Руська - офіційна мова Великого князівства Литовського та Руського

3 березня, 23:43
Дослідження ролі і взаємодії мов, що були поширені в часи перебування Полісся в складі ВКЛ - старослов'янська (канцелярська, руська, західноруська, литвинська), старобілоруська, староукраїнська, литовська, польська, латина.

Щоб розпочати наше дослідження поперше нам з вами треба зрозуміти що існує дві мови які мають схожі назви:

  1. руська - українська, мова Київської Русі та мова Руської Метрополії
  2. російська - московська мова

У Великому князівстві Московському використовувалась саме руська - українська мова.

Литовці випередили інші балтські племена тим, що створили свою могутню державу.

Коли вона виникла, не зовсім ясно. Просто кажуть, що Міндаугас (Mindaugas, Міндовг, Мендовг) об єднав литовські землі в єдину державу близько 1226-1236 р., проте є дані, що початок цьому об єднанню було покладено раніше.

Наприклад, Лівонська віршована хроніка оповідає про Міндаугасового батька Рінгаудаса як про дуже могутнього князя, якому не було рівних. Але Міндаугасів батько Рінгаудас [Ringaudas], певно, створив тільки передумови для такого об єднання, бо 1219 року, під час підписання угоди з Волинню, литовські землі представляв 21 князь, з-поміж яких 5 були старші, в тім числі й Міндаугас із братом Дауспрунгасом [Dausprungas], імена інших трьох - Жівінбудас [Živinbudas], Дауйотас [Daujotas] та Вілігайла [Viligaila].

Очевидно, успадкувавши від батька добре впорядковане оборонними фортецями з сильним військом князівство, що звалося Литвою, Міндаугас розширив його далі, приєднав зі сходу Нальшю, з півночі - Дельтуву, на заході - частину Жемайтії, а з півдня (аж до Бугу) багато земель ягвягів.

До сфери свого впливу він зумів схилити також немало східно-слов янських просторів: Новогрудок, Мінськ, навіть Полоцьк.

Так було закладено основи сильній литовській державі, що не тільки витримала внутрішні потрясіння після вбивства Міндаугаса (1263), але й зупинила вторгнення Лівонського ордену з заходу, татарської орди - зі сходу. Татарам все ж таки не вдалося зламати Литву й змусити платити данину, тобто перетворити на свого васала.

Навпаки, литовці почали швидко відбирати від татар землі Русі. Наприклад, після походу на Литву хана Узбека 1325 року великий князь Гедімінас (Gediminas, Гедимін, Гядімінас, правив у 1316-1341 рр.) рушив походом на Київ, побив татар і зайняв столицю (1326) Русі.

Його син Альгірдас (Algirdas, Ольгерд, 1345-1377) розгромив татар у 1362 році біля Синіх Вод (у районі Чорного моря), зайняв Поділля, багаті землі Придністров я, остаточно утвердився в Києві.

Великий князь Вітаутас (Vytautas, Вітовт, 1392-1430) двічі, 1397 та 1398 року, вирушав із переможними походами проти татар до Причорномор я та Криму. Кордони Литви тоді сягали Чорного моря між гирлами Дністра й Дніпра (цей край належав Литві до 1484 р.). Вітаутас будував там фортеці, в гирлах Дніпра заснував фортецю святого Іоанна ( Тавань ). В постійних сутичках із татарами литовці переймали їхню тактику боротьби, що її Вітаутас вдало застосував у битві (1410) проти німців при Жальгірісі (Грюнвальді).

Хоча згодом успішну війну Вітаутаса проти татар загальмувала в 1399 р. болісна поразка біля річки Ворскла (на північ від Полтави), боротьба не вгавала й пізніше. Литовці змагалися не тільки зброєю, але й дипломатичними засобами. Вітаутас нацьковував велетнів Золотої Орди один проти одного. Не раз литовцям вдавалося зробити ординськими ханами своїх ставлеників.

Вторгаючись у підвладні татарам простори на сході, литовці приєднували до своєї держави роздроблені землі давньої Русі. Литовська експансія на ці землі розпочалася ще за кілька десятків років перед татарською інвазією. Пізніше володарі тих земель, боячись жорстокого татарського уярмлення, охоче схилялися до Литви, тим більше, що литовці не намагалися вводити в зайнятому краї якихось нововведень, не переслідували християн і взагалі весь лад залишали по-старому . Звісно, в ході приєднання бувало й насилля.

У приєднаних до Литви східно-слов янських землях на той час уже використовувалося письмо, перейняте в кінці X ст. разом із хрещенням (988) від балканських слов ян (давніх болгар). Перенесена до Київської Русі мова писемності тут сильно розбавлялася елементами давньоруської мови: люди розмовляли по-своєму, але писали наближеною до світської старослов янською мовою, насиченою елементами розмовної.

Таку писемну мову вживали тоді також у тих краях Русі, що були приєднані до Литви. При церквах та монастирях було немало грамотних людей. Були навіть певні центри переписування рукописних текстів. Писалися й державні документи, різні угоди, акти тощо. Звичайно, володарі Литви, впорядковуючи справи приєднаних земель, користувалися тією писемною мовою. Вживали її і для підтримки зв язків з іншими країнами на Сході, подібно, як латинську мову - для спілкування з країнами Заходу. Отже, в канцелярії володарів поруч з іншими мовами вона займала важливе місце.

З часом значення її дедалі збільшувалося. Адже, впорядковуючи велику державу, володарі Литви не могли обійтися лише усними наказами. Потрібно було їх записати. Хоч самі вони між собою розмовляли литовською (до Казімераса Йогайлайтіса - Казимира ІV Яггелона, що правив з 1427), але литовська мова була тоді лише розмовною, а не мовою писемності. Адже письмо в ті часи приходило з християнством. Литовці довго були язичниками й письма не мали. Зрештою, сама писемна мова не могла з явитися раптово. Протягом довгого часу мусили встоятися терміни, звичаї і традиції оформлення документів тощо.

На той час у регіоні Литви широко вживалися дві традиційні мови писемності: на Заході - латинська, на Сході - слов янська. Остання для канцелярії володарів Литви була куди зручніша. Нею володіло досить багато людей. До речі, платня писаря, що володів цією мовою, була менша, ніж писаря латинської мови, якого було важче дістати. Кінець кінцем, ця мова була близька й напівзрозуміла більшій (східній) частині жителів держави. Латинську мову тоді знало тільки небагато освічених людей, як правило тих, що проходили науки на Заході.

Не лише в Литві, але і в інших країнах Європи функції літературної, ділової мови тоді досить широко виконувала згадана слов янська мова. Спершу її найбільше вживали тільки в балканських країнах (Болгарії, Сербії та ін.), у Великому князівстві Московському та інших східнослов янських землях, навіть у тій частині Галичини, що належала Польщі (де жили українці). Але з часом сфера використання цієї мови розширилася. Нею почали користуватися навіть у неслов янських краях, наприклад, Валахії (Румунії), Молдавії (Молдові).

В окремих країнах ця мова почала швидко змінюватися, до неї значно домішувалися елементи розмовної мови місцевих жителів (переважно слов ян), її граматична структура, форми відмінків та особи залишилися більш-менш однакові, але ті форми стали дещо відмінно вимовляти, тобто вони набули інакшу фонетичну оболону місцевої розмовної мови. Наприклад, у Великому князівстві Московському вона вже не була такою, як у тих землях, що належали до Литви, а тим більше в Молдавії чи Балканських країнах.

Подібним чином у той час змінювалася й латинська мова у романських краях Західної Європи (Італії, Франції, Іспанії та ін.), де на неї сильно впливали різні місцеві говірки, що виникли з народних говорів тієї ж латинської мови. І в тому, і в іншому разі взаємодія офіційної мови писемності та близьких елементів місцевих розмовних мов була дуже інтенсивною, ті елементи різноманітно перепліталися, перехрещувалися, і сьогодні нелегко з ясувати той складний процес мовних контактів. У Великому князівстві Московському та пізніше в російській державі, що виникла з неї, довший час, навіть у XVII сторіччі, казали: Разговаривать надо по-русски, а писать по-славянски (розмовляти потрібно по-російському, а писати по-слов янськи).

Тут рідною мовою люди з дитинства тільки розмовляли, а читати й писати вчилися старослов янською (церковною) мовою, яка була авторитетною мовою писемності (літератури). Схожою була ситуація і в східних землях литовської держави. Для українця, білоруса, росіянина така книжна мова була близькою, він загалом міг, хоч і поверхово, зрозуміти її.

У Литві слов янська світська (не церковна) мова писемності формувалася досить своєрідно. Вона була успадкована разом із значними елементами мови східних слов ян (давньоруської), згодом на неї дуже впливали західні діалекти давньоруської мови, що з них формувалися білоруська та українська мови.

Найдавніші пам ятки тієї ділової мови залишилися з часів Вітаутаса (1392-1430). Чи доти вона вживалася в канцеляріях володарів Литви і в якому обсязі, неясно. Що нею скількись-то користувалися, свідчить знайдена в Новогрудку печатка Міндаугаса з його ім ям, вписаним слов янськими літерами. Але значення тієї мови тоді ще не могло бути велике, бо з часів Вітаутаса її документів збереглося порівняно небагато, менше, ніж латинських чи німецьких. У документах доби Вітаутаса досить виразні елементи мови східних слов ян (давньоруської), напр., повноголосся, перехід редукованихъ, ь в о, е та ін. Визначний норвезький балтист і славіст X. Станг [Ch. Stang] довів, що на неї великий вплив справляла не білоруська, а тогочасна розмовна мова Волині із значним центром Луцьком.

У документах Вітаутаса немає акання (дистрибуція а-о, як у старослов янській мові), жодних ознак депалаталізації твердого приголосного р та інших елементів, характерних для білоруської мови.

У добу, коли правив Жигімантас Кястутайтіс (Žygimantas Kęstutaitis, Жигмонт Кейстутович, 1432-1440), мова офіційних документів трохи віддалилася від тієї, що вживалася в канцелярії Вітаутаса. Стали переважати елементи тогочасної розмовної мови північної Волині та південної Білорусі. Ще більше вони стали переважати за доби, коли правив Казімерас Йогайлайтіс (1440-1492). В канцелярії цього володаря сформувався вже досить однорідний тип писемної мови, що зазнав впливу розмовної мови північної Волині та південної Білорусі. Такою ділова мова залишалася і в часи Олександра (Aleksandras, Александр, 1492-1506), Жигімантаса (Жигмонта) Старого (1506-1548). Важливу роль у ній зіграла розмовна мова жителів смуги Брест-Новогрудок. Певно, звідси походила більшість тогочасних писарів.

Пізніше, починаючи з середини XVI ст. (часів Жигімантаса Аугустаса - Жигмонта Августа), ця мова писемності знову сильно змінилася. В ній зменшилася кількість традиційних елементів старослов янської мови. Зникли особливості розмовної мови північної Волині й південної Білорусі. Стали переважати мовні риси, характерні для центральної Білорусі, тобто, для тих східних областей Великого князівства Литовського, які найбільше прилягали до Вільнюса.

Отже, тоді мова писемності найбільше збілорусилася . Але вона відрізнялася від варіантів писемної мови, що здавна вживалася в Полоцьку, Вітебську, Смоленську. Збереглося найбільше пам ятників, писаних з виразними рисами білоруської мови. Така мова теж зазнала сильного впливу польської мови, яка, все більше переважаючи у спілкуванні феодальної верхівки, поволі витискала традиційну слов янську з офіційного вжитку, аж доки 1697 року польська мова була юридично узаконена як канцелярська мова всієї Речі Посполитої (спільної держави Польщі та Литви). Але трапляються документи, писані старослов янською мовою, навіть із другої половини XVIII сторіччя.

Аналізовану слов янську канцелярську мову не можна цілком ототожнювати ні з тогочасною українською, ні пізніше з білоруською. Вона весь час зберігала певні елементи принесеної старослов янської книжної мови. Так само в ній аж до кінця її функціонування не було найхарактерніших особливостей білоруської мови акання та дзекання, цекання, не рахуючи рідкісних випадків, які свідчать, що в тодішній живій білоруській мові такі особливості вже справді були. Виразно відрізнялася вона й від того варіанту книжної мови, який вживався у Великому князівстві Московському, де книжна мова була дуже просочена елементами місцевої російської (великоруської), творилася на основі розмовної мови того краю.

Відрізнялися не тільки мовні (особливо словникові) особливості, манери письма, головним чином скоропису, навіть форма та навики писання актів.

Усе це свідчить, що слов янська канцелярська мова Литви пройшла довгий своєрідний шлях розвитку, формувалася інакше, ніж в інших країнах.

З часом можновладці Литви аналізовану нами канцелярську мову стали вважати своєю. Нею була створена величезна писемність. Цією мовою писалися книги державних актів та робилися різні юридичні записи, з яких згодом склався великий архів, що зветься Литовська метрика. Це дуже важливі документи для пізнання минулого не лише етнографічної Литви, а й Білорусі, України. Вона охоплює період від Вітаутаса до падіння литовсько-польської держави (пізніші документи писані по-польському). На жаль, не вся Литовська метрика збереглася до наших днів. Зберігалася вона у Вільнюсі. В кінці XVI ст. були зроблені списки. В другій половині XVIII ст. Литовська метрика опинилась у Варшаві, після повстання Т. Костюшки [Tadeusz Kościuszko] була переправлена до Петербурга, а пізніше - до Москви, де й тепер зберігаються її 622 томи.

Цією писемною мовою було створено судебник литовської держави, тобто звід найважливіших законів, своєрідна конституція, де записані права та привілеї панівного стану. Варто згадати судебник 1468 р. Казімераса Йогайлайтіса. В XVI ст. був підготований дуже важливий твір з цієї галузі - Литовський статут, що мав навіть три редакції: 1529, 1566 і 1588 рр. (дві перші функціонували в рукописних варіантах, третя надрукована). Слід зауважити, що в ті часи тільки небагато держав мали свої судебники, більше їх почало з являтися від другої половини XVIII ст. Литовський статут - це величний пам ятник юриспруденції Литви, що не мав собі рівних у тогочасній Європі. В Литві він діяв до 1840 р.

Цією мовою були створені також перші в Литві праці історичного профілю - літописи, якими запроваджувалася народно-державна ідеологія Литви. Історики встановили, що найдавніші з них писані в кінці XIV ст., згодом перероблені, доповнені. З часом з явилися їхні ширші зводи, відмінні редакції. Збереглося близько 30 списків та фрагментів. За своїм змістом та формою викладу вони дуже відрізняються від літописів, що писалися у Великому князівстві Московському.

До тієї писемної мови, особливо до пізнішого її варіанта, потрапило багато литовських слів. Не всі вони зареєстровані, бо чимало документів залишається недослідженими. Найбільше литуанізмів виявив К. Яблонскіс [K. Jablonskis], який написав спеціальний твір Литовські слова в мові канцелярій давньої Литви (Lietuvi ki žodžiai senosios Lietuvos ra tinių kalboje, Каунас, 1941, ч. 1).

У ньому зареєстровано 299 литуанізмів, знайдених проте не лише в документах, складених канцелярською слов янською мовою, а й польською, латинською, німецькою. Вони викликали чимале зацікавлення науковців. Пізніше список литуанізмів дещо доповнили та уточнили інші дослідники. Слід згадати праці А. Непокупного, А. Булики, А. Вежбовського, Г. Турської, Л. Беднарчука, З. Івінскіса, П. Скарджюса, Ю. Лінгіса, Ю. Юргініса, В. Урбутіса та ін. Хоч дослідження ще аж ніяк не закінчені, вже можна скласти певне уявлення про вплив литовської мови на ту канцелярську мову Литви.

Для ілюстрації подамо кілька литуанізмів - юридичних термінів: велдомы (від veldamas) - селянин із сім єю та маєтком, що його князь подарував шляхтичу або якомусь служкові; текунъ - сільський урядник, що оголошує волю володаря або пана (від tekūnas: tekėti бігти); жибентаи - урядник палацу, наглядач за ліхтарями, кочегар (від žibintojas: žibinti - палити); рыкунья - жінка, що порядкує за маєтковою худобою або продуктами тваринництва (від rykūnia (пор. rykauti - впорядковувати, господарювати, шикувати в ряд), дякло - подать зерном, повинність (суч.: duoklė - данина) з *deklas: dėti дуже популярний юридичний термін); коиминецъ - селянин або колишній військовополонений, що живе не в панському маєтку, але в його володіннях на певних умовах, має свою садибу (пор. kaimynas - сусід) тощо.

Немає жодної згадки, щоб у той час порушувалося питання зробити рідну литовську мову державною писемною. Адже литовським вельможам вживання чужої писемної мови зовсім не перешкоджало залишатися литовцями, не пригнічувало їхніх національних почуттів.

Оскільки тоді всіх жителів литовської держави називали литвинами (незважаючи на їхню національність чи релігію), то, коли територія стала звужуватися, разом з нею стало змінюватися й офіційне поняття литвин . Однак серед широких верств населення ще довго залишалася стара назва, наприклад, жителі не тільки Полоцької, Вітебської, Могильовської, Київської, але й Смоленської областей казали, що вони, мовляв, литвини . На півночі й на сході Русі був уживаний термін литовці, на південному заході, особливо на захід від річки Горинь, - литвини або литваки. Відгомони такої назви зберігалися довго, іноді навіть до наших днів. У Росії XVIII ст. литвин означав не тільки литовця, але й білоруса, а для О. Пушкіна - ще й поляка.

Нерідко історики (особливо польські) порушують питання про те, що литовська знать нібито зрусиніла . Таку тезу не можна вважати вірогідною (так сталося тільки з тими, хто переселився жити в південно-східні землі). Адже це була лише мова писемності, подібно, як латинська мова - в Польщі. Звісно, через латинську канцелярію тоді польська знать не романізувалася - чи якось інакше - змінила своє національне обличчя. Так само й вельможі Литви, незважаючи на свою слов янську канцелярію, залишилися литовцями, пишалися своїм походженням, величали литовську державу.

Аналізовану нами канцелярську мову в тодішній Литві офіційно називали руською мовою, так само, як і слов янські землі, за успадкованою традицією давньої Київської Русі, називалися руськими. У Великому князівстві Московському цю мову називали литовською мовою, вважали за чужу й перекладали з неї на свою мову. Тепер у науковій літературі для назви канцелярської мови Литви вживаються різні терміни, наприклад, західноруська, старобілоруська, литовсько-руська, слов янська канцелярська мова Великого князівства Литовського і под. Це свідчить, що точно назвати її й справді досить важко. Нам потрібен такий термін, який охопив би всі фази розвитку вживаної в литовській державі слов янської канцелярської мови. Тому чи не найточніше її природу та функції визначає термін канцелярська слов янська мова литовської держави (Великого князівства Литовського), адже ця писемна мова була створена для канцелярії тієї держави і зникла тоді, коли для канцелярії стала непотрібною, коли її було замінено польською мовою.

Автор дослідження: професор Вільнюського університету Зігмас Зінкявічюс [Zigmas Zinkevičius], матеріал міжнародної наукової конференції: Литва - Україна: історія, політологія, культурологія , переклад з литовської Надія Непорожня.