Жванецька кампанія 1653 року: татари вкотре зраджують Хмельницького

4 травня 2017, 10:46
Оговтавшись від батозького погрому, Ян ІІ Казимир енергійну підготовку до нової війни з українським козацтвом розпочав уже влітку 1652 р.

Але, слідуючи сценарію 1651 р., початок війни 1653 р. було покладено зимової пори. Очолити авангардні коронні війська (усього близько восьми тисяч жовнірів), що вже посеред зими 1653 р. вирушили в Україну, було доручено надзвичайно досвідченому, вольовому й рішучому, а при цьому й надзвичайно безжальному коронному обозному Стефану Чарнецькому.

І варто сказати, початок кампанії цілком виправдав містичні очікування Яна ІІ Казимира. Чарнецькому вдалося здобути цілий ряд міст і містечок на теренах Східного Поділля — Паволоч, Борщагівка, Погребище, Животів, Самгородок, Немирів, Кальник, Балабанівка, Ягубець.

Але вже в березні 1653 р. під Монастирищами полковнику Івану Богуну вдалось спочатку зупинити наступ коронних військ полковника Чернецького на Умань, а потому й загалом витіснити нападників з Брацлавщини. Прагнучи розвинути успіх, Хмельницький у 20-х числах травня на чолі 30 тисяч вояків вирушає з Умані в похід проти короля, який збирав війська під Глинянами, у Галичині. Доргою до нього приєдналася ще 15-тисячна татарська Орда. Не зустрічаючи серйозного опору розрізнених польських гарнізонів, гетьман звільнив з-під влади короля майже все Подільське воєводство та східні райони Руського.

Неподалік Львова, у таборі під Глинянами, під королівськими стягами на початок літа 1653 р. зібралося майже сорок тисяч вояків! Щоправда, у королівському таборі панував такий безлад, що, якби Хмельницький вдарив по Глинянах, мабуть, уже ніщо не порятувало б Речі Посполитої. Але Хмельницький, за відсутності Орди, іти під Львів не наважився. Або не зміг. Адже 10 червня 1653 р. в козацькому таборі також вибухає антигетьманський заколот. Роздратовані козаки кинулись до намету гетьмана, і, здавалося, ця мить може стати фатальною в житті Хмельницького.

Однак Богдан вкотре — а можливо, найпереконливіше у своєму житті — продемонстрував харизматичність своєї натури, якомога спокійніше й лагідніше пояснюючи розпаленим жадобою помсти козакам і обставини зовнішньополітичного курсу, і причини свавільств татар. Заодно й нагадав, що саме завдячуючи його боротьбі багато з них «збагатились і вільними вчинилися». А насамкінець пообіцяв — якщо така вже воля товариства — відвести військо до Білої Церкви і вже там «ляхів дожидатися».

Згодом полковник Силуян Мужиловський, переповідаючи про цю вельми критичну ситуацію, висловлював впевненість у тому, що якби Хмель хоч би «одно слово мовив їм жорстко, думаю, було б велике лихо». А так натовп заспокоївся, гетьман зберіг не лише своє життя, а й владу. Утім, форсувати марш на Львів, звичайно ж, жодної можливості не було. Козацьке військо довелося розпустити, домовившись про мобілізацію за місяць, прикривати західні кордони було доручено кільком найбільш боєздатним полкам.

Урешті-решт, 7 вересня коронна армія підійшла під мури Кам’янця.

Укріплений табір король наказав закласти у вельми зручному для оборони місці — у межиріччі річок Жванчик і Дністер, під стінами Жванецького замку. Після прибуття до табору загонів посполитого рушення з Подільського воєводства та магнатських надвірних хоругв чисельність королівської армії зросла до 40 тисяч.

Приблизно з 12—13 жовтня розпочалися збройні змагання козаків і татар з коронними військами неподалік Кам’янця. Наприкінці жовтня Ян ІІ Казимир провів воєнну раду, учасники якої ухвалили рішення силами кінноти наступати на козацьке військо. Щоправда, з’ясувавши кількість військ, які їм протистояли, король втратив бойовий запал, так і не наважившись віддати наказ про наступ.

Ще більш ускладнили становище коронної армії тривалі холодні дощі та ранні морози, що спричинили епідемії та голод. На цей час українсько-кримським військам вдалося завдати польським загонам декілька відчутних поразок, що поволі все більше деморалізовувало обложених. На початок грудня втрати польського короля становили вже близько 10 тисяч вояків, і становище його війська стало катастрофічним.

Унаслідок вдалого маневрування Війську Запорозькому й Орді вдалося перекрити всі шляхи доведення продовольства і фуражу з Покуття та Кам’янця, і становище обложених стало вкрай важким. Великий коронний канцлер Стефан Корицинський з тривогою доповідав королю, що коли супротивники будуть «біля їхнього табору стояти й не почнуть наступ, то їм усім (жовнірам) з голоду й нестатків доведеться помирати». Вельми поширеним явищем стало дезертирство жовнірів і шляхти, подеколи воно набирало масових організованих форм, протистояти яким командування було не в змозі.

Чи не єдиним виходом зі скрутного становища для короля стало повторення зборівського сценарію 1649 р., тобто зав’язування сепаратних переговорів з кримським ханом. І, реально зваживши свої скромні можливості, оточення Яна Казимира вирішило таким своїм шансом скористалися. Третього грудня неподалік Нового замку в Кам’янці розпочалися польсько-кримські перемовини.

На запрошення хана на переговори прибула й українська делегація на чолі з генеральним писарем Іваном Виговським. Утім, як з’ясувалося, їй була відведена роль пасивного спостерігача за перебігом польсько-кримського діалогу. Двосторонні ж домовленості сторін, досягнуті 5 грудня, передбачали припинення бойових дій за умови гарантування польським керівництвом виплати хану «споминків» та участі у війні Криму з Російською державою.

За наполяганням Іслама ІІІ Ґерая король своїм словом гарантував козакам збереження традиційних прав і привілеїв, а також проголосив реанімацію постанов Зборівського договору. Щоправда, у дійсності угода лише в окремих положеннях відтворювала зміст договору 1649 р., ігноруючи принципові питання щодо збереження адміністративно-територіальної автономії Війська Запорозького, заборони на перебування коронних військ у Подніпров’ї, задоволення потреб православної церкви тощо. Угода передбачала негайну окупацію козацької України коронними військами, повернення туди шляхти, а відтак і поновлення дореволюційних повинностей селян і міщан.

Зрозуміло, що Кам’янецький договір абсолютно не відбивав результатів Жванецької кампанії, перевага в якій була не на боці короля, а його супротивників.