11 квітня 2017, 16:21
Зборівський мир 1649 р. вичерпав себе уже на кінець 1650-го. Чи не останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Яна ІІ Казимира, стала Молдавська виправа Війська Запорозького влітку 1650 р., що засвідчила повне ігнорування гетьманом Хмельницьким накинутих на нього обмежень у визначенні власної зовнішньої політики.
Зборівський мир 1649 р. вичерпав себе уже на кінець 1650-го. Чи не останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Яна ІІ Казимира, стала Молдавська виправа Війська Запорозького влітку 1650 р., що засвідчила повне ігнорування гетьманом Хмельницьким накинутих на нього обмежень у визначенні власної зовнішньої політики. Розв’язка ж настала лише влітку наступного року, коли на полях неподалік Берестечка зійшлись очолювана особисто королем коронна армія та посполите рушення з одного боку та козацьке військо, повсталі селяни і міщани спільно з кримськими татарами — з другого.
Але, перш ніж сторони зійшлись у двобої, кожна з них пройшла тривалий шлях підготовки до великої війни. Війни, як вони сподівались, переможної. Але перемога могла мати лише одного господаря, а жертв вимагала чимало...
Прешим важливим кроком прибічників збройного розв’язання «козацької проблеми» на шляху підготовки нової війни, покликаної вдовольнити жадобу помсти за поразки Речі Посполитої минулих років та теперішні знущальні витівки Хмеля, мав стати скликаний на грудень 1650 р. вальний сейм. Зміну політики Речі Посполитої щодо «козацького питання» віщувало багато прикмет й ознак.
Однією з них стала смерть на початку серпня великого коронного канцлера Єжи Оссолінського, котрий в оточенні Яна ІІ Казимира відігравав роль такого собі генератора ідей політичного порозуміння з козацтвом. Своїм авторитетом і впливом на державні справи канцлер стримував прибічників ідеї збройного приборкання козацтва від невиправдано агресивних дій. Наступником же Оссолінського на уряді великого канцлера став його принциповий політичний опонент — холмський біскуп Анджей Лєщинський.
Сейм 1650-го, враховуючи небезпеку, що нависла над державою, ухвалив рішення збільшити чисельність коронного війська до 36 тисяч, а литовського — до 15 тисяч осіб. І відразу ж по завершенні його роботи Ян ІІ Казимир видав «перші віці на посполите рушення», тобто офіційне оголошення мобілізації шляхетського ополчення. А тим часом коронні й литовські гетьмани одержали наказ протягом шести тижнів покінчити з козаками. Реалізовуючи сеймові постанови, польний коронний гетьман Мартин Калиновський 10 січня 1651 р. розіслав накази коронним жовнірам на кінець місяця зібратися трохи західніше Кам’янця-Подільського, аби невдовзі виступити «проти бунтівного хлопства».
А вже з початком лютого польний гетьман спрямував війська на Бар, щоб уже звідти атакувати терени, де громадилися «свавільники» — колишні козаки й повсталі селяни, що не потрапили до визначеного Зборівською угодою 40-тисячного козацького реєстру, але, користуючись покровительством брацлавського полковника Данила Нечая, повертатися до стану послушенства своїм панам наміру не мали.
Аби перекрити Калиновському шляхи на терени Східного Поділля, Нечай у порушення Зборівської угоди перейшов визначену лінію розмежування та здобув замок у містечку Красне. Крім того, полковник істотно зміцнив козацькі залоги в Мурафі, Стіні, Шар- городі, Ямполі. Головною своєю квартирою на порубіжжі Нечай визначав Красне, куди з Шаргорода були перевезені козацький обоз й артилерія. Сюди ж мали прибути з військами вінницький полковник Іван Богун та уманський полковник Йосип Глух.
Утім завершити задумане брацлавський полковник не встиг. У ніч з 9 на 10 лютого 1651 р., отримавши від полоненого козака інформацію про перебування полковника Нечая з невеликим загоном козаків у містечку Красне, Калиновський направляє туди полк під командою Станіслава Лянцкоронського, аби той поквитався з одним з найбільш непримиримих ворогів Речі Посполитої — «гетьманом свавільців» і «першим гультяєм» (як його звично називали місцева коронна адміністрація та шляхта, що постраждала від рішучих і непередбачуваних дій брацлавського полковника).
На світанку 10 лютого, коли передові загони коронних військ наблизилися до стін Красного, козацька варта помилково сприйняла їх за козацькі роз’їзди, що поверталися з нічної розвідки, і неприпустимо близько підпустила до міських укріплень. Коли ж помилка була виявлена, виправити її вже не було часу. Коронні жовніри рвучкою атакою оволоділи міською брамою та увірвалися до сонного міста. У ході бою, що розгорівся на вулицях Красного, Данило Нечай отримав смертельну рану, і найбільше, що вдалося зробити захисникам міста у тій метушні, так це вивезти тіло улюбленця козацької сіроми та закритися в міському замку.
Обраний на місце Нечая наказним полковником, Григорій Кривенко, попри складні обставини, зумів належним чином зорганізувати оборону замку. Отож кинута Лянцкоронським на його здобуття німецька піхота зазнала величезних втрат. Аби підбадьорити власних жовнірів, Калиновський, котрий також прибув до Красного, наказав кінноті спішитися й особисто повів її на штурм замкових укріплень.
Штурм успіху не приніс. Проте, коли вже наступної ночі частина козаків спробувала непомітно залишити замок, у полі вона натрапила на коронний роз’їзд і в бою з ним майже повністю загинула. Переслідуючи ж решту козаків, які намагалися повернутися під захист замкових укріплень, коронні жовніри зуміли вдертися до фортеці та розправитися з її захисниками. Майже всі козаки, що супроводжували Данила Нечая до Красного — а це, по суті, був кістяк Брацлавського полку — були винищені. Саме ж місто було вщент спалене. Водночас значними були й втрати супротивної сторони. Коронна армія під стінами Красного, на його замкових укріпленнях та на вулицях втратила близько тисячі жовнірів.
Штурмом Красного Мартин Калиновський перевів Річ Посполиту через отой умовний Рубікон, що відділяв мир — нехай крихкий, непевний і суперечливий — від війни. Війни, яка, як виявиться вже невдовзі, стане однією з найжорстокіших і найкривавіших в історії українсько-польських збройних конфліктів.
Зломивши опір захисників Красного, Калиновський невдовзі зумів зайняти також Мурафу, Шаргород, Чернівці, Ямпіль. Спроба оволодіти Стіною, де обороною керував козацький сотник Іван Александренко, а допомогу козакам надавали ватаги опришків, успіху не мала. Й аби не множити власні жертви, польний гетьман вдовольнився обіцянкою обложених сплатити викуп та скласти присягу вірності Яну ІІ Казимиру. Не так пощастило мешканцям одного з важливих торгових і ремісничих центрів Східного Поділля — Ямполя. Коли жовніри воєводи Лянцкоронського вдерлися до міста, вони нещадно вирізали більше тисячі місцевих жителів, а також грецьких, молдавських і турецьких купців.
Для того аби не допустити ще більших жертв і подальшої здачі позицій, потрібно було енергійно виправляти ситуацію, терміново збільшуючи козацьку присутність на теренах, що потрапили в епіцентр зимової фази кампанії 1651 р. Або ж сподіватися на диво чи лицарське щастя тих козацьких полководців, які по смерті Данила Нечая ще залишались у розпорядженні Хмельницького на огорнутій полум’ям війни Брацлавщині. Так воно, власне, і сталося: екстремальність ситуації дозволила яскраво загорітися зірці нового козацького героя — полковника Івана Богуна.
Допоки козацьке військо під орудою Богдана Хмельницького впродовж лютого 1651 р. повільно рухалося з Чигирина до Білої Церкви, аби там увібрати в себе мобілізовані козацькі сили й виступити назустріч ворогу, гетьман Калиновський виряджає частину коронних військ на здобуття Вінниці, щоб таким чином опанувати Брацлавщиною в повному обсязі. У ніч на 1 березня полк коронного обозного, брацлавського воєводи Станіслава Лянцкоронського підступив до Вінниці, де перебував з полком Іван Богун. Утім, повторити сценарій подій, що мали місце під Красним, коронному командуванню не вдалося. Успіхів досягнути воєводі під Вінницею не пощастило, а втрати були великими.
Залишивши під Вінницею близько тисячі поранених і хворих жовнірів, польське військо поспіхом відійшло спочатку до Бару, а згодом попрямувало до Кам’янця-Подільського. Переслідуючи неприятеля, козаки полковників Богуна та Глуха, на допомогу яким незабаром підходять і головні сили Хмельницького, оволодівають Браїловом, Баром, Хмільником, Шаргородом, Меджибожем та іншими містами й містечками Східного Поділля. З-під Меджибожа в ніч з 7 на 8 травня гетьман відправив кінний корпус, що складався з 8—10 тисяч козаків і кількох тисяч татар, під Кам’янець, аби там завдати остаточної поразки Калиновському.
Однак останньому вдалося відірватися від переслідування та вивести свої полки на з’єднання з коронною армією, що її збирав за наказом короля на Галичині, неподалік Сокаля, коронний гетьман Миколай Потоцький. Утім навіть уникнувши переслідування козацьких військ, Калиновський у поході на Брацлавщину втратив за місяць боїв близько шести тисяч жовнірів та всю артилерію. Ті ж з вояків Калиновського, котрим вдалося вирватися живими з Брацлавщини, називали цей похід не інакше як «проклятою справою».