Українська повстанська армія

Друга світова війна була важким випробуванням для всіх народів Радянського Союзу

Друга світова війна була важким випробуванням для всіх народів Радянського Союзу. Але для України вона стала ще й часом розколу. Частина українського народу боролася проти фашистської Німеччини, частина – в лавах Червоної армії. Були й ті, хто пішов служити в німецькі поліцейські частини або вступив в дивізію СС «Галичина». Третьою ж силою, яка вела боротьбу відразу на два фронти, була Українська повстанська армія.

У вересні 1939 року, згідно з пактом Молотова – Ріббентропа, Західна Україна увійшла до складу СРСР. Процес приєднання нових земель розпочався зі введення військ і масових репресій, в результаті яких були повністю ліквідовані українські політичні партії. Це викликало хвилю протесту серед політично активних верств населення, і в першу чергу у підпільній Організації українських націоналістів (ОУН).

Воїни УПА Ця організація, створена ще в 1929 році, вела боротьбу за незалежність Української Самостійної Соборної Держави.

Правда, у її керівників не було єдиної думки щодо тактики її побудови, тому в квітні 1941 року вона розкололася на дві частини. Молоді активісти оонівської еміграції та члени Крайової Екзекутиви в Україні в квітні 1941 року на II Великому Зборі ОУН обрали своїм головою Степана Бандеру.

Частина ж членів ОУН залишилася на боці старого керівника – Андрія Мельника. Фактично з лютого 1940 року існували дві самостійні і ворожі один одному організації – ОУН (Б) і ОУН (М) («бандерівці» і «мельниківці»).

Прихильники Степана Бандери були готові до радикальних методів боротьби. Ще до того, як Німеччина напала на СРСР, вони прийняли рішення: у разі війни скористатися ситуацією, взяти владу в свої руки і на «звільнених від московсько-більшовицької окупації частинах української землі» побудувати вільне Українську державу.

Єдине, чого не враховували націоналісти, – так це відношення до їх планам самої Німеччини.

Хоча гітлерівська Німеччина напередодні війни заборонила всяку політичну діяльність як на українській території до Заходу від Сяну та Бугу, так і в еміграції. Втім, бандерівці сподівалися, що сам факт виступу повстанців проти військ СРСР змусить гітлерівців визнати їх союзниками і сприяти відродженню України.

Для реалізації своїх планів ОУН (Б) таємно готувала на Заході кілька тисяч своїх членів, які повинні були таємно пробратися на українську територію. Відразу ж після нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року бандерівці почали встановлювати свою владу в районах Правобережної України. Вони утворили обласні управи в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславі і Луцьку. Німецькі командири на місцях охоче користувалися несподіваною підтримкою під час наступів. Але на більш високому рівні до повстанців поставилися вороже.

Після утворення власних структур на окупованій території німецька адміністрація негайно розпускала створені націоналістами органи. Вже одне це мало насторожити ОУН, але її керівництво наполегливо йшла до своєї мети. Форма вояків УПА 30 червня 1941 року у Львові було проголошено створення Української Самостійної Держави.

Формування уряду було доручено Ярославові Стецьку. Реакцією німців на це стали репресії, спрямовані проти представників націоналістичного руху.

5 липня був арештований і депортований до Берліна С. Бандера. Тоді ж були затримані кілька членів Українського Національного Комітету в Кракові.

9 липня заарештували і Я. Стецько, главу Української Державного Правління. Бандера і Стецько відмовилися в Берліні анулювати проголошення Української Держави, після чого були відправлені в концентраційний табір Заксенхаузен, де перебували до кінця вересня 1944 року.

У вересні 1941 року німецькі окупаційні власті провели масові арешти. Сотні членів ОУН опинилися в тюрмах і концтаборах. Гестапо, отримавши відомості про підготовку бандерівцями загального повстання в Україні, 25 листопада 1941 року видала таємний наказ заарештовувати всіх активістів ОУН (Б). Їм було відмовлено навіть у статусі політичних в’язнів: після допитів інструкція наказувала розстрілювати їх як грабіжників.

Незважаючи на значні втрати, в квітні 1942 року відбулася II конференція ОУН, що визначила подальшу стратегію руху.

У постановах конференції говорилося:

«Свою політику ми будуємо:

а) на створенні і розвитку власних революційно-політичних сил;

б) на ні від кого не залежною всеукраїнської політиці революційної боротьби;

в) на використанні всіх можливостей і сил, які сприятимуть відродженню Української Держави. Московсько-більшовицької міжнародної концепції Інтернаціоналу і німецької «Новій Європі» ми протиставляємо міжнародну концепцію справедливої ​​національної, політичної та господарської перебудови Європи на основі вільних національних держав під гаслом – «Свобода народам і людині!»».

Природно, що цю програму можна було втілити в життя тільки шляхом збройної боротьби. Першим збройну підпільну діяльність в Україні почав Тарас Бульба-Боровець, який у липні 1940 року на Поліссі приступив до формування збройних загонів для боротьби проти радянської адміністрації. Йому вдалося створити підрозділ з кілька тисяч бійців (одні історики говорять про 10 тисяч, інші ж називають цифру 3000).

Цей підрозділ називалося «Українська повстанська армія – Поліська Січ». Правда, проіснувала воно лише до середини листопада – німці, хоча і використовували «бульбівців» в якості поліцейських частин Полісся, не збиралися залишати в тилу чужу армію. Тому військове формування було розпущено.

До літа 1942 року на Україні діяло вже кілька збройних формувань. Одне з них – Фронт української революції (ФУР) – з’явилося влітку 1942 року на Волині і діяло під егідою ОУН (М).

Інші були створені ОУН (Б) у відповідь на вимоги її рядових членів перейти до збройного опору окупантам. Організовані збройні з’єднання виникли на Поліссі та на Волині. Поліським загоном командував Сергій Качинський (кодове ім’я «Остап»), волинським – Григорій Перегійняка («Довбешка-Коробка»).

У грудні 1942 року один з керівників ОУН (Б) М. Лебідь розпорядився об’єднати ці нечисленні загони в повстанську армію і почати партизанську боротьбу. Досі залишається загадкою, коли ж саме була утворена УПА. Червона армія на той момент вже перейшла в наступ під Сталінградом (19 листопада 1942 р.).

Але вже після війни, як читають деякі історики, керівництво ОУН (Б) вирішило, що днем ​​народження УПА слід вважати 14 жовтня 1942 р. Це нібито потрібно було для того, щоб показати: УПА почала боротьбу з фашизмом ще до переломного моменту війни. Структура УПА Протягом усього 1942 року повстанський рух проходив під девізом: «наша збройна боротьба проти німців була б допомогою Сталіну». Тому ОУН (Б) утримувалася від активних дій проти Німеччини і займалася, в основному, пропагандою.

Але в початку 1943 року ситуація змінилася. Насамперед, у квітні вперше прозвучало офіційну назву повстанської армії – УПА – і був призначений її офіційний командувач, Клим Савура (Дмитро Клячківський). А в серпні відбулося III надзвичайний великий збір ОУН (Б), яке висунуло гасло «боротьби проти імперіалізмів Берліна і Москви». З цього моменту загони УПА почали планомірно захоплювати північно-західний регіон України. У німецьких документах зайняті області характеризувалися як «заражені бандами райони».

Націоналісти чекали моменту, коли вермахт і Червона армія ослабнуть, щоб підняти потужне повстання і добитися звільнення України і від Німеччини, і від СРСР. Але це не означає, що вони повністю діяли. Керівництво УПА прагнуло перешкодити проведенню диверсій радянськими партизанами в районах Волині та Полісся.

Це згодом стало одним з найсерйозніших звинувачень УПА. Але на думку самих повстанців, таким чином вони захищали німецькі комунікації тільки для того, щоб уникнути каральних експедицій з боку німців. Як було насправді, зараз відповісти досить важко.

Треба сказати, що ОУН (Б) прагнуло не тільки до встановлення військового контролю над західними областями України, а й до політичного закріпленню своєї влади. Восени 1943 року в середовищі головного командування УПА виникла ідея створення органу, який взяв би на себе політичне керівництво визвольною боротьбою в Україні.

Після проведення великої підготовчої роботи в липні 1944 року відбулися установчі велике зібрання Української головної визвольної ради (УГВР). Главою уряду – Генерального секретаріату УГВР – став Р. Шухевич. Представники ОУН (М) відмовилися увійти в УГВР, оскільки ОУН (Б) зберігала фактичний контроль над повстанською армією.

Чисельність УПА швидко зростала, і незабаром вона досягла 20 тисяч осіб. З метою більш чіткого керівництва військами УПА була розділена за територіальним принципом на чотири частини: «Північ», яка діяла на Волині та Поліссі, включаючи Житомирщину і Київщину; «Захід» (Закарпаття, Галичина і Буковина); «Південь», а також «Схід», яка здійснювала рейди до східним районам України.

Крайовим командирам УПА підпорядковувалися військові округи зі своїми штабами, які з незначними відхиленнями відповідали кордонам областей Української РСР. До складу військових округів входили загони, кожен з яких мав кілька куренів. Курінь налічував 3-4 сотні (по 160-200 чоловік у кожній). Власної уніформи та відзнак (за винятком окремих частин) УПА не мала.

Проте були свої бойові нагороди: медаль УПА «За боротьбу в особливо важких умовах», а також Золотий, Срібний і Бронзовий хрести I і II ступеня. Для підготовки офіцерських кадрів були створені старшинські школи з 3-4-місячним терміном навчання. Школи з 6-тижневим курсом підготовки старшин діяли у кожному військовому окрузі.

Велика увага приділялася пропагандистській та виховній роботі. Листівка із зображенням воїна УПА Найбільш слабким місцем повстанської армії було озброєння. Повстанці користувалися в основному трофейною радянською, німецькою та польською зброєю. Боєприпасів до них часто не вистачало.

Тому УПА уникала великих боїв і використовувала партизанську тактику, проводячи рейди і диверсії. У повстанців не було налагодженої системи постачання армії боєприпасами, провіантом і медикаментами. Кожен загін мав сам подбати про своє постачанні. Запаси зазвичай поповнювалися за рахунок нападів на ешелони (найчастіше – німецькі), які рухалися по Волині, Поліссю та іншим районам.

Однак поступове зростання чисельності УПА (до осені 1943 року в ній нараховувалося близько 40 тисяч бійців) дозволив її командуванню планувати і здійснювати великі операції. Так, у березні 1944 року повстанці вели бої з ворогом поблизу Луцька, Ковеля та Кременця. В результаті вдалося звільнити полонених з луцького та ковельського таборів, а також в’язнів із ковельської тюрми.

Виступи УПА проти гітлерівців активізували заходи окупантів щодо знищення «бандитизму» і «умиротворення» населення. Влітку 1943 року німці провели проти повстанців масштабні операції із застосуванням танків і літаків. Але вони не принесли бажаного результату: повстанська армія була мобільною і прекрасно використовувала особливості місцевості.

Треба сказати, що німецькі війська були тільки одним з трьох супротивників УПА. Другим була Польща. Причиною боротьби УПА проти польських збройних формувань було традиційне українсько-польське суперництво в Галичині та на польських землях, де проживали етнічні українці. Жертвами репресій польських екстремістів стали понад 2000 українців.

З серпня 1943 акції польських військових формувань поширилися на райони Галичини і Волині. Тільки 13‑14 березня 1944 року поляки-терористи дотла спалили 14 українських сіл, убили 1,5 тисячі осіб.

Незважаючи на те що акції УПА були відповіддю на дії польських карателів, вони носили не менше кривавий характер і навряд чи можуть бути виправдані. Адже в ході відповідних операцій гинули мирні жителі, багато з яких не мали ніякого відношення до знищення українців.

Перша така акція відбулася в квітні 1943 року, коли група УПА знищила жителів села Іванова Долина (Волинь).

У травні ця ж група здійснила ще шість картельних акцій проти польського населення. У липні 1943 року УПА висунула ультиматум населенню кожного польського селища Волині: «За 48 годин перебратися за Буг або Сян – інакше смерть!».

11 липня відбулося скоординований напад загонів ОУН (Б) одночасно на 167 польських поселень. Польський уряд не пробачила цієї різанини, і вже після закінчення Другої світової війни відповіло на неї операцією «Вісла». Не менш драматичним було протистояння УПА і радянських партизанських загонів і Червоної армії. Як і під час Громадянської війни, по різні сторони барикад виявлялися і близькі колись друзі, і рідні брати. Спочатку протистояння партизанів і УПА не доходило до сутичок у відкритому бою.

Однак нейтралітет між ними тривав всього півроку, а потім суперництво за вплив на населення між радянськими загонами та повстанцями призвело до загострення боротьби. Останній і найтрагічніший етап історії УПА пов’язаний з боями проти регулярних частин Червоної армії та спеціальних підрозділів НКВС. Наближення Червоної армії до головних пунктів дислокації УПА поставило перед командуванням повстанців завдання розробки подальшої стратегії і тактики боротьби. Командування прийняло рішення про перехід за лінію фронту через бойові радянські порядки і вихід в їх тилові райони. Група УПА – «Південь» отримала наказ залишити Вінниччину та Кам’янець-Подільщину, де було мало лісів, і відійти на Волинь разом з двома частинами армійської групи УПА – «Схід».

Частини УПА – «Північ» у другій половині січня 1944 р. перейшли фронт у лісовій смузі Волині по лінії річок Случ і Горинь.

Намагаючись уникати боїв з регулярними військами, загони УПА нападали на мобілізаційні пункти, відділення зв’язку, інтендантські служби. Характерним у протистоянні між Червоною армією та УПА на той час було й те, що керівництво УПА дало своїм відділам вказівку влаштовувати привітний прийом військам діючої Червоної армії, які займали міста і села Західної України. Це робилося для того, щоб приспати їх пильність, а потім наносити несподівані удари по штабах, баз і окремим невеликим підрозділам для поповнення запасів зброї і продуктів. Карта УПА У квітні 1944 року характер дій повстанців різко змінився.

Саме тоді війська Першого Українського фронту готувалися до наступу проти німецько-фашистських загарбників. Це не влаштовувало керівництво ОУН, і воно віддало наказ провести ряд глибоких рейдів по тилах Червоної армії. Групи УПА здійснили ряд диверсій на шосейних і залізничних шляхах між Дубно та Кременцем. У районах на північ від залізничної лінії Ковель – Рівне – Шепетівка відбулися відкриті збройні сутички, в ході яких загони УПА зазнали значних втрат.

Бійці УПА часто нападали на військові колони з боєприпасами та продуктами харчування, які пересувалися на фронт по залізничним і шосейним шляхам, здійснювали терористичні акції проти партійних і господарських керівників, працівників НКВС, радянських партизан, бійців і командирів Червоної армії. Тільки з січня по лютий 1944 року на території Рівненської області УПА було скоєно 154 напади на військові частини та окремих військовослужбовців, в ході яких було вбито 439 радянських солдатів і офіцерів.

29 лютого 1944 р. загін УПА вчинив напад на колону машин, у якій їхав зі штабу 13-ої армії командувач Українським фронтом генерал армії М. Ватутін. Біля села Милятин колона була обстріляна, внаслідок чого М. Ватутін був тяжко поранений і через місяць помер. На терор радянський уряд відповіло настільки ж жорстко.

У всіх 13-ти полицях 1-ї армії Першого Українського фронту були створені спеціальні загони. Навесні 1944 року командування фронту виділило зі свого резерву кавалерійську дивізію, 20 броньовиків, 8 легких танків. У західноукраїнські області прибули військові частини НКВД, тісно взаємодіють з з армійськими формуваннями в боротьбі з повстанцями.

Так, під час радянської операції військ НКВС і Четвертого Українського фронту в районі Дрогобича з 18 серпня по 9 вересня було вбито 1171 і взято в полон 1180 «бандерівців», а також затримано 6000 осіб, які ухилились від мобілізації. У період з 10 січня по 23 лютого 1945 було взято в полон близько 26 тисяч повстанців, знищено – 11 тисяч.

Незважаючи на важке становище, повстанці не тільки вели оборонні бої, а й здійснювали рейди і нападали на розташування радянських військ. Тільки в травні – червні були нанесені удари по райцентрах Надвірна, Галич, Яворів, Солотвин, Делятин, Раджа, Гримайлів, Яблунів, Ланчин, Яремча (Гуцульщина), Гоща, Березне, Людвиполь, Корець (Волинь).

Окремі загони УПА були витіснені на територію сусідніх країн – Польщі, Чехословаччини. На території ж УРСР війна тривала. Військові операції проти УПА доповнювалися «заходами по боротьбі з бандитизмом», тобто облавами та арештами всіх підозрюваних у зв’язку з повстанцями, членів їх сімей та рідних, виселенням їх у східні райони СРСР. Насильницьке переміщення цілих сіл із західноукраїнських земель тривало до 1949 року і охопило більше 5000 сім’єю (за іншими даними – 143 000 чоловік).

З 1946 року командири територіальних підрозділів повстанської армії та місцеві проводи ОУН перейшли до дій дрібними групами. Внаслідок цього великі військові операції проти УПА втратили сенс. За 1946 рік було зареєстровано 1619 акцій повстанців. А в січні – березні 1947 року бойовики ОУН і підрозділи УПА здійснили, за даними радянських джерел, 272 акції. УПА як збройне формування було знекровлене. До того ж воно позбулося підтримки населення і втратило матеріальну базу. У зв’язку з цим головний командир УПА Р. Шухевич в вересні 1949 року видав наказ, згідно з яким всі повстанські відділи і штаби припиняли свою діяльність як бойові одиниці і органи управління. Особовий склад відділів і штабів вливався в підпільні структури ОУН (Б).

Але радянська влада не збиралася припиняти боротьбу з ОУН – УПА. Тепер організацію розвалювали зсередини, створивши в ній цілу мережу інформаторів і провокаторів. 5 березня 1950 року в с. Білогорща біля Львова загинув глава генерального секретаріату УГВР, голова ОУН в Україні і головнокомандувач УПА Р. Шухевич. Його смерть істотним чином підірвала потенціал націоналістичного підпілля. А в 1951-1952 роках були ліквідовані найбільш досвідчені та авторитетні керівники повстанського руху – Р. Кравчук, І. Литвинчук, П. Федун.

23 травня 1954 р. був схоплений останній глава генерального секретаріату УГВР, голова проводу ОУН в Україні і головнокомандувач УПА Василь Кук. Після 1954 року спостерігалися тільки поодинокі акції повстанського руху.

У боротьбі з частинами ОУН – УПА в західних областях загинуло понад 25 тисяч радянських військовослужбовців. Втрати повстанців були набагато більше: тільки за період з літа 1944 до кінця 1946 року 56 600 убитими і 108 500 полоненими і заарештованими. Тисячі сімей були вислані в Сибір і Казахстан. Як і багато неоднозначних явищ історії, УПА пройшла через два етапи.

Радянські історики описували її виключно у чорних фарбах. А дослідники останніх років – з моменту утворення незалежної України – чи не звеличували до небес. У чому причина такого різкого контрасту? Чи тільки в віяннях часу, коли слово «радянський» стало чи не лайливим? Мабуть, причина глибша. І криється вона в двох прямо протилежних стилях мислення, що мають однакове право на існування.

Перший стиль мислення характерний для тих, хто вважав СРСР єдиною державою. З їхньої точки зору дії повстанців непрощенні. Але не варто забувати, що у самих членів УПА була зовсім інша точка зору на події. Радянський Союз вони рахували не співдружністю, а тюрмою народів, і всі їх дії були спрямовані на визволення України з цього полону.