Військова справа Галицько-Волинського князівства в ХІІІ ст.

13 вересня, 16:15
Надзвичайно згубним для києво-руської військової справи виявився монгольський погром ХІІІ ст.

Надзвичайно згубним для києво-руської військової справи виявився монгольський погром ХІІІ ст. Від світлих «княжих» часів не залишилось ні ремесла, ні військового домінування.

Про роль війни в житті країни ХІІІ ст. можна судити з наступних розрахунків історика С.М. Соловйова.

У 1228-1462 рр., тобто за 234 роки, джерела повідомляють не менше ніж про 302 війни, 85 битв проти татар, литовців, лівонців, шведів та ін.

До цього можна додати приблизно 150 епізодів, пов’язаних з облогою і обороною фортець. Військова справа в середині та другій половині XIII ст. розвивалась на Русі з вражаючою для розрізаної на частини країни інтенсивністю.

Ознаки цього можна простежити, спираючись на письмові джерела. Галицько-Волинська Русь в середині XIII в. переживає явний військовий розквіт, що позначилося на складі армії, її озброєнні.

Починаючи з 40-х років XIII в. літопис підкреслює збільшення ролі піхоти, яка бере участь в бою на рівних правах з кіннотою, а іноді й зумовлює результат битви. Показово, що активізація піхотинців сталася приблизно на 50 років раніше того часу, коли почалась в бельгійських містах та швейцарських кантонах.

Давньоруські мечі.

Археологічні знахідки Комплектування війська відтепер ставало всестановим, а не привілейованим. Головним видом бою лишається польовий. У 1251 р. під час походу на ятвягів князь Данило Романович нагадав своїм мужам, що їх фортеця – відкрите поле, сила ж поган за окопом.

При цьому у військовій справі сталися певні зміни. Один з описів боїв 1245 року під Ярославем показує багато маневреність військ. В ході зіткнення Данила Галицького та його противника князя Ростислава, що спирався на угрів і поляків, загони сміливо висуваються на передню лінію, в суперечності з першочерговим задумом наносять несподівані флангові удари, глибоко проникають до лав «заднього полку».

Бій під Ярославом – не тільки приклад високого військового вміння воїнів Данила Галицького, а й показник нових прийомів боротьби, пов’язаних із зростанням оперативної самостійності тактичної одиниці – полку.

Денний перехід війська Данила склав, за підрахунками Б. А. Рибакова, 68-78 км, а одного разу навантажені облоговими знаряддями воїни цього князя пройшли за один день 60-кілометровий шлях від Холма до Любліна. Такі глибокі і раптові рейди здійснювалися в епоху, коли вже без облогової техніки не мислили штурму міст.

Давньоруські мечі

У 40-х роках XIII ст. спостерігається масове поширення з’явилися в домонгольський період самострілів і каменеметів. Саме останні стали знаряддям активного штурму міст. У війську з’являються загони арбалетників і артилеристів, здатних транспортувати або будувати пращі прямо під стінами обложених міст. І метальні машини, і самостріли для другої половини XIII ст. були новиною, але тільки в цей час їх вживання стало регулярним і спричинило помітні зміни військової архітектури.

Спочатку в Південно-Західній, а потім і в Північній Русі поряд з дерев’яними з’явилися багатоярусні кам’яні бойові вежі – для висотної оборони. Данило Галицький вводить в кінноті так зване татарське озброєння для воїнів.

Завдяки докладному опису Плано Карпіні можемо дізнатись, що бойове озброєння виготовляли зі шматків твердої шкіри або металевих пластинок, зв’язаних ремінцями. Татарське або, точніше, азіатське озброєння не було для русичів є абсолютно новим. Панцирі «ремінного кріплення» з’явилися у нас, судячи зі знахідок, в IX-Х ст., а кінське обмундирування – незабаром після 1200 р.

Необхідність захисту від монгольських лучників, прискорила бронювання коней. Запозичені від монголів тюркські назви бойового озброєння не прижилися. Існування ж захисних засобів, що покінчили з монополією кольчуги, підтверджується місцевою термінологією.

Під 1261 і 1277 рр. галицький літописець називає убір воїна «доспехом». Саме це поняття, що позначало металеву бойову одежу, з’явилося в джерелах в останній чверті XII ст., а в наступному столітті воно майже зовсім витісняє таке давнє слово, як броня. За зміною термінології вгадуються технічні нововведення. На одній з мініатюр Особового зводу XVI ст. зображена рідкісна сцена одягання захисного обладунку перед битвою. Видно, як воїни одягаються в пластинчасті подоли і поспішають чимось прикрити сорочку. Супроводжуючий текст говорить: «В’складше на себе доспехі».

Цим терміном позначали всякий некольчужний одяг аж до кінця XVI ст. Спочатку ж такий вид індивідуального захисту іменувався «бронью дощаною». Витіснення кольчуги іншими, іноді комбінованими формами бойового прикриття підтверджується також археологічно новгородськими та іншими знахідками.

В результаті ряду військових перетворень і гнучкого поєднання оборони і наступу війська Південно-Західної Русі здобули ряд перемог над поляками, уграми, ятвягами, литвою. У 1257 р. Данило Галицький вперше після «років поразок» зважився виступити проти татар.

Двома роками пізніше брат Данила Василько «татар біша», а городяни – відбили під стінами Володимира-Волинського рать хана Куремси. Замінивший останнього воєвода Бурундай не наважився в 1261 р. штурмувати столичне місто Холм.

Мечі, Київ, ХІІІ ст.

З роками татари вже не наважувалися на суцільні погромні операції (як це було за часів Батия).

Однак сили Галицько-Волинської Русі підточували постійні зовнішні і внутрішні війни. «Рать татарьская не перестає злі живуть з нами», – нарікав в 1255 р. князь Данило одному західному єпископу. Підкоряючись татарському тиску, військові вожді князівства руйнують міські укріплення і здійснюють даремні грабіжницькі походи.

Можна дивуватися, як в умовах виснажливої ​​боротьби воїни і майстри Галицько-Волинської Русі в останнє століття її самостійного існування зуміли перетворити озброєння, реформувати полководство, ввести метальну артилерію, перейти до кам’яного будівництва укріплень.

Зліт військової справи спирався на спадкоємність традицій. Історичним досягненням Галицько-Волинського князівства був виступ проти самого нещадного ворога – татар – і створення нового військового психологічного клімату, який поклав кінець гіпнозу непереможності «псів, вигодуваних людським м’ясом» (як називали послідовників Чингісхана).