Третя сторона в польсько-українському конфлікті

22 вересня, 12:18
Під час підготовки до друку книги «Друга польсько-українська війна. 1942—1947» я переглянув сотні документів українського та польського підпільних рухів.

Під час підготовки до друку книги «Друга польсько-українська війна. 1942—1947» я переглянув сотні документів українського та польського підпільних рухів. Саме вони були головними суб’єктами війни, і через призму їхніх матеріалів можна чи не найкраще відтворити розгортання кривавого протистояння між українцями та поляками.

Ці документи не можна назвати об’єктивними та неупередженими. Навпаки, вони вкрай суб’єктивні, національно упереджені та представляють лише один погляд на події. Але завдяки тому, що вони збереглися в архівах, ми можемо сьогодні поєднати та порівняти дві протилежні, суб’єктивні точки зору головних учасників війни.

І не лише реконструювати хід подій, але спробувати відтворити мотиви дій, цілі і завдання, які вони ставили перед собою. Документи обох підпільних рухів дають нам унікальну можливість подивитися на польсько-українську війну з «окопів» кожної воюючої сторони.

Проте найважливіший висновок із кількарічних досліджень — ця війна ніколи б не стала настільки масштабною, якби була лише двостороннім конфліктом між українцями та поляками. Вона почалася і розвивалася в рамках ширшого глобального протистояння, яке увійшло в історію під назвою «Друга світова війна».

Збройний конфлікт між великими державами створив передумови для того, щоби поляки та українці спробували вирішити власні багатолітні (якщо не кількасотлітні) суперечності за допомогою зброї, і спровокував появу мікровійни, яка розгорталася в рамках макровійни.

Тотальний характер макровійни з притаманними їй нехтуванням будь-яких воєнних правил та воєнними злочинами повною мірою позначився і на мікровійні між українцями та поляками.

Але на цьому вплив глобального конфлікту на локальний не обмежився: головні дійові особи Другої світової — нацистська Німеччина та комуністичний СРСР — були активними учасниками польсько-українського протистояння, його третьою стороною.

Серед сотень переглянутих документів на цю тему мене чи не найбільше вразив повстанський звіт із Волині під назвою «Про положення в більшовицькому запіллі з другої половини травня 1944 року». Тут ідеться про нову політичну ситуацію на Волині після переходу німецько-радянського фронту.

Позаду залишився один із найдраматичніших епізодів польсько-української війни — події весни-осені 1943 року. Тоді протистояння переросло у справжню селянську війну, своєрідну жакерію, головним учасником, а також головним постраждалим в якій стало цивільне населення.

Село проти села, з вилами, косами, сокирами — не було жодного поділу на мирне населення та воюючі сторони. Опанування цієї стихії українськими та польськими підпільниками не зупинило протистояння, лише надало йому інших форм.

На початку 1944 року на Волині починають творитися відділи 27-ї Волинської дивізії Армії Крайової, яка розгорнула активні дії не лише проти українського збройного формування — УПА, але й проти українського населення. Бої між обома арміями тривали до самого переходу фронту навесні 1944 року.

Наближення Червоної армії українські та польські підпільники сприймали по-різному. Перші саме радянську владу вважали своїм головним ворогом і готувалися до тривалої боротьби з нею, другі вбачали в ній союзника, який між іншим допоможе розправитися врешті з «українським бунтом».

Польські підпільники співпрацювали з радянськими партизанами та наступаючою армією, намагаючись не згадувати про поділ Другої Речі Посполитої у вересні 1939 року, про масові репресії поляків, про страшний злочин Катині, вчинений радянським «союзником». Вони вірили, що своєю активною боротьбою відновлять кордони 1939 року, хоча Кремль не давав жодних підстав для таких сподівань.

Тим часом фронт перекотився через Волинь і вслід за Червоною армією сюди прийшли відділи НКВД. Їхня місія не відрізнялася від завдання 1939 року — встановлення радянської влади та ліквідація всіх її ворогів. Частина польських підпільників, яка спільно з радянськими партизанами та наступаючою армією брала участь в антинімецьких боях, пішла з фронтом далі на захід для продовження боротьби, інші залишилися на теренах Людвипільського та Березненського районів Волині.

«Група ця, — читаємо в повстанському звіті, — активно виступала проти відділів УПА і українського населення». Отже, польські підпільники продовжили співпрацю з радянською владою і після переходу фронту. Проте цілі «союзників» були зовсім різні — поляки виступали за довоєнні кордони, а червоних цікавило відновлення територій СРСР станом на червень 1941-го.

Польські підпільники спробували діяти методом доконаних фактів. «З початком квітня ця група, — читаємо далі в документі УПА, — повкопувала граничні стовпи з польськими орлами на старій польській границі».

Така самодіяльність не сподобалася новій адміністрації — відділи НКВД провели облаву на теренах Людвипільського і Березненського районів та знищили групу підпільників. Аби не виникало запитань, за що їх вбито, поляків повісили на встановлених ними прикордонних стовпах.

Але «справедлива» радянська влада не зупинилася й на цьому: «Решту чоловічого польського населення, що де-не-де залишилося в польських колоніях, більшовики змобілізували і відправили до Рівного до легіону Ванди Василевської». Вони мали й далі проливати кров за «союзника», навіть після того, як він відкрив справжнє обличчя окупанта.

Врешті жорстока політика швидко протверезила місцевих поляків, продемонструвавши, хто є справжнім ворогом. «Решта поляків, що залишилася по селах Людвипільщини, — читаємо в повстанському звіті, — симпатизують відділам УПА. При переході на схід відділи УПА затримуються на польських колоніях, поляки добровільно дають їм харчі, виставляють варту, переводять через НКВД».

Так закінчилася кривава польсько-українська війна на Волині. Але саме в той час вона розгорялася на сусідній Галичині, де тривала протягом року, згодом перекинулася на Закерзоння, і завершилася аж у 1947 році.

Всюди переможцем у цій війні виходила саме третя сторона — комуністичний режим, який підкорив і українців, і поляків.