Скандинавський компонент давньоруської культури. Частина 1.

Давньоруська культура формується протягом середини X – XI ст., об’єднуючи величезні простори лісової і лісостепової (а в якійсь мірі і степової) зони Східної Європи. Починаючи з другої половини Х ст. виразно фіксується процес поширення нової культурної спільності, причому поширення відбувається нерівномірно і спочатку охоплює не стільки великі території, скільки окремі вузлові точки: в першу чергу виникають міста, але також і ряд поселень (і пов’язаних з ними могильників) в сільській місцевості.

Як правило, вони грали роль свого роду центрів кристалізації нової культурної спільності: тут формувалися нові культурні стереотипи, або сюди вони раніше проникали і надалі звідси транслювалися далі.

Слід враховувати, що давньоруська культура в Х ст. являла собою нове явище і ще не виробила стійких форм. Як порівняно однорідне (при всіх міжрегіональних та ієрархічних відмінностях: між містами різного статусу і сільськими районами, між субкультурами різних соціальних груп) і відносно стабільне явище (володіє своєю динамікою розвитку) давньоруська культура стає відчутною реальністю лише в XI ст., а ряд іншокультурних груп поглинаються нею лише в першій половині наступного століття.

В цілому територіальні межі нової культурної спільності відповідають територіальним кордонів Давньоруського державного утворення. При всіх успіхах археологічного вивчення давньоруської культури, основна увага дослідників було традиційно зосереджена переважно на її характеристиці. Культури, що виникли раніше і що існували на тій же території або на сусідніх територіях, вивчалися, в першу чергу, або самі по собі, або в рамках ретроспективного методу, націленого на пошук коренів тих чи інших особливостей давньоруської культури.

1 – відпалена сталь,

2 – термооброблена сталь,

3 – залізо. Номери аналізів відповідають номерам технологічних схем.

Найбільш значимі ті явища, які увійшли в давньоруську культуру, а також принципи їх відбору: що сприймалося, а що ні; як модифікувалися сприйняті явища в процесі акультурації, наскільки широко і швидко вони поширилися; яка була динаміка їх поширення в рамках різних субкультур, і наскільки стійко ці інновації закріпилися в культурі.

Повний аналіз в цьому ракурсі всіх аспектів давньоруської культури виходить за межі моїх можливостей, тому я обмежуся тими явищами, які вдалося в тій чи іншій мірі дослідити, прекрасно розуміючи, що їх коло може (і повинен) бути розширений.

Отож в подальшому циклі статей мова піде про:

1) традиції в ковальській і ювелірній справі, способах кріплення дерев’яних виробів і конструкцій;

2) типологічний склад металевої частини жіночого убору;

3) додавання ряду компонентів чоловічий субкультури – в першу чергу комплексу озброєння і мініатюрного зброї;

4) давньоруська похоронна обрядовість.

Розглянемо спочатку традиційні технології виготовлення залізних ножів. Відповідно до технологічної схеми сталева пластина по осі леза і по краях забезпечувала самозагострювання ножа в процесі експлуатації. Така будова ножів серед давньоруських ковальських виробів була виокремлена Б.А. Колчиним в 1950-і рр., який відзначив їх типовість для Новгорода Х – XI і частково XII ст.

У 1980 р. Р.К. Мінасян виділив серед східноєвропейських ножів групу, що відрізняється певною формою і конструкцією: лезо з товстим обушком, незначними уступами при переході до черешка і, що важливо для розуміння конструкції ножа в цілому, довгим загнутим на кінці держаком, на кінці якого могла бути залізна шайба. Подібна конструкція передбачала, що держак проходив крізь дерев’яну або кістяну рукоять наскрізь і міцно закріплював її загином на кінці.

У Скандинавії подібні ножі з’являються лише з початком епохи вікінгів. Далеко не всі ножі, виготовлені в пакетній технології, мали настільки довгий держак, щоб його можна було загинати на кінці рукояті.

У переважної більшості ножів епохи вікінгів, як у Скандинавії, так і на Русі держак був дещо коротшим. На жаль, при розгляді технології ножів Х – ХІІІ ст. центральних і, особливо, південних районів Стародавньої Русі, вони характеризуються дослідниками сумарно, без належної хронологічної диференціації.

Показово, що всі типологічно визначні ножі з датується XII в. самого дослідженого курганного некрополя відомі в Скандинавії епохи вікінгів та переходу до середньовіччя. Необхідність додаткового зміцнення рукоятки була обумовлена ​​типовою для подібних ножів широкою основою держака (лише ненабагато вже ширини леза) і значною його товщиною. Такі обмотки відомі не тільки в Скандинавії, але, в чималій кількості, і на Русі, причому в комплексах як Х ст., так і пізніших.

Слід зазначити, що ножі даної групи характерні на території Східної Європи не тільки для власне давньоруської культури, а й ще для двох культурних спільнот почасти їй передують і частково синхронні: для культури сопок (по всій її території) та для культури курганів південно-східного Приладожжя .

Ці археологічні культури на північному заході Східної Європи не тільки територіально ближче всього до Скандинавії, але й випробували на собі найбільш потужний скандинавський вплив.

У матеріалах інших попередніх давньоруської східноєвропейських культур подібні ножі зустрічаються спорадично на заключному етапі їх існування (наприклад, в пізніх похованнях довгих курганів, як смоленських, в першу чергу в західній частині регіону, так і північних, тобто в комплексах, які можуть відноситися до X або до першої половини XI ст.

Таким чином, можна говорити про широке поширення в X – XII ст. принесеної зі Скандинавії технології виготовлення самозагострювальних ножів (технологія тришарового пакета), причому на території Києво-Руської держави ця технологія в кінці Х – початку ХII ст. панує, в інших же регіонах є щонайменше широко розповсюдженою.

В наступній статті ми з Вами розглянемо особливості виробництва та типологію такого повсякденного елементу життя як залізні цвяхи!