Селянська війна на Волині

8 жовтня, 14:25
Пошук міфічного «наказу» став на заваді вивчення інших причин кривавого протистояння.

Пошук міфічного «наказу» став на заваді вивчення інших причин кривавого протистояння. Повністю поза увагою як польських, так і українських дослідників опинилася участь у подіях на Волині (особливо весною-літом 1943 року) непідконтрольних жодній політичній силі напівкримінальних, напівполітичних угруповань.

Крім суб'єктивних причин (небажання переглядати власні концепції) неуважність може бути обґрунтована й об'єктивними обставинами: такі групи фактично не залишали документальних слідів своєї діяльності.

Їхні атаки на села не потребували жодної координації чи розпоряджень, вони не зобов'язані були звітуватися вищому керівництву, тому, що його не мали, не намагалися в якійсь формі (агітаційних листівок чи погроз) пояснити мотиви власних дій.

Вони, очевидно, не мали сталого членства, учасники цих угруповань могли збиратися в довільній кількості на довільний час і потім знову розходитися по домівках. Серед них були як колишні військовополонені, яким нікуди було повертатися, так і, зрозуміло, місцеві жителі.

Вони могли співпрацювати з якоюсь із політичних сил, що діяли в той час на Волині, могли навіть з усіма, укладаючи тимчасові союзи, а могли й воювати з ними. Неконтрольована ніким ситуація створювала нагоду для швидкої наживи за рахунок іншого. І часто зовсім не важливо, хто був цим іншим — українець, поляк, єврей, чех.

Згодом, в післявоєнний період під час чекістських розслідувань подій 1943—1944 року, чимало «подвигів» таких угруповань списувалися на політичні формації — польські та українські.

Списувалися як самими чекістами, які намагалися використати їх для пропагандистської війни проти націоналізму, так і місцевим населенням, серед якого теж були учасники таких груп, які тепер могли зіпхнути усі можливі звинувачення в бік УПА чи Армії Крайової.

Але попри таку «історіографічну невловимість» цього чинника не слід забувати про нього, описуючи ситуацію, що вилилася у криваві вбивства. Тим паче, що принаймні деякі сліди такі формації залишили, до прикладу, в документах радянських партизан.

«В рейді, — читаємо в одному з повідомлень з березня 1943 року, — зустрічаємо озброєні групи, що складалися з військовополонених, які росли і озброювалися стихійно».

Описуючи події в одному із волинських сіл в червні 1943 року партизанський командир Фьодоров говорить про вбивства, здійснені групою, яку він ідентифікує як «сокирники».

«Українські націоналісти «сокирники» (так їх називає місцеве населення, хоча націоналістами вони не були), — читаємо в його повідомленні, — в селі Згуща вбили 45 осіб поляків різного віку. Всім вбитим відрубали голови. Живими залишилися тільки ті, що втекли в ліс

В селі Заморочьє 16 травня сокирники спалили будинок чотирьох ні в чому невинних селян. Селянину Бандуро Мирону відрубали голову, посадили на кіл і виставили серед села. Тіло спалили в палаючому будинку. Звинуватили партизан.

З тією ж метою, тобто компрометації партизан, сокирники 17 червня зарізали селянина, положили на віз, на якому він їхав, і пустили селом».

Звітодавець з ОУН(б) у травні 1943 року відзначав: «Поляки покидають села і тікають до міст, бо кажуть, що їх «хлопці-сєкернікі ромбайом» [«хлопці-сокирники рубають» ]. Коли німці стараються їх вивозити до Німеччини, вони знову втікають у терен, творять більші скупчення і там укріплюються.

Подекуди дали їм німці захист. Тому що поляки провокують і доносять, населення чує до них велику ненависть. Люди кажуть, що коли б не доноси поляків, німці не зуміли б нас тероризувати».

З цього документа видно: станом на кінець весни 1943 року причиною виїзду поляків із сіл названі не організовані дії підпілля, а виступи «сокирників».

Приховувати антипольську діяльність оунівцям не було жодного сенсу, адже вже в наступні місяці в таких же звітах знаходимо детальну інформацію про відповідні акції УПА.

Значно точнішу інформацію про «сокирників» та іншу невідому групу знаходимо в повідомленнях партизанських командирів Фьодорова та Дружиніна від 20 липня 1943 року.

«За даними, якими ми володіємо, відомо, що крім «бандерівців», «бульбівців» і «мельниківців» в областях Західної України існують «зеленівці» та «сокирники», які є ніби різновидом українських націоналістів, існують і діють організованими групами.

«Зеленівці» виникли ще при радянській владі з соціально чужих елементів, осіб, що не бажали служити в Червоній армії, які до війни були базою для німецького шпіонажу. До окупації німцями Західної України їх завданням було: знищення партійного і радянського активу, колгоспників, євреїв.

Після, коли німці застосували терор до населення, який значно зачепив і сім'ї «зеленівців», останні частково перейшли на службу в поліцію, частково приєднались до повстанців і частина з них продовжує існувати невеликими бандитськими групами. Назву «зеленівці» взято від умов існування у лісі.

«Сокирники» виникли в кінці 1942 року як групи незначні, існують головним чином в районі села Золоте і Степанча Грутська [можливо, Гута Степанська], з куркулів. Їх практична діяльність — грабіж і вбивства мирного населення, головним чином поляків.

Назва сокирники пов'язана з їх методами вбивства — сокирами. Ця кличка дана їм населенням. Обидві групи тісно пов'язані з українськими націоналістами і ведуть боротьбу з партизанами і німцями».

Як бачимо, мова йде про ще один важливий чинник протистояння на Волині весною-влітку того року. Попри те, що радянські партизани наголошують на співпраці «сокирників» з українськими націоналістами, вони виділяють їх в незалежну групу.

Подальші пошуки матеріалів зможуть розширити наші уявлення про криваву війну між українцями і поляками, зокрема глибше розкрити тему участі непідконтрольних жодним політичним силам збройних груп і їх роль у ескалації конфлікту.

На думку українського дослідника Богдана Гудя події літа 1943 року на Волині вилилися саме у «селянську війну», з притаманною таким конфліктам страшною жорстокістю.

Історик вважає, що їх можна порівнювати із сербо-хорватською бійнею в роки Другої світової війни, проте ближчим порівнянням є повстання, відоме як «галицька рабація» 1846 року.

Тоді польські селяни в околицях Тарнова зруйнували сотні поміщицьких маєтків та жорстоко замордували (з використанням сільськогосподарських знарядь — вил, сокир, кіс) понад дві тисячі власників фільварків, орендарів, управителів і членів їхніх родин — теж поляків.

Символічно, що ті події, які стали яскравою ілюстрацією жорстокості селянської війни ввійшли в історію під назвою «галицької різні». Трохи менше, як через сто років, масові вбивства поляків на сусідніх з Галичиною теренах назвуть «Волинською різнею»…