Pіздвяний бій УПА

5 вересня, 11:48
1946 рік українці Закерзоння зустрічали з тривогою за майбутнє. Сподівань на те, що він виявиться спокійнішим і безпечнішим, ніж попередній, було мало.

Закінчення Другої світової війни не зупинило польсько-українського конфлікту, який розпочався 1942 року на Холмщині, в 1943-му перекинувся на Волинь, а в 1944-му охопив ще й Галичину. Конфлікт, жертвами якого стали тисячі людей з обох сторін, активними учасниками — підпільні рухи двох народів, швидко набув рис, характерних для війни. Кривавої війни у війні. Завзятість сторін у протистоянні забезпечила його тривалість і продовження в нових реаліях після відходу німецької окупації.

Головною ареною війни між українцями та поляками після завершення Другої світової стали терени так званого Закерзоння — землі, заселені здебільшого українцями, проте включені до складу відновленої Польщі. Саме намагання поляків позбутися українського населення стало причиною продовження польсько-української війни, загибелі та депортації тисяч українців.

Навесні 1945 року атаками польських підпільників знищено українські села Завій, Середниця, Пашова. 3 березня вчинено жорстокий напад на село Павлокома, жертвами якого, за різними даними, стали від 366 до 500 українців. У відповідь відділи УПА провели кілька акцій, спрямованих проти польських населених пунктів. Отож, весною 1945 року подальше розростання конфлікту було більш ніж ймовірним — він міг набрати масштабів протистояння на Волині чи Галичині у 1943—1944 роках. Зупинили його переговори між представниками українського та польського підпілля 29 квітня 1945 року у Селиськах Березнівського повіту та підписання угод про перемир’я і співпрацю у боротьбі з НКВД.

Проте перемир’я з польським підпіллям не гарантувало цілковитого спокою українцям Закерзоння. Восени 1945 року польська комуністична влада, аби пришвидшити примусове виселення українців до УРСР, залучила до депортацій свою армію. Брутальність поведінки військових щодо цивільного населення, залякування та вбивства стали щоденною практикою. На захист українців виступили відділи УПА, які здебільшого складалися з місцевих жителів, повсталих проти польського терору. Між повстанцями та загонами польського війська почалися завзяті бої. Незважаючи на величезну військову перевагу супротивника, протягом кількох місяців 1945 року ініціатива була на боці Української повстанської армії, яка контролювали значні території. Польська комуністична влада зосереджувалася в укріплених містах. Однією з таких «твердинь», звідки періодично здійснювалися напади на українські села, було містечко Бірча.

1946 рік українці Закерзоння зустрічали з тривогою за майбутнє. Сподівань на те, що він виявиться спокійнішим і безпечнішим, ніж попередній, було мало. Це стало зрозуміло вже в перші дні нового року: 1 січня загони польського війська з Бірчі увірвалися в наше село Ляхава. Українські повстанці готуються до наступу на Бірчу. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху.Українські повстанці готуються до наступу на Бірчу. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху

«В селі, — читаємо в повстанському звіті, — розпочали тоді свій кривавий танець. З хат забрали тоді сімох господарів-українців у віці 40–80 років та двох хлопців по 16 років, та всіх розстріляли біля школи. Одного застріленого господаря вкинули в вогонь».

Наступного дня брутально викинуто більше трьох сотень українців із села Монастирець, 6 січня вранці напередодні Святвечора польське військо з Бірчі атакувало село Добре.

Така активність гарнізону Бірчі на антиукраїнському фронті не могла залишитися непоміченою для командування УПА на Закерзонні. Ще наприкінці 1945 року кілька сотень здійснили два наступи на це містечко.

Найуспішнішою була перша акція, здійснена в ніч з 22 на 23 жовтня куренем УПА під командуванням Павла Вацика-«Прута». Повстанці прорвали ворожу оборону, увірвалися у містечко, розбили тюрму, визволивши в’язнів, знищили військові казарми. Українські повстанці готуються до наступу на Бірчу. Фото з архіву Центру досліджень визвольного рухуУкраїнські повстанці готуються до наступу на Бірчу. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху

Успіх повстанців примусив польське військо ще більше укріпити свою твердиню, тож запорукою успіху нового нападу на Бірчу мала стати передусім несподіванка. Саме тому атаку запланували безпосередньо на українське Різдво.

«Акція, — читаємо про це в звіті УПА, — спеціально була запланована в часі, коли поляки могли її найменше сподіватися, і мала за завдання викинути ворога з його укріплень і знищити ворожі укріплення та саме містечко, котре має ще кільканадцять мурованих будинків». Бій на Різдво був несподіванкою і для вояків УПА, які зазвичай відзначали це свято разом із цивільним населенням в селах, які захищали. Очевидно, така ініціатива не викликала особливого захоплення у повстанців, проте в армії накази не обговорюються, а виконуються.

Загалом до штурму залучено чотири відділи, а саме: сотні «Ударники-4» (командир Володимир Щиґельський-«Бурлака»), «Ударники-7» (командир Григорій Янківський-«Ластівка»), «Ударники-2» (командир Дмитро Карванський-«Орський» — заступав пораненого сотенного Михайла Дуду-«Громенка») та «Ударники-6» (командир сотенний «Яр», прізвище невідоме).

Загальне керівництво перебрав на себе курінний Михайло Гальо-«Коник». Ввечері 6 січня він виступив перед вишикуваними і готовими до бою повстанцями. «У цей Святвечір, — згадує його слова учасник бою Михайло Озимко, — наша мета піти у відплатну акцію проти Бірчі, щоб знищити це вороже кубло, яке палить українські села (показує в сторону присілка Ропа, де догоряла решта хат), вбиває невинних людей, старців, жінок і дітей, та не дає спокійно відсвяткувати навіть того Святвечора. За ті всі кривди, за пролиту українську кров, за смерть наших упавших героїв ми сьогодні відплатимо. Замість колядок Рождества Христового, будуть грати наші повстанські кулемети і вибухати ґранати».

Наступ відбувався двома групами зі сходу та заходу. До першої групи, яку очолив «Бурлака», окрім його сотні входила також сотня «Ластівки». Їх завданням було привернути на себе увагу ворога та зв’язати вогнем, тим часом, як дві інші сотні під командою курінного мали безпосередньо прорватися до міста і спалити його. Групі Володимира Щиґельського вдалося під час наступу не лише привернути увагу ворога на себе, але й вступити в східну частину міста і здобути там кілька ворожих бункерів. Проте вже на початку бою стало зрозуміло, що поляки готові до активної оборони.

«Поляки були сильно окопані, — читаємо у звіті з акції, — і мали навколо міста пороблені бункри, в котрих безперервно мешкали. Вже в перших хвилинах бою навколо міста грали ворожі кулемети, що свідчить про те, що ворог був приготований, чи радше, що був постійно на становищах. Момент заскочення ворога неприготованим в цім випадку відпав цілковито, одначе відділи дальше виконували положені на них завдання».

Бій на східному відтинку тривав аж до ранку — і у повстанців неухильно закінчувалася амуніція. Врешті, коли о 8:00 стало цілком зрозуміло, що бій на західному відтинку припинився і поляки всі свої сили перекинули проти відділів, підпорядкованих «Бурлаці», він дав їм наказ відступати. «Відворот відбувався під безперервним обстрілом автоматичної і крісової зброї ворога, — читаємо в звіті тактичного відтинка УПА «Лемко», — а також тяжкого кулемета, якого противник примостив на узбіччі гори Валькова. По ворожих рухах було видно, що він намагається відтяти нам дорогу до лісу та унеможливити відступ потоками, що ведуть з міста Бірчі в південному напрямку, і тим способом оточити відділ на відкритому терені. Однак ворогові не вдалося осягнути своєї цілі, бо підвідділ час до часу ставив спротив, стримуючи наступ противника з крила та ззаду. Ворожа погоня тривала на шляху близько трьох кілометрів і мимо цього, що за відступаючими вислано сотню кінноти Війська Польського, відділи добилися-таки до лісу і там, на скраю лісу, відкрили збройний гураґанний вогонь по противникові, і це саме відбило ворогові охоту до дальшої погоні. Після чого відділи відступили на умовлений збірний пункт».

Дещо інакше розвивалися події на західному відтинку нападу. Першим недоліком стало те, що сотні через складні теренові умови не змогли вчасно прийти на визначені місця і синхронно розпочати акцію. Під час штурму міста нападники були дуже добре помітні для поляків завдяки підпаленим упівцями хатам. Зважаючи на те, що відділи опинилися під прицільним вогнем ворога, о 5:00 дано наказ про їх відступ.

Загалом під час акції повстанці зазнали великих втрат, найважчими з яких були загибель курінного Михайла Галя-«Коника» та виконувача обов’язків сотенного Дмитра Карванського-«Орського». Разом загинуло 23 повстанці, ще 22 було поранено. Найважливішими причинами стали некоординованість початку акції (частина відділів через засніжений терен надто пізно прибули на місце і не було жодної технічної можливості попередити про це іншу частину), польський гарнізон виявився готовий до акції (а це були 1500 польських вояків та рота НКВД, які, крім чисельної переваги, мали можливість використовувати укріплення), повстанцям забракло важкої зброї для штурму укріплень, а згодом і амуніції для продовження бою, що затягнувся.

Попри невдачу у різдвяному бою, УПА продовжувала активну діяльність, захищаючи українське населення. Польській комуністичній владі знадобилося ще більше року, аби придушити український опір. Останнім актом польсько-української війни стала сумнозвісна акція «Вісла» весною 1947 року, під час якої не лише ліквідовано структури українського підпілля на Закерзонні, але й остаточно виселено з цих теренів українське населення.

Через десятки років після описуваних подій Бірча знову опинилася в епіцентрі польсько-українських суперечок. Їх причиною стало бажання представників української громади перепоховати загиблих у цьому бою повстанців на цвинтарі, за християнським звичаєм. Могила вояків УПА увійшла до присадибної ділянки мешканця Бірчі Яна Ляшкевича. Він використовував її як пасовище для корів, хоча знав про місце поховання та змінювати нічого не хотів.

Дружина одного із загиблих Анна Карванська-Байляк витратила дев’ять років, намагаючись добитися від польської влади дозволу на перепоховання. У 1994 році в канцелярії Перемиського воєводи вона отримала точну відповідь, яка пояснила причини її тривалого поневіряння: «Якби ваш уряд визнав УПА за учасника боротьби за незалежну Україну, поховали б ми їх, ваших повстанців, на нашому військовому цвинтарі в Пикуличах без проблем. Хто має то зробити за вас?».

Історію своєї боротьби Анна Карванська виклала у книжці з промовистою назвою «Україно, визнай». Врешті, у 2000 році повстанців перепоховали на цвинтарі біля Перемишля.