5 вересня, 15:06
28 березня 1947 року у засідці українських повстанців із сотень «Хріна» та «Стаха» загинув заступник міністра оборони Польщі генерал Кароль Свєрчевський.

28 березня 1947 року у засідці українських повстанців із сотень «Хріна» та «Стаха» загинув заступник міністра оборони Польщі генерал Кароль Свєрчевський. Смерть однієї з ключових осіб польського комуністичного пантеону (учасника Жовтневої революції, громадянських воєн в Росії та Іспанії, одного з творців польської армії на теренах СРСР під час Другої світової) була використана як привід для початку масової депортації українців із східних теренів відновленої після війни держави.

Хоча акція під кодовою назвою «Вісла», що почалася 28 квітня, рівно через місяць після смерті генерала, готувалася задовго до повстанської засідки. В листівці, поширюваній польськими вояками серед українського населення після початку операції, зазначалося: «З метою остаточної ліквідації вогнища бандитизму на південно-східних територіях уряд Речі Посполитої постановив, згідно з законом про прикордонну смугу, переселити українське населення з теренів, охоплених бандитизмом. Ці акції проводить державний репатріаційний уряд. Українське населення має зрозуміти, що переселення є наслідком дій УПА.

Це важке, але необхідне рішення, котре забезпечить переселеному населенню спокійне життя в нових оселях, приготовлених урядом на інших теренах Речі Посполитої. Ті, хто не підпорядкується наказу і залишаться в околицях, охоплених переселенчою акцією, будуть трактовані як бандити УПА».

Насправді масштабна акція мала й іншу мету, про яку не розповідала пропаганда. Ще в першому варіанті плану операції (її тодішня назва була «Схід») дуже чітко вказана інша, важливіша, її ціль: «Остаточне вирішення української проблеми в Польщі».

Схоже, польські посадовці, які писали цей документ, надихалися формулюванням про «Endlösung der Judenfrage» і геть не соромилися запозичень термінології у нацистів.

Українська проблема в Польщі мала довгу і драматичну історію, тож «остаточне вирішення» визрівало тривалий час. У міжвоєнній Другій Речі Посполитій українці були найбільшою національною меншиною і найбільшою проблемою.

Польська держава, на відміну від СРСР, залишала можливості політичної репрезентації для українців, їхньої активної громадської та національно-культурної роботи.

Рівень можливостей періодично то зростав, то скорочувався, проте ніколи не був достатнім для українців. Незадоволення умовами для самореалізації штовхало молодих українців у радикальний націоналістичний рух, очолюваний ОУН, активісти якого проводили підпільну боротьбу про державного апарату. Їх дії, в свою чергу, радикалізували поведінку влади, яка вдавалася до жорстоких репресій по відношенню до діячів українського національного руху.

Ескалація напруження призвела до того, що в 1939 році на державному рівні готуються брутальні плани «зміцнення польського елементу в Східній Малопольщі» за рахунок жорстокої дискримінації українців.

Врешті під час Другої світової війни розгоряється справжня війна між українським та польськими підпільними рухами за контроль над територіями, на які претендували обидва. Війна, в ході якої обидві сторони вдавалися до етнічних чисток, чинили військові злочини. Значну роль у розростанні конфлікту відіграла «третя сторона», чи то у вигляді німецької окупаційної системи, чи то радянської влади.

Остання на завершальному етапі війни у вересні 1944 року зініціювала підписання угоди з новим комуністичним керівництвом Польщі щодо взаємного переселення поляків, які мешкали на теренах УРСР та українців, що опинилися в межах відновленої після війни і суттєво скороченої територіально польської держави. Офіційно переселення оголошувалося добровільним.

Але вже незабаром на теренах Польщі воно зупинилося — українці, які вважали ці території своїми відвічними землями, не збиралися їх полишати. Для того, аби «простимулювати» їхнє бажання виселятися, польська влада у вересні 1945 року підключає до депортації військові частини. З довідки народного комісара внутрішніх справ УРСР В. Рясного дізнаємося про радянську участь у прийнятті такого рішення.

«За клопотанням НКВД УРСР, ― читаємо тут, ― через товариша Л. П. Берію Тимчасовий Польський уряд виділив дві дивізії Війська польського для боротьби з бандами УПА і забезпечення евакуації українського населення на території Польщі». Тобто з цього документа випливає: ініціатива залучення військ для виселення належала радянській владі.

Її результатом стали численні військові злочини, вчинені вояками польської армії проти мирного українського населення. Не обійшлося без такої ж ініціативи й весною 1947-го, коли почалася депортація останніх 150 тисяч українців. Акція «Вісла» стала реалізацією як бажань польських комуністів, так і радянської влади. Для перших вона була способом здобути симпатії польського населення, серед якого панували антиукраїнські настрої — результат жорстокого конфлікту в роки війни.

Взявшись за «остаточне вирішення української проблеми» польські комуністи намагалися позбавитися іміджу «чужих» та «ставленників Москви». Таким чином вони виступали в ролі захисників національних інтересів поляків, ролі месників за тисячі загиблих їхніх родичів.

Радянська влада таким чином позбавлялася небезпеки існування неконтрольованої нею доволі великої групи українців, яка активно підтримувала повстанський рух. Відомий польський історик Ришард Тожецький вважав, що рішення про проведення операції було ухвалене в Москві в лютому 1947 року, підготовкою її плану займався нарком внутрішніх справ УРСР Сергій Савченко. Лише після того було відповідне рішення польських комуністів.

Цю версію підтримує і Гжегож Мотика, наводячи як аргумент цікавий факт: перша назва акції "Вісла" ― "Схід", а в жовтні 1947 року в УРСР відбулася інша масова депортація ― операція "Захід".

Ще одним аргументом на доказ даної версії є документ, нещодавно віднайдений в архіві СБУ. Це лист міністра безпеки УРСР Савченка своєму керівникові міністру Абакумову від 20 лютого 1947 року. «Товариш Хрущов, ― читаємо тут, ― запропонував нашими оперативними і військовими силами підготувати і провести операцію з ліквідації банд у прикордонних районах Польщі. Зі свого боку вважаю доцільним проведення таких операцій, оскільки банди, що діють у польському прикордонні, чинять шкоду не тільки населенню Польщі, але й нерідко переходять кордон на наші території і здійснюють бандитські напади. Разом із тим вважаю, що в операції мають взяти участь і прикордонні війська МВД». Відповіді Абакумова, як і інших документів, що стосувалися цього сюжету, поки не виявлено. Натомість відомим є факт співпраці польської армії з радянськими військами під час самої акції «Вісла».

Безпосереднім виконавцем брутальної операції, під час якої викинено з рідних домівок майже 150 тисяч українців, стала польська комуністична влада, її військові та поліційні структури. Можливо, кремлівське керівництво свідомо делегувало польським підопічним повноваження для її проведення. Таким чином виховували їх залежність, не тільки ідеологічну, але й значно міцнішу — оперту на причетність до спільного злочину.