Військове озброєння часів Київської Русі

5 червня, 13:06
Цей період об’єднаний послідовністю розвитку і спільністю культурно-історичних процесів.

У пропонованій статті простежується виникнення, розвиток, поширення і, якщо можливо, призначення та бойове використання стародавньої руської зброї. Для встановлення змін у розвитку середньовічної зброї та з’ясування причин цього необхідно простежити її еволюцію на досить тривалому відрізку часу – від до-монгольського періоду до середини XIII ст.

Цей період об’єднаний послідовністю розвитку і спільністю культурно-історичних процесів. З самого початку Києво-Руської держави її військо було різноплемінним за складом і включало, крім росіян, чудь, варягів, балтів, західних слов’ян, кочівників.

Мечі, Київ, ХІІІ ст.

Поширення того чи іншого виду зброї, способи її використання багато в чому визначались соціальним складом армій, суспільним становищем людей, які володіють засобами боротьби. Іншими словами, зброю можна розглядати у відриві від соціального середовища, не торкаючись тих верств і груп, з яких складається військо.

Вивчаючи зброю як складову частину ремесла, можна прослідкувати господарську, торгову і соціальну сторони життя давньоруського суспільства. Бойова техніка і насамперед наступальне озброєння мали велике значення в житті давньоруського суспільства.

Зброю ближнього бою часто-густо можна назвати вирішальною у системі засобів тодішньої боротьби, вона найбільше впливала на результат бою і багато в чому визначала рівень давньоруської військової техніки. Велика роль зброї в житті середньовічних держав пов’язана з частими війнами.

Для ранньосередньовічної Русі війна, за словами Б. Д. Грекова, була «головним засобом вирішення поставлених перед нею завдань».

Дійсно, для Київської Русі X – ХІІІ ст. війна була типовим і майже постійним явищем. Так, за приблизними підрахунками, з 1060 по 1237 роки письмові джерела відзначають 265 великих і дрібних походів, битв і боїв.

З цих військових походів тільки 55 пов’язані з облогою і обороною міст, у всіх інших випадках йдеться про польові війни. Виготовлення військового спорядження визначається матеріальними умовами життя суспільства.

Зброя, будучи виготовлена, сама стає потужним джерелом різних змін і впливів, при цьому значення військових засобів не обмежується їх бойовими функціями: «… успіхи техніки, ледь вони ставали застосовними і фактично застосовувалися у військовій справі, негайно ж викликали зміни і навіть перевороти в способі ведення бою».

«Знаряддя війни» впливали на хід війни, тактику бою, стрій і боєздатність військ. Зміна і застосування тих чи інших засобів боротьби іноді визначала нові епохи в розвитку військової справи.

Військове спорядження феодального суспільства концентрує кращі досягнення майстерності і зусилля багатьох поколінь ремісників. Військові винаходи середньовіччя поширювались і запозичувалися з дивовижною швидкістю.

На відміну, наприклад, від побутового і господарського інвентарю, прикрас, форма зброї багатьох європейських країн характеризувалася вражаючою схожістю.

Для визначення змін у розвитку середньовічної давньоруської зброї та з’ясування причин цього необхідно простежити її еволюцію на досить тривалому відрізку часі – від до-монгольського періоду до часів Київської Русі XIII ст.

Цей період об’єднаний послідовністю розвитку культурно-історичних процесів.

Шолом часів Київської Русі

За минулі більш ніж 150 років археологія зібрала величезний речовий матеріал, який є основним для вивчення військового спорядження русичів. Варто взяти до уваги той факт, що більшість мечів, списів, сокир, шабель, були знайдені 50 – 100 років тому. Розрив між часом знахідки речі і її вивченням часто налічує десятки років.

Природно, що настільки тривалі терміни не кращим чином позначилися на збереженні матеріалу. Знаходження зброї в давньоруських поселеннях пов’язано часто з усякого роду випадковостями, і в першу чергу – з пожежами, катастрофами, ворожими завоюваннями. Закономірно, що найбільша кількість зброї XII – XIII ст. знайдено в південноруських містах, що стали жертвою монгольського погрому.

Жителі міст і сіл високо цінували мечі, списи, сокири, шоломи, щити і в мирний час рідко їх втрачали. Основними «сховищами» військових давностей є поховання. Це типово для X – XI ст. Наші язичницькі пращури вірили в існування «того світу», в якому «садять, сіють і збирають урожай, б’ються і борються».

Тому похорон людей супроводжувався всім необхідним, у тому числі й зброєю. Так, за повідомленням Ібн Фадлана, при спаленні руса «принесли всі його зброю і поклали поряд з ним». Ще докладніше пізніше свідчення про русів: «Коли помирав один з них, ховали його, а разом з ним його зброя, плаття і знаряддя, і дружину або кого-небудь іншого з жінок, і слугу його, якщо він любив його, згідно їх звичаям».

Поховання київських дружинників X ст. містять багато різних речей, в тому числі і військових. Різноманітність і підбір могильних знахідок визначався соціальним становищем людини. Абсолютно точно язичницькі похоронні обряди описав і пояснив середньовічний хроніст Петро Дуйсбург.

«Вони вірили, що якщо хто-небудь в цьому житті був знатним і незнатним, багатим і бідним, могутнім або слабким, таким же він буде після воскресіння в майбутньому житті. Звідси походить те, що разом із знатними померлими спалювали зброю, коней, рабів і служниць, одяг, і все інше, що має відношення до військової служби. З людьми ж незнатними спалювали те, що мало відношення до їх обов’язків». Наведена характеристика має відношення і до похоронних звичаїв кінця IX – початку XI ст.

Кургани зі зброєю цього часу досить повно відображають озброєність і військову організацію суспільства з притаманними йому соціальними контрастами. У другій чверті XI – XII ст. у зв’язку з християнізацією населення все менше проявлялись залишки язичництва у похованнях. В XI – XII ст. поховання середніх і бідних верств населення не дають повного уявлення про рівень озброєння суспільства.

Частіше всього неслов’янські кочові племена мали поховання у повному бойовому оснащенні. Печеніги, берендеї, торки, що жили в XI – XIII ст. поруч із Києвом, ховали своїх одноплемінників з такою великою кількістю військового начиння, яке нагадувало розкіш курганних обрядів язичницької Русі X ст.

Велика кількість зброї в неслов’янські похованнях XI – XII ст. все більшою мірою починає означати відставання соціального і політичного розвитку суспільства в цих районах. Радянська історіографія таку недостатність зброї в києво-руських похованнях помилково обожнювала з її нестачею взагалі.

Це породило теорію про слов’ян як лагідний «голубиний» народ. Слов’янам ставили в докір «недолік войовничості», «відсутність войовничого натиску». Не знайшовши зброї в дреговицьких курганах Прип’ятського Полісся, В. З. Завітневич, наприклад, заявив: «звиклі дивитися на мирні заняття, як необхідна умова нормального життя, наші язичницькі пращури переносили цей погляд на загробне життя, уявлення про яку робило зброю не потрібною».