Соціал-демократ чи націоналіст?

11 вересня, 12:40
Свого часу Франка «своїм» називали: лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз, голова прогресивних соціалістів Наталія Вітренко, кум Путіна — Віктор Медведчук.

Свого часу Франка «своїм» називали: лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз, голова прогресивних соціалістів Наталія Вітренко, кум Путіна — Віктор Медведчук.

Не важко збагнути, чому, власне, Івана Франка намагаються зробити своїм «засновником», «ідеологом», «натхненником» тощо.

По-перше, Каменяр — гігантська, світового масштабу постать. Ідентифікація політичної сили з його іменем — це серйозний політичний дивіденд.

По-друге, Іван Франко справді ґрунтовно й всебічно вивчав теорію й практику різних ідеологічних доктрин.

Отже, спочатку про соціалізм Івана Франка. У цьому зв’язку провідні франкознавці радять усім, хто цікавиться «соціалістичними» та «соціал-демократичними» поглядами Франка, звернутися до його пізніх творів, які були написані вже авторитетним науковцем і відомим громадським та політичним діячем.

Прислухаємося й ми до порад учених. Але спочатку кілька слів про статтю Івана Франка, що побачила світ 1887 року й має промовисту назву «Соціалізм і соціал-демократизм».

В основу статті покладено аналіз брошури відомого тогочасного дослідника соціалізму Черкесова, де той різко критикує різні соціалістичні ідеї, доводить антинауковість соціалізму, його історичну безперспективність.

У зазначеній статті Каменяр висловлює своє ставлення до праці Черкесова: «У всякому разі, коли приведені у брошурі цифри і цитати з писань соціал-демократичних не виссані з пальця, а правдиві..., то нею нанесено соціал-демократизмові тяжкий удар.

Такі удари від людей прихильних соціалізмові йдуть тепер чимраз частіше, і нам здається це об’явом вельми корисним: правдивий соціалізм, ідея будучого братерства людського може тільки виграти на тім, коли люди позбудуться ілюзій і хибних доктрин».

Чіткіше щодо соціал-демократизму Франко висловлювався пізніше, коли як слід вивчив та дослідив усі його аспекти.

1899 року у своїй праці «Народники і марксисти» він так обґрунтовує популярність ідей соціал-демократизму: «Німецький соціал-демократизм, прищеплений на російський ґрунт працями Плеханова, Струве, Туган-Барановського і ін., здобув собі багато прихильників серед молоді і навіть серед освіченої громади, котрій він імпонує знанням будучини, простотою в ставленні й розв’язанні найскладніших питань, догматичністю тез, ніби науковою фразеологією... Є це характерне явище, що саме в пору, коли цей марксівський соціал-демократизм із погляду на свої наукові основи, і з погляду на свою політику яко партія в Европі близький до банкротства, він здобуває собі найгарячіших прихильників у Росії серед російської молоді».

У зв’язку з цим Франко висловлює глибокий жаль, що подібні ідеї захоплюють українську молодь: «Дуже сумно, що на цю доктрину ловиться в значній часті гарячіша українська молодь, хоч соціал-демократизм стає ворожою як проти усяких обов’язків суспільної самосвідомості та децентралізації, так і проти національного українського руху із того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили, і так сказати б, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті». Із наведеної цитати очевидно, що Франко вважав соціал-демократизм шкідливою і навіть ворожою щодо української справи теорією і практикою.

Більше того, Каменяр вважав, що не випадково «соціал-демократична доктрина тішиться далеко більшими ласками цензури, ніж український рух: вона видає багато книжок, має своїми органами такі товсті місячники (уперед «Новое слово», тепер «Научное обозреніе» і «Начало»), а українство не може боронити себе і розвивати своїх поглядів відповідним способом».

Інакше кажучи, Франко підкреслював підступність соціал-демократії, яка ідею соціальної справедливості чомусь завжди використовує в боротьбі з національно-визвольним рухом.

Чи після цих слів нинішні діячі із соціал-демократичного табору й надалі вважатимуть Івана Франка своїм ідейним батьком?

Здається, із соціалізмом Франка все зрозуміло.

Тепер про його націоналізм. Але наперед кілька принципових зауважень світоглядно-історичного характеру.

Як відомо, нація зможе себе утвердити й самореалізуватися лише у власній державі. Ця аксіома, на жаль, є очевидною лише на перший погляд. Що стосується «доби Франка», то постулат політичної самостійності України не наважувалася тоді підняти жодна з впливових українських політичних партій. І це в той час, коли інші європейські народи жили передчуттям неминучих геополітичних змін і були готові до проголошення національних держав. Тобто це була епоха націотворення, епоха становлення новітніх політичних націй, або ж, як стверджував американський дослідник Г. Кон, «вік націоналізму».

Щоправда, тут слід зробити одне уточнення. 1900 року в Харкові було утворено Революційну українську партію, лідер якої — молодий харківський адвокат Микола Міхновський- на святі Тараса Шевченка в Полтаві виголосив доповідь під назвою «Самостійна Україна».

У розвитку державницької думки цей виступ мав епохальне значення, оскільки на перше місце політичної практики однієї з українських партії висувалося й обґрунтовувалося гасло повної політичної самостійності України. Зокрема М. Міхновський стверджував: «Державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин...». Але згодом РУП зазнала отруйних впливів марксизму та інтернаціоналізму, що не дозволило їй стати впливовою «самостійницькою» силою.

На тлі цих подій цікаво прослідкувати ставлення Івана Франка до тези про необхідність і своєчасність проголошення гасла політичної самостійності України.

1895 року на Галичині побачила світ праця одного із лідерів Галицької радикальної партії — Юліана Бачинського — «Україна irredenta».

Бачинський належав до класичних марксистів, але щиро прагнув розв’язати національне питання. У своїй книжці він стверджував, що політична самостійність України — не самоціль, а умова її виходу із економічної та соціальної кризи, яка на рубежі століть неухильно поглиблювалася. Постулат політичної самостійності автор з’ясовує так: «Вимоги адміністраційні російської держави й інтереси економічні російської України самі вже винесуть на порядок денний національне і державне українське питання, будуть рішаючим чинником в них — національне почуття радше їх впливом — силою додатковою».

Без сумніву, сам факт, коли до програми однієї з українських партій входить засаднича умова про необхідність політичного суверенітету нації, є кроком уперед. Однак не можна не бачити, що виключно марксистське трактування цієї умови зводило її до рівня гасла й унеможливлювало реалізацію.

Зовсім по-іншому підійшов до цього питання І.Франко. Він пише рецензію на книжку Ю. Бачинського з аналогічною назвою, де також говорить про потребу політичної самостійності, але подає кардинально інші мотивації й обґрунтування. Каменяр повністю відкидає марксистсько-соціалістичну методологію при аналізі історичного процесу, зокрема що стосується реалізації національної ідеї. «Почуття окремішності, — констатує І. Франко, — не вгасало в Україні ніколи».

Довгі роки поневолення не змогли вбити у нації прагнення до свободи, а тому «мазепинські традиції» ніколи не вгасали, незважаючи на те, що «почуття безсильності й анахронічності цих традицій було загальне».

У першій частині своєї статті І. Франко подає своєрідну панораму українських визвольних змагань, де в плані історичної ретроспективи бачить боротьбу українського народу як «бій» за реалізацію національної ідеї. Заперечуючи марксистське вчення про «вторинність духу», він зазначає, що вже в часи між Люблінською унією та 1648 роком економіка України досягла чималих успіхів, що, за логікою марксистів, мало привести до національного процвітання.

Проте «історія XVII віку для українських народних мас, то постепенне послаблювання свобідного козацького елементу, ширення кріпацтва, а рівночасно зменшування і задушення автономії, початків просвіти народної і всіх прав української окремішності». На запитання, чому так сталося, І. Франко відповідає: «Московська плеть» була так само дошкульна, як і польська нагайка та тільки гнала українську націю не на шлях поступу і цивілізації, а в безодню темноти і застою». Франко робить однозначний висновок: соціально-економічне визволення — неможливе без визволення національного.|

Ця ідея рефреном проходить через усю статтю. У такий спосіб І.Франко обстоює ідеал політичною самостійності як утвердження національної ідеї.

Але повернімося до рецензії І. Франка. Подаючи «коротенький і певно недостатній нарис еволюції нашої національної свідомості», Каменяр, коли мова заходить про ближчі часи, наводить ще один приклад неспроможності «з погляду доктрини соціальної демократії» дати об’єктивну оцінку «українському питанню».

Зокрема він зазначає, що одночасно із книжкою «Україна irredenta» у Галичині з’явилася праця «О безвихідності українського соціалізму».

Обидва автори, базуючи свої прогнози на однакових економічних показниках, одночасно приходять до діаметрально протилежних висновків. Автор «Безвихідності» доводить з «незвичайним жаром, що українська нація не існує, не може, не повинна існувати, що всі заходи українофілів і націоналістів, щоб її витворити, пуста і з поступового погляду шкідлива, ретроградна забава».

І навпаки, Ю. Бачинський доводить, що Україна не тільки існує, а й «мусить швидше чи пізніше стати самостійною державою». Ось такий парадокс. Але саме він приводить Івана Франка до ще одного висновку: «А раз відчута буде — у кого з національних, а у кого з економічних причин — потреба політичної самостійності України, то справа ця увійде на порядок дня політичного життя Європи, і не зійде з нього, поки не здійсниться...».

Отже, Іван Франко чітко й однозначно заявляв про свою підтримку ідеї політичної самостійності України.

При цьому слід зауважити, що слова І. Франка не розходилися з його вчинками. Вже через два роки після написання статті «Україна irredenta» він покинув лави Радикальної партії, яка вирішила залишатися на позиціях драгоманівського соціалізму, й вступив до Української націонал-демократичної партії, першої галицької партії, що в основу своєї діяльності поклала національну ідею.

1900 року керівний орган партії — Народний комітет — оприлюднив відозву, де відкрито проголошувалося, що ідеалом українців має стати незалежна, соборна Русь-Україна.

Остаточно «самостійницький курс» Івана Франка було оформлено в його відомій статті «Поза межами можливого», яка побачила світ на сторінках «Літературно-наукового вісника» 1900 року.

Принагідно нагадаємо, що саме цього році Микола Міхновський виступив із брошурою «Самостійна Україна».

У своїй новій статті Іван Франко переконливо обґрунтовує концепцію неминучості державного становлення української нації. Він, зокрема, зазначає, що незалежно від того, чи під оглядом «шлункових» ідей, чи під тиском «національних ідеалістів» українська нація неодмінно прагнутиме державного самовизначення.

При цьому Каменяр застерігає від проявів національної меншовартості, зокрема засуджує тих діячів, які закликають займатися так званою неполітичною культурою, тобто «плекати рідну мову, письменство, освіту», але не втручатися в політичну діяльність.

Таке, за словами І. Франка, «егоїстично-матеріалістичне» розуміння потреб нації веде український народ до зневіри та апатії.

Водночас він категорично заявляє: «Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б покрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».

Інакше кажучи, І. Франко не бачить іншого шляху, аніж реалізація національного ідеалу — створення та утвердження України як держави української нації.

Геніальний поет, відомий вчений, активний громадський і політичний діяч Іван Франко на своєму життєвому шляху зазнавав різних ідейних впливів, на які так багатою була його епоха.

Та все ж Іван Франко прийшов до твердого переконання, що тільки ідеал національної самостійності, вічні та незмінні вартості нації — це те, що веде до справжнього прогресу й процвітання. Все інше — манівці історії, що можуть завести народ в історичну безвихідь.