«Воз'єднання»

З приводу цього листа, що став першим проявом зацікавлення козацького гетьмана Москвою, в історичній літературі висловлювалися різноманітні судження.

Частина істориків, особливо істориків радянської доби, вбачала в тексті гетьманського послання виразне прагнення до «возз’єднання України з Росією», оскільки в ньому йшлося про бажання козаків бачити своїм правителем не кого іншого, а саме царя Олексія Михайловича. Однак усе ж мають рацію ті дослідники, котрі пропонують не поспішати з висновками, а звернути увагу на той контекст, в умовах якого писався лист, а також уважно вчитатись у його рядки. 

Отож, приводом для письмового звернення козацького гетьмана до російського царя стало перехоплення кореспонденції царських воєвод, адресованої брацлавському воєводі Адаму Киселеві. З неї Хмельницький і довідався про таємні домовленості, що існували між Москвою та Варшавою ще з 1646 р. і стосувалися надання військово-політичної допомоги один одному в разі нападу на когось із них Кримської Орди. Посилаючись на відповідну статтю угоди, навесні 1648 р., як тільки влада Речі Посполитої довідалась про вступ на українські землі союзників повсталих козаків — перекопських татар, до Москви й було звернуто прохання про військову допомогу.

Отримавши же від польських урядовців це звернення, 26 лютого 1648 р. царський уряд надіслав наказ хотмизькому воєводі князеві Семену Болховському готуватися до можливого нападу ординців.

Трохи згодом, у квітні, було розпочато мобілізацію служилого люду в прикордонних із Україною повітах Російської держави, а в другій половині травня Олексій Михайлович віддав наказ князеві Болховському та севському воєводі З. Леонтьєву вирушати в похід на східні землі Речі Посполитої на допомогу союзникам. 

Отож, Хмельницький, отримавши з перехопленого листа князя Олексія Трубецького інформацію про наміри царя та прагнучи запобігти втручанню царських військ у конфлікт, у листі до Олексія Михайловича повідомляв і про причини повстання, і змальовував успіхи козаків у боях зі шляхтою та коронними військами, і ставив питання про військову допомогу повстанцям, акцентуючи тут на «одновірності» козаків і московських людей, а також висловлював бажання побачити «православного християнського» монарха на польському престолі. 

Десь за місяць, 21 липня, у листі до путивльського воєводи Плещеєва Хмельницький знову пише про бажання, щоб московський монарх «ляхом і нам паном і царем был». Як же пояснити цей пасаж? Таки прагненням приєднати українські землі до Російської держави? Навряд чи. Порівнюючи зміст цього листа з іншою кореспонденцію, що виходила в цей час з-під пера гетьмана, а також його практичні політичні акції, робити такий далекосяжний висновок підстав немає.

Адже висловлене ним побажання бачити «православного християнського» монарха на польському престолі, аби той «ляхом і нам паном і царем был», зповна вписується в завдання активної участі Війська Запорозького в елекційних змаганнях, що розгорнулися на теренах Речі Посполитої після смерті Владислава IV, та приведення до королівської корони кандидата, який би, по-перше, зміцнив королівську владу в державі й тим самим унеможливив би прояви магнатського всевладдя й беззаконня, по-друге, гарантував би Війську Запорозькому дотримання його давніх прав і вольностей, а по-третє, припинив би утиски православної церкви представниками римо-като-лицького кліру й світськими можновладцями. 

Крім того, налагодження контактів з урядом Олексія Михайловича мало для Хмельницького й важливе військово-стратегічне значення. Адже інформація, яку вдалося зібрати в прикордонних з Україною повітах Російської держави, щодо воєнних приготувань Москви становила для Війська Запорозького смертельну загрозу.

Саме тому козацький гетьман, не обмежуючись зверненням до царя, намагається налагодити контакти з його представниками на місцях, переконуючи тих у своїх миролюбних намірах щодо царя та, навіть більше того, готовності йому вірно служити. Навзаєм Хмельницький просив царських воєвод утриматися від інтервенції на українські терени, а ще ліпше — «дати йому, гетьману, своїх государевих ратних людей на поміч на ляхів». Коли ж царська влада не прислухається до прохань про допомогу, то гетьман погрожував «зусією Кримською Ордою, об’єднавшись, <...> воювати твою, государеву, окраїну». 

Проте через розвиток ситуації в середині царської держави реалізовувати свої погрози щодо Росії, як і особливо сподіватись на участь російського царя в елекційних змаганнях в Речі Посполитій, Хмельницькому не довелося. Ще 1 червня 1648 р. в Москві вибухнуло народне повстання. Приводом до нього стало введення оточенням молодого російського царя нового, вищого податку на сіль, прибутки від чого планували отримати царський фаворит Борис Морозов і його помічники.

Розлючений здирством царського оточення натовп москвичів перегородив Олексію Михайловичу дорогу, коли той повертався із Троїце-Сергієвого монастиря до Кремля, намагаючись передати петицію з вимогою покарати винних у зловживаннях влади.

Проте царська охорона відтіснила натовп демонстрантів, і тим довелось уже наступного дня знову повторити свій демарш, але діяти при цьому більш рішуче. Окремим сміливцям вдалося навіть схопити за вуздечку коня, на якому їхав Олексій Михайлович, і таки змусити царських бояр прийняти чолобитну царських підданих. Утім, її тут же було порвано й кинуто в натовп, а цар тим часом сховався за мурами Кремля. Це так роз’ятрило натовп, що він відтіснив царську охорону й вдерся на кремлівське подвір’я.

Після того як стрілецькі полки відмовилися виконувати наказ про придушення виступу, цареві більше нічого не залишалося, як піти на поступки повсталим. На розправу натовпу було видано найближчих підручних Морозова — Плещеєва і Траханіотова, з іменами яких пов’язували найбільші безчинства. 

У контексті ж українських справ важливим було те, що хвилювання не обмежилися лише однією столицею. Вони хвилею прокотилися царською державою, причому найбільш масовими стали виступи, що спалахнули на південних окраїнах, що безпосередньо межували з українськими землями. З одного боку, це могло бути свідченням впливу українських подій на посилення антисоціальних настроїв у Російській державі, а з іншого — убезпечувало Хмельницького та його військо від втручання царських військ у їхню війну з коронними жовнірами та шляхтою.