«Посольські книги» Османів та землі «Украньї»

Власне, у наших османських сусідів, як і в Кримському ханстві, здавна існував особливий літературний жанр опису посольських місій - сефаретнаме .

Його назва походить від перських лексем: сефарет посольство та наме книга, повість. Писали сефаретнаме самі амбасадори. І хоча ці тексти призначалися для самого султана та його візирів, однак складалися в напівофіційному стилі з використанням багатьох літературних прийомів відтак завойовували популярність і серед простих читачів. Адже автори сефаретнаме старалися не лише по-діловому звітувати про виконану місію, але й розповісти про краї, в яких побували: їхню природу та клімат, мешканців, уклад життя, побут, звичаї й традиції. Тому часто ці твори пересипані мандрівними історіями, усім почутим і побаченим. Зрештою, для нас вони цінні тим, що розкривають турецьке сприймання закордону, а отже й України.

Тож не дивно, що нині чимало сефаретнаме пробуджують неабияку увагу істориків та публіцистів. Давні манускрипти сьогодні один за одним піднімаються зі стамбульських архівів та переписуються з арабських літер латинськими.

Нам, безперечно, найцікавішими є ті з оповідей, що стосуються їхньої країни. Скажімо, посольські мандрівки османів у Росію, і в Москву, і в Петербург, неодмінно пролягали через наші землі. Та, на жаль, хоча й Висока Держава, як її іменували турецькі хроністи, направила в Росію тридцять трьох послів, однак дійшли до нас усього вісім звітів, цебто сефаретнаме . Причому всі вони датуються ХVIII сторіччям, оскільки саме на той час припадає розквіт цього жанру.

Читачам вперше пропонується уривок одного з таких сефаретнаме , досі невідомого ні українському, ні решті європейських читачів. До речі, турецькі історики впорядкували цей твір на основі рукописів усього дев ять років тому. Доти ж у європейських сходознавців ми знаходимо про нього тільки побіжні згадки.

Про автора нашого сефаретнаме також відомо небагато. Шегді Осман-ефенді народився на початку ХVIII століття та за своє порівняно коротке життя встиг аж двічі побувати в посольських місіях у Росії. Спочатку ще молодим секретарем Дивану під орудою іншого посла Емні Мегмеда-бея. Сталося це 1740 року. Вдруге ж сам на чолі посольської місії до Петербурга 1757 року. На той час Шегді Османові вже виповнилося п ятдесят років, і тодішній тільки-но проголошений османський султан Мустафа ІІІ відіслав його в Росію повідомити про своє сходження на трон.

Повернувшись із тривалих мандрів, Шегді Осман-ефенді й написав цей твір, уривок якого пропонуємо тут. А втім автор пересипав його споминами й про своє попереднє перебування на теренах України й Росії та тогочасними історичними фактами. Цікавий уже сам шлях османських послів, представлений у творі. Відстань від Стамбула до Петербурга чиновник долав такими населеними пунктами: спершу до румунського міста Бабадаг, далі до молдавських Бендер, де був похований Іван Мазепа, затим по дунайській кризі до Речі Посполитої. Посидівши трохи в Польщі через карантин, посол прибув до Києва. Потім його чекали Ніжин і Глухів (у літописі Голохоф ), який він згадує як гетьманську столицю. Та аж згодом Москва й Петребурк .

Описи ж Києва, України або Украньї відповідно до османської назви в сефаретнаме одні з найцікавіших. Тут ми прочитаємо, як османського посла приголомшує та пробуджує в нього недовіру й богомілля в лаврських печерах, і хитрощі російської імператриці Єлизавети. Турку було добре відомо: їдучи 1744 року до Києва під приводом прощі, цариця на ділі керувалася політичними мотивами. Як стає зрозуміло з літопису, щонайменше результатом тих політичних мотивів була поява нових і небажаних укріплень в українських степах на кордоні з Османською імперією. Зокрема фортеці святої Єлисавети, рештки якої зберігаються в сучасному Кіровограді. Тоді ж було засноване й саме це місто.

Цікаво проте: в історію Києва той приїзд цариці увійшов як можливий намір зробити його новою столицею Російської імперії.

Хай там що, а події, котрі описує Шегді Осман, відбувалися в складний період протистояння Російської імперії Османській та Польщі. Україна ж, як завжди, ставала заручником чужих ігор. Укріплення на кордонах, про які згадує посол, та Єлисаветградська фортеця були наслідком Білгородського договору 1739 року між турками й росіянами. Тоді правобережна частина степової України перейшла в російські руки. Українців нещадно витісняли з цих територій, натомість заселяли їх сербами та іншими чужоземцями. Усе це, певна річ, було відомо й османському послу. А втім, слово самому Шегді Осману-ефенді, чий стиль ми постаралися максимально зберегти: (перекладено з османотурецької мови українською за дисертаційним виданням: T rkan Polatcı. Y ksek Lisans Tezi. Şehdi Osman-Efendi nin Rusya Sefareti ve Sefaretnamesi (1757-1758). Tokat, 2003 )

Опис городища Київф [1]: складається в цілому із трьох городищ, де два зовуться старий Київф і Печерскі , що на гребенях гір, та [одного] іменованого Подол , котре стало нам і нічлігом, і притулком; поміж ними непрохідні яруги та крутояри, і з одного боку вони оточені й непролазним дерном, що їх неможливо подолати пішому, а не верхи, і густими чагарями, і канавами, і нездоланними, мов бастіон, запрудами та загатами. А в городищі Печерскі стоїть древній монастир, який у всіх на язиці. У його серці, серед похованих за постулати віри, поміж спочину кількох навчених монахів таке уклінне та вкрай марновірне тиснення до прощі панує, що імператриця, яка нині владарює над землями Русійє , ще раніше під приводом паломництва та, певне, з наміром звершити таємні задуми, тристашістдесятигодинну мандрівку зі свого стольного граду Петребурка що є духу скоротила до восьми днів і дев ятого прибула до Київфа . Славна ж новина для поголосу й похвали таку тривалу подорож за цей час укоротити. Та, насправді, чудасію отак справували: головний міністр і чиновники з його відомства, близько п ятдесяти чоловік, за кілька днів до початку прощі призначили на стоянках своїх людей із командами. Коли ж прибували на яку стоянку, щоби тих людей післати й спорядження зо всіма матеріалами проконтролювати, то, перепочивши опісля добрячого застілля з пиятикою, мостилися в навантажені аж до неба брички. А як виїхали на рівнини своїх земель, то отак і докотилися в тих бричках усякчас дрімаючи, то прудкі, то шкандиби. Та щоби гарний переказ був, звели в городищі старого Київфа новеньку церкву, а за межами городища Печерскі на вирівняній землі палац із двома мальовничими садками[2]. Після того близько до річки Гйоксу[3], що недалеко від Дніпрових берегів,спорудили нову кріпость та знову-таки в тім краї відновили чи поставили ще деякі кріпості з паланками й, не розголошуючи нині відомих оборонців од ґанджу спотворення мирних умов, населили їх усякими покидьками й гайдуками[4], утікачами з чужих земель та світу Ісляму, що на те ляхи давно скаржилися. Хай як, а Київська кріпость стоїть на рубежі сторони Украньї , Ляської землі, і здавна відомі її міцні фортеці, як оплот безпеки малої Русіййе та довколишнього благополуччя. Але до кордонів віковічної Держави Високої вона не перекриває шляху. Утім, зведені цього разу кріпості свідчать, що на рубежах Дніпра та Бендер з явилася недобачена перешкода і серед мешканців кордону велике сум яття діється. Отож вість є, хай би як ці незчисленні раби пильний зір присипали, що через ляхів прохід проклали.

Адже й раніше, 1740 року, коли я слугував секретарем Дивану, а потім кетгюда[5] в покійного Емні Мегеммеда-бея, призначеного тоді послом у Русійє , і ми проходили тії сторони, то раби ці краї належним чином оглядали й стерегли. Направду, згадані кріпості міцна перегорода супроти розбійницьких і грабіжницьких шляхів на руських землях. Воно й раніше ці краї, степові та пустельні, для проходу важкими були. Проте нині в їхньому серці, де все двигтить, геть очевидно, що з явилися їстівні припаси та поселення вояк і ще чимало благ для земель широких. Тому старшини й верховники ляського народу, що найпаче з навіки вічною Високою Державою перебувають у дружбі та всякчас її зміцнюють, про цей поступ рабів відверто доклали й повідомили. ми повернулися туди, де урвали мову[6] Зупинившись у Києвфі на день та знову рушивши в путь, третьої доби ми розсідлалися в місті з назвою Ніжне[7]. Славиться воно серед міст малої Русійє , і значна частина його мешканців торгівці румейського роду[8]. Отож ми зупинилися там на кілька днів, щоби спорядитися всім потрібним харчем на кшталт рису з кавою

[1] Деякі з відомих географічних назв узято в лапки, щоб наголосити на їхньому оригінальному написанні (тут і далі прим. перекладача).

[2] Мова йде про Маріїнський палац.

Мехмед Єффенди - турецкий посол[3] Гйоксу тюркська назва річки Сугоклія, що протікає на Кіровоградщині та впадає в Інгул (басейн Південного Бугу).

[4] Гайдуки балканські повстанці за часів Османів, натяк автора твору на сербів-переселенців.

[5] Кетгюда (осман.) тут: заступник голови, або ж підлеглий у відомстві якогось можновладця.

[6] Автор має на увазі, що здійснив ліричний відступ та повертається до оповіді про мандри.

[7] Ніжне наголос на останньому складі, сучасний Ніжин.

[8] Румеями в Османській імперії називали греків. Тим часом, як відомо з історії Ніжина, 1746 року 7 % його мешканців (1800 осіб) налічували, власне, греки. Ще Богдан Хмельницький запросив їхніх купців до цього міста, і відтоді вони там інтенсивно торгували. Так у Ніжині зародилася та існувала до кінця 19 ст. грецька купецька громада.

Отак напрочуд цікаво, хоча й лаконічно, описує турецький гість свій лише невеликий відтинок шляху по українських землях: перебування в Києві та прибуття до Ніжина. Пересипаючи оповідь про свої мандри споминами з минулого чи різноманітними історіями, як от про подорож Єлизавети до Києва, ісламський автор на очах у читача конструює майже художній твір. Зауважимо, що в такій манері сефаретнаме Шегді-ефенді витримане аж до кінця.

Отже, нарешті й український читач отримав першу змогу на прикладі цього коротенького уривку ознайомитися з таким унікальним літературним жанром Близького та Середнього Сходу. Далебі ж, він анічим не поступається відомій нам зі шкільної лави тогочасній європейській прозі. Чи не так?

Автор: Олесь Кульчинський, Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАНУ, за консультацією к.і.н Олександра Галенка, керівника сектору дослідження цивілізацій Причорномор я Інституту Історії України НАНУ