелектуалів, митців, політиків і звичайних людей, котрі, можливо, й не відали, що через таку спадковість у сприйнятті Батьківщини вони є мазепинцями . А відтак, як не крути, і правдиві мазепинці є і зараз, і їх все більше.