16 вересня, 18:24
Нечисельна підпільна організація, сформована здебільшого колишніми військовиками, які протистоять окупаційній владі гучними актами терору – так починали збройну боротьбу за незалежність поляки, ірландці, євреї, українці

Нечисельна підпільна організація, сформована здебільшого колишніми військовиками, які протистоять окупаційній владі гучними актами терору – так починали збройну боротьбу за незалежність поляки, ірландці, євреї, українці

Вони були далекими від політичних програм, їх ідеологією була незалежність, а головним засобом її досягнення вважали зброю. Як люди армії вони творили чіткі ієрархічні структури із принципом єдиноначалля, адже підпільні умови не створювали можливостей для розвитку внутрішньо організаційної демократії.

Через десятки років мілітаризм, антидемократизм, революційний запал деякі науковці визначать як головні ознаки фашизму і намагатимуться цей термін накласти на підпільні визвольні організації. Напевно, їх члени здивувалися б такому означенню, адже вважали себе лише солдатами, які продовжують війну за незалежність.

Зародком масового збройного руху 1940-1950-тих років, який охопив велику частину України була підпільна Українська військова організація — УВО. Її творцями стали старшини та вояки армій Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Точної дати створення організації назвати неможливо — вона губиться десь у бурхливих подіях 1920–1921-х років.

І справді, на фоні глобальних змін того часу (підписання Симоном Петлюрою угоди з Польщею і зречення від західноукраїнських земель, спільний наступ та відступ польсько-українського війська, наступ та відступ більшовиків, що мало не захопили Варшави, врешті підписання Ризького договору між Польщею і Радянською Росією, яке поставило крапку на підтримці першою української справи) зустріч невеликої групи офіцерів, які вирішили продовжити боротьбу за незалежність, була непомітною. Тим паче, що можливо й не було однієї такої зустрічі чи однієї групи, а організація постала з кількох ініціатив, що згодом об’єдналися.

Українські вояки, які три роки зі зброєю в руках боролися за незалежність, опинилися в той час у скрутному становищі. Здавалося б, для них все мало бути чітким і зрозумілим — є мета, є ворог який стоїть на заваді її реалізації, має бути політичне керівництво, яке знає, як найкраще досягнути цілі. Але саме останнього якраз бракувало.

В результаті вояки Української галицької армії вважала себе зрадженими Петлюрою через його союз із Польщею, вояки Дієвої армії УНР вважали зрадниками галичан, які спочатку пішли на мир з військами Денікіна, а потім навіть з більшовиками.

Тож ідея боротьби за соборну (єдину) Україну, якої дотримувалися вояки Корпусу січових стрільців, виглядала нереальною. Але для цієї військової формації вона була основоположною — корпус складався в основному з галичан, що в роки Першої світової потрапили в російський полон, згодом після української революції створили найбоєздатнішу частину армії УНР.

Вкриті славою минулих боїв, Січові стрільці на чолі з командиром Євгеном Коновальцем у час внутрішніх роздорів здавалися підозрілими як для земляків-галичан, бо не влилися в УГА, а діяли під командою Петлюри, так і для керівництва УНР, яке побоювалося втрати їхньої лояльності.

Крім того, на кінець 1919 року, вояки Корпусу були вкрай перевтомленими безконечними боями на фронтах, багато з них захворіло на тиф. Тому командування прийняло рішення про припинення існування цієї військової формації. Проте продовжувала діяти Стрілецька рада офіцерів Корпусу. Її очільник Євген Коновалець не збирався припиняти боротьбу і шукав виходу із критичної ситуації.

Він вже не вірив вищому політичному керівництву визвольного руху — обидва українських уряди УНР та ЗУНР скомпрометували себе нездатністю порозумітися та надмірними сподіваннями на зовнішню допомогу.

Ідею боротьби за соборну Україну їх керівники відклали до кращих часів, укладаючи угоди з поляками коштом української території (Петлюра) чи намагаючись вести переговори з більшовиками (Петрушевич).

Євген Коновалець в 1920-1921 роках відчайдушно намагався створити новий військово-політичний центр, який міг би стати альтернативою попереднім. Його метою було об’єднати в боротьбі за соборну Україну представників усіх військових та політичних формацій.

Тому він їздив по таборах українських військовополонених, проводив зустрічі із старшинами армії УНР та УГА, представниками українському політикуму, що опинилися у Празі, Відні, Варшаві.

Політичні обставини не сприяли реалізації задуму — тривала війна більшовицької Росії із Польщею. На боці останньої боролися її українські союзники на чолі з Петлюрою, які сподівалися у разі перемоги відновлення української держави бодай на частині української землі. Інша частина українців вважала головним ворогом саме поляків, які попереднього 1919 року окупували Західноукраїнську Народну Республіку, і чекала їх поразки у цьому протистоянні.

Результат війни поклав край сподіванням одних і других — польсько-українські війська, які спочатку мало не відвоювали Україну, згодом змушені були відступити аж під Варшаву, більшовики, що мало не захопили польську столицю, теж відступили, попередньо вщент зруйнувавши своєю жорстокою політикою сподівання на них жителів Західної України.

Проте навіть цей крах не сприяв об’єднанню зусиль українців у подальшій боротьбі, яких і далі розділяло уявлення про головного ворога, — поляків чи більшовиків. Саме тоді, в другій половині 1920 року, творяться підпільні групи, що згодом об’єдналися в єдину Українську військову організацію.

За однією з версій, її початок закладено безпосередньо Євгеном Коновальцем на засіданні Стрілецької ради в Празі у липні 1920 року. За іншою – організація створена групою старшин Січових стрільців (сотники Ярослав Чиж, Василь Кучабський, Михайло Матчак) та Української галицької армії у Львові незабаром після відступу більшовиків.

Нове підпільне об’єднання називалося Українська військова організація «Воля». Її головною метою, як свідчить «Наказ №1» з вересня того року (фактично перший документ, який засвідчує існування УВО), була боротьба проти польського панування в Галичині, тому й структура охоплювала саме цей терен. Відтак організація опиралася на підтримку керівництва ЗУНР.

Історики сперечаються, наскільки пов’язаним із організацією на цьому етапі був Євген Коновалець. За такий зв’язок промовляє те, що її творили підпорядковані йому старшини, проти – те, що сам командир Січових стрільців тоді вважав важливішим продовжувати боротьбу на Наддніпрянській Україні.

Адже тут тривали масові антибільшовицькі повстання.

Коли його колеги розбудовують структури УВО в Галичині для боротьби проти поляків, Євген Коновалець намагається започаткувати діяльність підпільної організації у Києві. Для цього сюди в кінці 1920 року відправлено сотника Івана Андруха, якого чекісти згодом називали правою рукою Коновальця. Згадки про його скерування в Київ можна знайти в багатьох авторів історії УВО.

Натомість невідомим дотепер залишався той факт, що сюди прибув ще один соратник Коновальця по Корпусу січових стрільців – Осип Думін. Відтворити діяльність обох в Києві надзвичайно важко через брак джерел.

Перший, потрапивши в 1921 році до рук чекістів, практично нічого не розповів, другий, попри те, що зумів уникнути арешту і прожив ще багато років на еміграції, ніколи не писав про київський період в спогадах.

Тож знову для відтворення невідомих сторінок нашої історії слід звернутися до чекістських документів. Саме з веденої ними справи «ЦУПКОМ» дізнаємося про створення УВО в Києві, в серці більшовицької армії – в Школі червоних старшин...