Не потурати насильству

9 липня, 10:12
Почалося із символічного насильства (“історичної реконструкції” спалення загонами УПА польського села та нищення протягом останнього року пам’ятників, встановлених на могилах українців), однак рішучої реакції влади на це не було

Тривожні сигнали надходять вже понад рік. Почалося із символічного насильства (“історичної реконструкції” спалення загонами УПА польського села та нищення протягом останнього року пам’ятників, встановлених на могилах українців), однак рішучої реакції влади на це не було. Протягом останніх місяців ненависники перейшли від слів до діла – актів фізичного насильства. Але й цим разом забракло однозначної реакції влади: нуль толерантності для насильницьких дій. Я вже не кажу про найпростішу річ – чіткий сигнал, скерований до української меншини у Польщі: ваші права людини і громадянина гарантовані.

Я вирішила написати про все це з двох причин. По-перше, це ситуація, потенційно небезпечна для польсько-українських взаємин. По-друге, для мене як для польської патріотки важливий образ Польщі не лише в очах самих поляків, а й за кордоном, і на цей образ посутній вплив має зростання ксенофобських настроїв. Поширення таких настроїв відчувають на собі біженці, але в Польщі вони становлять мікроскопічну групу. Потенційно найбільш загроженими є українці, сьогодні найбільша й найпомітніша група у Польщі. Це польські українці (себто громадяни Польщі) й українські громадяни. Ці останні приїхали до Польщі, працюють там, платять податки, сплачують за навчання, становлять після німців другу групу іноземців за кількістю придбаної нерухомості. Іншими словами, українці, спільно з громадянами Польщі, примножують добробут цієї держави. Вони обрали Польщу як найприязнішу та найближчу їм країну.

На превеликий жаль, в менших містах дедалі частіше трапляються випадки насильницьких дій проти українців (найбільшого розголосу набули події в Леґніці на заході та в Перемишлі на східному кордоні Польщі). Українські студенти, чисельність котрих у польських навчальних закладах (приватних і державних) вже перевищила 30 тисяч, стикаються з проявами нетолерантності (за результатом досліджень, проведених у Любліні, майже 40 % має особистий досвід із подібними явищами). Об’єктом агресії ставали й громадяни Польщі українського походження. Утримуюся від переповідання усіх цих історій, тим більше, що таких негідних висловів не варто й не можна повторювати.

Чинний президент (міський голова) Перемишля знайшов пояснення агресивних дій. На його думку, це неспокутуваний волинський злочин став причиною нападу правих радикалів на греко-католицьку процесію. Тим самим – свідомо чи ні – він відтворив стиль мислення і дій комуністичної влади. Польські громадяни українського походження стали заручниками конфлікту 70-річної давнини, із яким вони особисто не мають нічого спільного (частково вони є нащадками жертв комуністичного злочину, знаного як “акція Вісла”). Ба більше, президент Перемишля застосував засаду колективної відповідальності щодо жертв нападу, виправдовуючи призвідців – перемиських футбольних ультрас.

Чинна прем’єр-міністр Польщі Беата Шидло пояснила Європейському Союзові відмову польського уряду прийняти біженців із Сирії наявністю в країні “мільйона українських біженців”, свідомо маніпулюючи суспільною думкою. Торік із 4 тисяч прохань про надання статусу біженця в Польщі його отримали лише двоє громадян України. Попередня прем’єр-міністр Ева Копач, граючи на природному для кожної людини страхові війни, відхрестилася від проектів надання активнішої допомоги Україні. Суспільна думка применшила і перші, і другі вислови: це, мовляв, лише “помилка”, а це “обмовка”, а це всього-на-всього “загравання із виборцями”.

Варто усвідомити, що не в усьому винні московські тролі. Польські політики, на догоду своїм виборчим інтересам, випустили демона ксенофобії. Запахло атмосферою 1930-х років. Це сталося не раптом, і це не є справою лише одного політичного напряму чи, тим більше, партії. Ніхто не наважився публічно сказати, що король голий: політики наввипередки змагалися за голоси виборців, спекулюючи на страхах і фобіях, поклавши на передвиборчий вівтар не лише громадський мир, а й інтереси держави.

Одним із найзручніших знарядь маніпуляції суспільною думкою є український націоналізм. Мені вже набридло роз’яснювати, що ксенофобія сьогодні не становить в Україні реальної загрози, що праворадикальні партії не пройшли до парламенту. Не допомагає й “м’який” аргумент – саме в Україні, набагато більше, ніж деінде у світі, осіб вивчає польську мову й наймасовіше перекладається польська література. Тому сумніваюся, що хоч якось може вплинути аргумент із царини масової культури, але таки спробую.

Українські вболівальники на французьких стадіонах та українці перед телевізором до кінця підтримували польську збірну. Більшість раділа переможним матчам нарівні з поляками (а тим часом польські політики на телеекранах і в радіоефірі змагалися в тому, хто частіше повторить ганебний вислів одного українського вболівальника з інтернет-форуму). Мої знайомі в Києві зі щирою симпатією висловлювалися про гру поляків й не менше від польських шанувальників футболу переживали поразку у серії пенальті зі збірною Португалії. Про перемогу польської збірної над Швейцарією я дізналася, коли пів-Львова співало: “оле-оле-оле!”. І приблизно в той самий час псевдовболівальники в Перемишлі напали на мирну процесію греко-католиків.

Я не розбираюся у футболі. Але трохи знаюся на польсько-українських взаєминах. Мене дуже непокоїть зростання диспропорції симпатії й антипатії українського і польського суспільств. Нагадаю, що результати досліджень початку 2016 року показали, що близько 60 % українців ставляться із симпатією до Польщі, одна третина вважає Польщу найприязнішою країною і лише 4 % ставиться до Польщі з неприязню. Водночас дослідження Центру вивчення суспільної думки у квітні 2016 року засвідчили, що понад третина поляків декларує неприязнь до українців й лише 27 % відчувають до них симпатію.

Мені було б важко зрозуміти ці дані, якби я спиралася винятково на досвід найближчих мені середовищ, тобто людей, щиро відданих ідеям солідарності. Ми, – зайняті щоденною допомогою жертвам війни та інтенсивною співпрацею на різних рівнях від самоврядування до урядового, від обмінів школярів до наукових контактів, від перекладів літератури до спільних концертів як класичної, так і рок-музики, від аудіо- і телепрограм до публікацій у спеціалізованих виданнях, – воліємо не зауважувати тривожних тенденцій, аби зосередитися на позитивній праці. Але ми не дозволимо, щоби наші зусилля були знищені екстремістами або людьми злої волі.

До наведеного вище короткого огляду ситуації хочу додати кілька слів з особистого досвіду, яким дотепер я ділилася лише у вузькому колі. Починаючи із 2010 року, я стала об’єктом нападів із боку середовищ, що іменують себе “кресовими”. Для багатьох моїх друзів – це щоденний досвід, тож вони казали мені: “Вітаємо у клубі!”. Але мені не давала спокою одна річ: аргументом, що вживався авторами доносів і публікацій, було моє прізвище. Поставали риторичні запитання: „Як хтось із іменем Ольга Гнатюк може представляти Польську державу?!” (нападки почалися вже після завершення моєї дипломатичної праці, тож були цілком беззмістовні; вже не кажучи про свідоме перекручування мого імені: із Олександри зробили Ольгу, аби звучало ще більше по-українському й було “остаточним аргументом”).

Ідеться про щось набагато істотніше: група польських громадян прагне позбавлення повних громадянських прав громадянки Польщі, а приводом до того виступає не доведена чи вигадана провина, але походження. Між такою логікою й аналогічними антисемітськими випадами немає жодної різниці. Окрім однієї: на антисемітизм польське суспільство навчилося реагувати й не має проблем із його розпізнаванням та оцінюванням. На випади проти українців – не навчилося. А відсутність відповідної реакції тільки заохочує. Особливо, якщо на це є дозвіл влади.

Чи я почувалася б нині інакше, якби під час нападок на приятельку таки переконала її скласти цивільний позов, коли на праворадикальних сайтах змагалися в погрозах на її адресу? Не знаю і не дізнаюся, бо позов не був складений. Я маю більше подібних запитань, не лише до себе. Наприклад, чи в Перемишлі дійшло б до побиття учасників процесії, якби відповідна реакція влади була рік тому, коли нападали (усно і письмово) на моїх друзів, працівників перемиського навчального закладу, які виступили на захист переслідуваних студентів? Дотепер я мовчала про це. Визнаю, що почуваюся з цього приводу винною. Розумію, що тих сигналів не можна було легковажити. Слід було раніше бити на сполох, щойно політики почали гратися з вогнем, а не сьогодні, коли жарти скінчилися.

Я не переоцінюю власних сил, середовища моїх друзів чи, ширше, людей доброї волі, відданих справі порозуміння. Я не маю ілюзій. Самим лише писанням годі затримати небезпечної тенденції й не зробити політиків відповідальнішими. Але, якби таких голосів було більше, принаймні ніхто б не дивувався нині, що в Польщі, країні-члені ЄС, законодавство якої щодо національних меншин наводять як приклад для інших держав, громадяни якої так охоче покликаються на традиції толерантності Речі Посполитої, частина мешканців української національності відчула себе загроженою. Отже, якщо найближчим часом з боку влади не пролунає чіткий сигнал: не будемо потурати насильству!, якщо не будуть зроблені конкретні кроки, нам всім буде соромно за Польщу. Українцям зокрема.

P.S. Заборона в’їзду українського гурту “От вінта”, видана польським МВС та Прикордонною службою підтвердила мої найгірші припущення. Це не проблема Перемишля, проблема набагато істотніша. Чим закінчився флірт Путіна з крайньою правицею, вже відомо. Виглядає на те, що ми рухаємося до катастрофи. Великими кроками.