Писаний кров’ю Білоцерківський мир

17 квітня 2017, 17:23
У відповідності з Білоцерківською мирною угодою, укладеною 18 вересня 1651 р., територія, на яку мали поширюватися козацька юрисдикція та козацьке адміністрування, відтепер обмежувалася лише Київським воєводством

У відповідності з Білоцерківською мирною угодою, укладеною 18 вересня 1651 р., територія, на яку мали поширюватися козацька юрисдикція та козацьке адміністрування, відтепер обмежувалася лише Київським воєводством. Удвічі, порівняно зі Зборівською угодою 1649 р. (тобто до 20 тисяч осіб), зменшувалася чисельність козацького реєстру. Впорядкування реєстрового війська мусило розпочатися негайно протягом двох наступних тижнів, а закінчитися до Різдва Христового. Окремо в угоді застерігалося, що до двадцятитисячного козацького реєстру буде включено якнайменше козаків з Києва — «як міста столичного і судового».

Шляхта Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, а також старости відразу після укладення угоди отримували право «вступати у володіння своїми маєтками і одразу брати під свою владу всі доходи, корчми, млини і судочинство» — або особисто, або через своїх довірених осіб й урядників. Угодою було передбачено, що зі збирання податків зі своїх підданих дідичі й ті, хто володів маєтками на ленному праві, мали зачекати до тих пір, доти не завершаться роботи зі впорядкування козацького реєстру та переселення вписаних до реєстру козаків у королівщини, розташовані на теренах Київського воєводства.

Передбачалося, що коронні війська Речі Посполитої не будуть розквартировуватися й нести службу в тих містах Київського воєводства, де будуть реєстрові козаки, а нестимуть вони свою службу лише в Брацлавському і Чернігівському воєводствах. Утім навіть там до завершення впорядкування реєстру та переселення звідти реєстрових козаків до воєводства Київського введення коронних військ не відбуватиметься — «аби не доходило до жодних заколотів».

Білоцерківська угода 1651 р. суттєво підважувала прерогативи гетьманської влади. Зокрема, Ян ІІ Казимир залишав Чигирин гетьману Хмельницькому; так само і його наступники мали володіти на ленному праві Чигиринським староством, допоки обійматимуть гетьманський уряд. Проте відтепер запорозькі гетьмани мали перебувати під владою коронних гетьманів й обов’язково, вступаючи на найвищий у Війську Запорозькому старшинський уряд, мусили бути затверджувані королівськими привілеями.

Кожний з них, стаючи гетьманом, повинен «дати присягу у вірнопідданстві Його Королівській Милості і Речі Посполитій». Усі полковники й старшини Війська Запорозького мусять призначатися за поданням гетьмана запорозького Його Королівської Милості. Гетьманові та його наступникам заборонялося підтримувати зовнішньополітичні стосунки — як з Кримським Юртом, так і з іншими «сторонніми панами». Наразі ж Хмельницький мусив «привести Орду до послуг Його Королівській Милості і Речі Посполитій». А якби запорозькому гетьманові зробити це не вдалося, то він має вважати хана за неприятеля та боронити від Орди «границі разом з Військом Його Королівської Милості».

На відміну від Зборівської угоди, ні про яке знесення унії чи надання православним владикам місця в сенаті вже й не згадувалося, а лише містилася не зовсім конкретна теза стосовно того, що «релігія грецька, також собори, церкви, монастирі і колегіум київський повинні лишатися при попередній свободі, згідно з стародавніми правами».

Договір передбачав і реституцію церковного майна, але записані в ньому формулювання — «Якщо хто під час теперішнього сум’яття випросив у власність якийсь маєток церковний або належний духівництву, то таке право власності ніякої чинності мати не може» — радше застерігали майнові права римо-католицьких чи уніатських релігійних громад, а не православних.

Заперечувала угода й заборону євреям повертатися в козацьку Україну та займатися тут орендаторською діяльністю. Відтепер євреї були вправі мешкати як у королівщинах, так і в шляхетських маєтках та вести там звичну для себе діяльність, у тому числі й тримати оренди.

Отож загалом, як бачимо, Білоцерківський договір принципово відрізнявся від попередніх домовленостей Війська Запорозького з королем і Річчю Посполитою. Фактично він зводив українську автономію нанівець, ігнорував факт існування Української держави й таким чином повністю виштовхував проблему її політичного визнання керівництвом Речі Посполитої за межі власне політичного порозуміння. У Хмельницького не залишалося зовсім способів політичного впливу на Варшаву, і він силою обставин був змушений ще більш послідовно проводити політику, спрямовану на повний розрив з королем і Річчю Посполитою.