Від русі до Русі: поява територіальної держави за князя Володимира

Перші кроки державотворення можна побачити ще за часів Олега. Але тільки за Володимира з’являється те, що без зайвих умовностей можна назвати державою.

Русь Х століття представляла собою вельми своєрідне квазідержавне утворення. Київ та околиці слугували торговою базою для спільноти русів, сенс існування якої був у торгівлі з Візантією. З позиції старшого партнера вони здійснювали обмін зі слов’янськими племінними елітами, а затим продавали здобуті товари (в тому числі й «живий товар»- рабів) на ринках Константинополя. Під контролем русів також перебував Новгород – «північні ворота» для скандинавських шибайголів. Новоприбулі варяги виконували роль найманців та кадрового резерву для руської компанії. Також спільнота киян поповнювалася за рахунок слов’янських військових еліт.

Стрімке збагачення як русі, так і слов’янських племен призводило до майнової диференціації суспільства і появи державотворчих тенденцій. Безпосередній контакт русів із країнами греко-римського культурного комплексу вивів їх у лідери цих тенденцій і призводив до консолідації народностей регіону навколо Києва.

Територіальні держави раннього Середньовіччя та паростки державності до Володимира

Джерелом легітимності для будь-якої влади на той час (прямо, чи опосередковано) була Римська імперія. Звісно, на той момент вона згинула під ударами варварів як така, проте продовжувала існувати як юридична категорія. Титулатуру імперського Риму в Х столітті використовували правителі Греції та Німеччини. Візантійські басилевси були прямими конституційними наступниками римських імператорів, головна резиденція яких від Костянтина Великого знаходилася саме у Візантії. Німецькі імператори вважали себе продовжувачами справи Карла Великого (правителя франків), якому титул надав Папа Римський, відновлюючи Західну Імперію.

Таким чином, латинський світ легітимізувався через Західну Римську Імперію, а грецький - через Східну.

В цій правовій системі імператори та Папа Римський могли надавати іншим народам титул "dux" ("дукс", лат.), чи "ἄρχων" ("архонт", гр.). Ця традиція йшла від часів, коли варвари самовільно створювали власні "держави" у межах імперії, а потім заднім числом визнавали себе підданими Риму. Вождь такої "держави" носив титул "dux". У більш пізні часи це стало еквівалентом правителя, що був васалом імператора. Рівень реального суверенітету "архонтів-дуксів" міг варіюватися і доходити до повної незалежності. З часом з’явилися більш престижні титули "катархонт" та "магнус дукс". Це позначало більший суверенітет монарха й той факт, що й під ним є інші "архонти-дукси".

Також європейські правителі не-імператори мали можливість здобути більше суверенітету. Це відбувалося через прийняття титулу "rex" ("рекс"), aбо ж "ἡγεμών" ("гегемон"). Історично титул «рекс» ішов від римських монархів дореспубліканського періоду, а "гегемон" - від намісника римської провінції. В сучасній українській мові відповідником є слово "король".

Як уже писалося в блозі, сенсом існування київських русів була торгівля з Візантією. Тому й головними вчителями державності були греки.

Тож коли постала потреба укласти договір із "росами" про торгівлю, виникла й необхідність вписати руську спільноту у державну номенклатуру Імперії. Так ватажок скандинавських работорговців Олег став "великим архонтом Ро́сії", а його наближені бойові побратими - "архонтами". Визнання хай такого слабенького, але монаршого титулу на папері означало юридичне визнання "Ро́сії" суб’єктом міжнародного права.

Тим не менше, як вже зазначалося, цього не було достатньо, щоб назвати Русь державою. "Державна" влада в самій "Ро́сії" не сягала далі Києва, а "роси" були не державною елітою, а "клубом за інтересами".

Важливим атрибутом державності того часу була можливість об’єднувати навколо себе регіональну еліту, втягуючи її у підпорядкування центру. Ретроспективно таким центром був Київ. "Ро́сія" була центром тяжіння слов’ян Середнього Придніпров’я. За княжіння Святослава Ігоровича відбулася перша мобілізація військових еліт всієї "Ро́сії" задля ведення війни на Балканах. Беззаперечним лідером всього війська виступив київський князь. Згідно з описами Лева Диякона, останнє слово у прийнятті рішень належало саме йому. Це означає посилення влади, що відбиває державотворчі тенденції. Більше того, саме Святославу належить найдавніша княжа печатка. Наявність печаток також свідчить про державний характер влади.

Також, рано, чи пізно, будь-яка переддержавна європейська політія поставала перед необхідністю прийняття "станової" релігії. Поступове нагромадження надлишків виробництва та нерівномірний їх розподіл призводили до матеріальної нерівності у суспільстві, а отже - до соціальних протиріч. Цілком природно виникло бажання еліти зберегти свій статус для нащадків і припинити соціальні гойдалки. Такі стремління еліт були перспективні з точки зору історичного розвитку: ієрархізовані спільноти мали можливість вивільнювати ресурси для культурних, військових і наукових діячів, а отже були більш живучими. "Станові" релігії освячували подібний порядок речей, давали в руки елітам потужний ідеологічний та аналітичний апарат. Для Європи такими релігіями були християнство, юдаїзм та іслам.

Крім того, ці віровчення надавали доступ до високої писемності, здатної обслуговувати потреби управління, торгівлі, права, літературного процесу, літописання - всього того, без чого не може існувати повноцінна держава.

Для Русі майже безальтернативним у даному сенсі було християнство. Більшість країн, з якими йшла дипломатична робота були християнами. У минулому багато русів приймало хрещення від грецьких ієрархів. Наприклад, патріарх Фотій (ІХ ст.) у своєму знаменитому "Посланні" оголосив русів хрещеним народом. Та це були епізодичні індивідуальні хрещення, які не несли ніяких наслідків.

Перші реальні кроки із запровадження християнської ієрархії та територіального поділу належать княгині Ользі.

Тут варто зазначити, що окрім перелічених "плюшок" від прийняття християнства, були й суттєві мінуси. Була реальна можливість розмивання суверенітету на користь країни-хрестителя. Адже вчорашні язичники не могли мати ані власної автокефалії, ані достатньо священнослужителів. Тому, як мінімум, на перших порах нові єпископії та митрополії підпорядковувалися "за кордон", а сам апарат формувався з іноземців. Тож Ольга обрала тактику маневру. Граючи на протиріччях римської та константинопольської патріархій (а також німецької та грецької імперій), вона, вочевидь, намагалася отримати якомога більше майбутньої автономії у церковних справах. Ольга навідується 957 року до Константинополя, де приймає хрещення. А вже 960 - відсилає послів до імператора Заходу Оттона, про що каже хроніка Адальберта. Імператор навіть направив до Києва єпископа, проте він там надовго не затримався і повернувся до Саксонії.

Отож, на початок княжіння Володимира Русь була повноцінним суб’єктом міжнародних відносин: її "правитель" мав титул "архонта" у Візантії, а у латинській традиції і того вище - "рекса"-короля. Влада над іншими племенами була незначною і трималася лише на лідерстві Києва.

Спроби запровадження станової релігії великих успіхів не мали.

Прихід Володимира до влади. «Святого Володимира».

До "епохи Володимира" руси представляли собою спільноту, очолювану за принципом лідерства. І хоча сімейні, кланові відносини також грали важливу роль, а ватажок "рекрутувався" в межах однієї сім’ї, повноцінною монаршою династією назвати, скажімо, "клан Ігоря" не можна. "Архонта Ро́сії" оточують рівні йому за статусом люди, "архонти", "всі князі", "перші й другі" після нього, а сам "катархонт" лише перший серед них. Причому, вони можуть як бути його кровними родичами (згадані в договорі з греками 944 року племінники Ігоря й Ольги), так і ні (Сфенкель, Ікмор Лева Диякона). Невідомо, в яких відносинах перебували з "кланом Ігоря" згадані Іоаном Скіліцею "архонти" Несислав, Ярослав та наступник Святослава - Зініслав.

Такий "династичний хаос" зовсім не личив європейській країні. Держава ототожнювалася з монархом, а монарх повинен був мати відповідний "багрянородний" родовід. Виключне право монархів-династів на владу надавало політичним утворення бажаної стабільності.

Після Володимира його нащадки представляють собою замкнений клуб, членство у якому набувалося з моменту народження і не залежало від талантів чи здібностей.

Якимось чином були усунуті від політики і забуті вітчизняними літописцями всі бічні лінії "клану Ігоря" та інші "всі князі". Відтепер виключно "дім Святого Володимира" мав право на владу в Східній Європі.

Як саме Володимир прибрав конкурентів - предмет домислів. Хтось міг загинути у бою з кочовиками, чи греками, хтось - у боротьбі із самим Володимиром. А хтось змирився з вивищенням над собою "Володимирового племені". Так чи так, але Зініслав, наступник Святослава, князював недовго, і невдовзі ми бачимо володарем київських пагорбів саме Володимира.

Та прибрати конкурентів для заснування династії було лише половиною справи. Відповідний привілейований статус мали визнати не лише всередині країни, а й інші володарі.

Володимир подолав цю проблему просто блискуче: він одружився із грецькою принцесою. Як ми пам’ятаємо, престиж Римських Імперій на той час був найвищим серед усіх європейських країн. Тому шлюб з особою царської крові виводив Володимира і його нащадків у перші ешелони монаршої ієрархії.

Візантійці дуже ревно боронили чистоту власної аристократичної крові. Басилевс Костянтин VII наголошував, що імператорська сім’я повинна родичатися лише з власними, грецькими, нобілями, або ж правителями франків (себто, "імператорами Заходу").

Проте вдала нагода пристала Володимиру. Візантія поринула у болото громадянської війни й імператор Василій мусив шукати допомоги у боротьбі проти узурпатора Варди Фоки.

Тож басилевсу було потрібне військо, а Володимиру - царська кров. На заваді взаємовигідній угоді стояло те, що Русь не була християнською країною. Тож Володимир мусив прийняти хрещення і утворити християнську ієрархію на підвладних землях. Та, як пам’ятаємо, "станова релігія" була назрілим кроком розвитку суспільства, стояло лише питання автономності. Так на нашій землі з’явилася Руська митрополія Константинопольского патріархату (про що знаємо зі списку "Notitiae Episcopatum", списку єпископій), імператор отримав бажане військо, а Володимир - багрянородну дружину.

Тим більше вражає ця зовнішньополітична перемога Володимира, якщо взяти до уваги повідомлення Тітмара Мерзебурзького. Згідно зі словами хроніста, принцеса Анна була засватана за імператора Заходу Оттона ІІІ, а Володимир забрав її прямо з-під носа.

Імператор Священної Римської Імперії Оттон ІІІ.

"Євангеліє Оттона"

Senior Ruzorum magnus regno

Як нам відомо, за часів Ігоря "Ро́сія" представляла собою Київ та території з радіусом в день шляху навколо. Далі на північ починалися незаслені території (а територія сама по собі русів не цікавила), а на південь - печенізькі "феми". За Володимира "Руська земля" стала доменом великого князя з чітко окресленою територією. На шляху до володінь печенігів Київ відвідав місіонер Бруно.

Він однозначно і природно застосовує до Русі термін "regnum", тобто "королівство". Проповідник (хоча й дилетантським оком) описує захисні споруди, що їх звів Володимир для захисту від кочовиків. Тепер "Руська земля" протягнулася на південь вже не на один, а на два дні шляху, і була захищена валами та дерев’яними стінами.

Та навіть без свідчень сучасників ми б могли сказати, що на рубежі Х-ХІ століть у Придніпров’ї з’являється державне утворення. Для цього достатньо результатів археологічних розкопок. До археологічних свідчень появи державності зараховують карбування монет, виготовлення пломб і печаток, початок монументального палацового і храмового будівництва. Також до цього ряду належать різні заходи, що демонструють можливість влади мобілізувати і підкоряти населення: спорудження захисних валів і стін великої протяжності, переселяти велику кількість людей з місця на місце.

Знайдена в 1908 році в руїнах Десятинної церкви цегла з тризубом князя Володимира.

Все це масово виникає при Володимирі й загалом узгоджується з писемними джерелами. Володимир почав карбувати перші руські монети, спорудив кам’яну церкву та масштабні укріплення, заселив території на півдні до річок Росі й Трубіж.

Таким чином, Володимир форсованими темпами фактично завершив формування держави-Русі.

До беззаперечних досягнень київського князя ми можемо зарахувати наступне:

1. Виокремлення сім’ї в монаршу династію. Шлюб із сестрою імператора.

2. Створення апарату управління та насилля, що здатний мобілізувати населення на будівлю монументальних споруд та колонізацію нових територій.

3. Прийняття станової релігії, запровадження християнської ієрархії та територіально-адміністративних органів - митрополій, єпископій.

Без сумніву, Володимир - одна з найвизначніших постатей в історії України.

Ілюстрації:

1. Монети Володимира і увяний портрет відповідно зображенням на них.

2. Мапа Русі після Володимира.

3. Цеглина Десятинної церкви.