PromoPromo

Як Захід хибно сприймає лібералів і націоналістів

13 серпня, 14:57
«Ви фашист?», – запитую свого респондента. «А Ви антисеміт?», – парирує він у відповідь.

Володимир В'ятрович, 39-річний директор Українського інституту національної пам'яті, що розташований у Києві, якого критики на Заході демонізують як апологета фашизму і антисемітизму, усміхаючись продовжив: «Ні в якому разі! Я вважаю себе антифашистом. Я ціную свободу, перш за все, і маю велику повагу до євреїв. Насправді, я вважаю, що єврейська боротьба за своє визволення і рівноправність повинна стати моделлю для українців», – розповів інтерв'юант про своє наукове кредо для міжнародного політичного квартальника «World Affairs».

«Гаразд, – продовжує розпитувати автор інтерв`ю, – Ви бандерівець?» Так називають послідовників Степана Бандери, якого неоднозначно сприймають у суспільстві як лідера радикального крила Українського націоналістичного руху, яким він керував із середини 1930-х років і до 1959 року, коли його убив радянський найманець. «Це залежить від того, що Ви маєте на увазі під визначенням «бандерівець», – відповів мій співрозмовник. – Відповідно із російською пропагандою, кожен із національно свідомих українців є бандерівцем. Якщо в такому ракурсі, тоді я також є бандерівцем. Якщо під визначенням «бандерівець» Ви маєте на увазі прихильника міжвоєнної моделі націоналізму, тоді ні».

Ми сидимо у просторому кабінеті Володимира В'ятровича на другому поверсі колишнього приватного будинку графа Уварова, збудованого в 1912 році. Інтер'єр цієї споруди бачив і кращі дні. Підлога, не лакована за останні десятиліття, скрипить. Коридори освітлені тьмяно. Інститут, заснований як урядова установа в 2007 році відповідно указу президента Віктора Ющенка, ділить приміщення з різними неурядовими організаціями. Володимир В'ятрович має штат приблизно 30 осіб, до якого належать здебільшого молоді історики з різних куточків України. У минулому році у штаті було приблизно 40 працівників, але бюджетні обмеження і низькі зарплати змусили частину наукового колективу звільнитися. На загал, Інститут отримує шість мільйонів гривень (приблизно $240,000) від уряду на заробітну плату і поточні витрати, а також іще п'ять мільйонів гривень (приблизно $200,000) для своїх публікацій, конференцій тощо.

Опоненти Володимира В'ятровича стверджують, що за цими пошарпаними лаштунками керівник Інституту оперує повномаштабною кампанією з метою обілити минуле України, фальсифікує документи, цензурує надання стипендій (грантів) для досліджень і публікацій у ЗМІ, – всі ці звинувачення мій співрозмовник рішуче спростував. «Я ніколи не фальсифікував жодного документа за весь час моєї праці», – наголосив він.

Володимир В'ятрович працював у 2008-2010 роках на посаді керівника архіву СБУ і пишається тим, що створив вільний доступ для науковців до раніше секретних матеріалів та започаткував оцифрування цих документів. «Різні польські вчені, які критично налаштовані до моєї праці, користувалися відкритим доступом до архіву і ніколи не надіслали жодної скарги або претензії. Коли у 2010 році режим [Віктора] Януковича звільнив мене із посади, тоді створили комісію, щоби дослідити мою діяльність, як директора, маючи сподівання знайти серед опрацьованих документів компромат на мене. Незважаючи на всі їхні зусилля, вони нічого не знайшли, тому що фальсифікацій документів не було. Для мене, як професіонала, безумовна відкритість і доступність архівів є принциповим питанням».

Звинувачення у тенденції цензурування документів виникли через один із чотирьох законів «Декомунізаційного пакету», який парламент України прийняв у квітні 2015 року. У законі «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» сказано, що образа організацій, груп, партій і рухів, які «вважаються борцями за незалежність є незаконною», але у документі не вказано, які саме правові механізми можна застосувати для протидії таким неправовим поглядам. Для мене, як політолога, очевидно, як і для більшості українців, що цей закон є виключно рекомендаційним, оскільки його юридичну необґрунтованість неможливо застосувати в судовій практиці. У будь-якому разі, цей закон писав і наполягав на його імплементації не Інститут національної пам'яті, а син одного з командирів українського націоналістичного підпілля.

Володимир В'ятрович іще зазначив: «Із нашого боку не було жодного випадку цензури або якихось перешкод. Навпаки, вчені отримали можливість ґрунтовно вивчати комуністичне минуле України. Адже сенс законів про декомунізацію не полягає у припиненні дискусій і досліджень, а цілком у іншому – надає повний доступ до архівів, вихолощує комуністичне минуле із поточного українського сьогодення, відповідно й обґрунтовує підстави для демонтажів пострадянських пам'ятників, змін назв вулиць і населених пунктів».

Мій респондент також пояснив, що «критикам декомунізаційних законів найважче усвідомити і сприйняти факт тотожності комунізму із нацизмом. Що стосується минулого України то ця тотожність, все ж таки, є суголосною».

Із цим твердженням обізнаній людині важко не погодитися, якщо вона знає що-небудь про українську історію ХХ століття. За ці 40 років – між 1914 роком, коли почалася Перша світова війна, і 1953 роком, коли згинув Сталін, Україна зазнала понад 15 мільйонів «надлишкових смертельних випадків» через війни, голод і репресії. На цей факт зробив особливий акцент історик Джордж Лібер у своїй нещодавно опублікованій книзі «Підсумок воєн і становлення сучасної України, 1914-1954» (Total Wars and the Making of Modern Ukraine, 1914-1954). Майже увесь цей історичний період був у розпорядженні комуністів. Масова загибель людей, вчинена проти українців, а навіть і геноцид – тобто Голодомор 1932-1933 років, під час якого загинули чотири мільйони українських селян унаслідок вимушеного голоду, який організував Сталін, і який, як правило, вважається геноцидом, – не звільняє українців на загал, а українських націоналістів чи комуністів зокрема від відповідальності за неетичну або злочинну поведінку. Водночас не можна ігнорувати, применшити або релятивізувати аж до рівня меншовартості й той факт, що Україна є головним театром дій у регіоні, який історик Тімоті Снайдер назвав «кривавим».

У площині неоднозначності довкола наукових суперечок про те, як саме інтерпретувати новітню історію України, і закладені протиріччя стосовно трактування наукового світогляду Володимира В'ятровича. Концепція мого співрозмовника є наче віддзеркаленням, фіксацією того історичного зрізу української історії, яку деякі історики, здебільшого західні, не сприймають. На перший погляд це протистояння є цілком зрозуміле і «обґрунтоване»: належно освічені ліберальні західні історики не толерують умовиводи «неосвічених» українських істориків-націоналістів. Тобто, це саме той ракурс, у якому опонентам Володимира В'ятровича подобається зображати цю ситуацію. А проте, фактично, зазначене протистояння є набагато складнішим і вимагає чималих деконструкцій історичних шаблонів, щоби зрозуміти його достеменно.

Демонтаж усталених уявлень потрібно почати з визнання того факту, що українці, як народ, не мали достатніх можливостей науково опрацювати і представити власну версію свого минулого – своєї світоглядної концепції, самоусвідомлення свого місця у всесвітній історії, як теж не мали свого власного голосу впродовж і майже всього ХХ століття, і попередніх століть. Така ситуація склалася з об'єктивних причин: українці не мали своєї державності, а відтак і повноцінної політичної, інтелектуальної та господарсько-економічної еліти.

Очевидний факт: усе те, що інші держави мають і вважають само собою зрозумілим, природним – наявність власної національної історії, її фахове дослідження і безперешкодне пропагування – українці отримали тільки після здобуття незалежності в 1991 році. Період до 1918 року для української історії відбувся під домінантою російської, австрійської та польської історії. У період від 1918 року і до розпаду Радянського Союзу в 1991 році, українська історія була поміщена у «прокрустове ложе» російської комуністичної класової боротьби під керівництвом КПРС, яка нав'язала свою концепцію як єдино правильну історичну форму. Були, звичайно, і справжні вчені, як українські, так і неукраїнські, які писали правду, відтворювали достовірну історію України та українців, але вони були ізольовані або обмежені у праві публікувати свої дослідження, тому що в Радянському Союзі українська національна самоідентифікація була заборонена.

Після розпаду Радянського Союзу ситуація почала змінюватися, але повільно. Пострадянські інститути, пострадянська еліта, пострадянський символізм і російська мова продовжували домінувати в українському інтелектуальному ландшафті (і, ймовірно, домінують досі). Ситуація ускладнюється також і тим фактом, що після падіння комунізму інші народи з історичною присутністю в Україні, такі як росіяни, поляки чи євреї, мали набагато більше інтелектуальних, політичних і фінансових можливостей, щоби структурувати посткомуністичну історію. Вони, ці зазначені етноси, ще й мали тенденцію маргіналізувати українців. Деякі представники цих груп, у рамках свого зловмисного ставлення, приписували українцям негативні ознаки інших народностей, зображали автохтонне українське населення лінивим і безвідповідальним, упередженими плебеями з патологічною схильністю до пияцтва і насильства.

Водночас ці історичні наративи також зображають українських націоналістів як головорізів, убивць і ґвалтівників. Зрозуміла річ, що націоналісти активно і рішуче відкидають нав'язані історичні шаблони, якими принижують їх та їхній народ. Отож не дивно, що зазначеним стереотипам націоналісти протиставили власні історичні концепції, які, як правило, прославляють бійців УПА та всі їхні вчинки. По суті, сучасна Україна стала плацдармом зіткнення двох антагоністичних наративів – надзвичайно потужного, пострадянського (його відгалужень, таких як сучасні російські, польські та єврейські розповіді) і значно слабкішого, націоналістичного. Ці концепції протилежні та взаємовиключні. Якщо радянські історичні інсинуації зображають усіх національно свідомих українців «демонами-націоналістами», відповідно й патріоти взялися прославляти всіх українських націоналістів і закликати всіх національно свідомих українців, щоби вони теж ставали націоналістами. Для альтернативи, яка б посприяла уникненню цих двох крайнощів, місця практично нема.

У контексті зазначеного протистояння з боку західних критиків та їхньої критики світоглядної концепції Володимира В'ятровича, то нема підстав трактувати їх, цих науковців, освіченими лібералами, якими вони самі себе уважають. Швидше за все, вони є інтерпретаторами неорадянського наративу, чиє коріння сягає найдавнішої російсько-більшовицької екскоріації етнічно неросійських опонентів або супротивників.

Особливо вражає те, як ці західні критики беззастережно прирівняли українську національну ідентичність, із її зовнішньо незагрозливою формою, із потенційно небезпечним фашизмом. Історик Стівен Коен навів безліч прикладів, а також цілком погодився із характеристикою режиму Путіна, як фашиста, яку оприлюднили демонстранти у 2013-2014 роках під час Євромайдану і після повалення режиму Януковича. Безумовно, організований націоналістичний рух періоду між двома світовими війнами не був демократичним. Деякі бандерівці загравали з фашизмом, інші були людьми віруючими, лиха не робили. Але переважна більшість була байдужою до питань існування режиму: вони були готові пожертвувати своїм життям заради досягнення єдиної мети для всіх українських націоналістів, як, утім, і всіх світових націоналістів загалом – це визволення своєї нації та розбудова своєї національної держави.

Не дивно, що критики Володимира В'ятровича, якщо взяти до уваги західно-ліберальне трактування української ідентичності з концепціями протофашизму й нацизму, пролили чимало чорнил, запопадливо попереджаючи про відновлення фашистської загрози в незалежній Україні. Водночас вони ще й перебільшують її присутність. В Україні є кілька правих груп, але вони так і залишилися невеликими й маргінальними. Натомість лівих екстремістів, в особі Комуністичної партії та її спадкоємців, таких як Партія регіонів, яка привела Януковича до влади в 2010 році, остерігаються менше, незважаючи на їхню більшу здатність нашкодити і фактичну шкоду, яку вони завдали Україні.

На цій новітній історично-симбіозній площині, де є присутніми неокомуністи і націоналісти, такі науковці як Володимир В'ятрович намагаються обрати «золоту середину» між цими двома політико-світоглядними крайнощами. Підтвердженням цієї тези є книга Володимира В'ятровича «Друга польсько-українська війна, 1942-1947 рр.», яку я сприйняв позитивно. Неокомуністи зосереджуються тільки на етнічному винищенні поляків на Волині у 1943 році, яке здійснили українські націоналісти. (Недавно парламент Польщі назвав військові дії українських націоналістів геноцидом). Натомість націоналісти трактують ті самі події виключно у площині доцільності національно-визвольної боротьби. Володимир В'ятрович намагається розглянути насильство 1943 року в контексті міжетнічного польсько-українського протистояння 1942-1947 років і засуджує тогочасну злочинну діяльність як польських, так й українських націоналістів.

Ще один молодий український історик, Олександр Зайцев, категорично заперечує фашистський ярлик, який навішують на українських націоналістів, водночас стверджуючи, що Бандеру незаслужено вихваляють і що українські націоналісти поділяють спільні риси з усташами – хорватським фашистським рухом періоду Другої світової війни. Таке ототожнення навряд чи є позитивним порівнянням. Інший історик, Іван Патриляк, який написав еквівалент соціальної історії націоналістичного руху, не ухиляється від обговорення морального ґанджу націоналістів. Отже, фахова історія в Україні є можливою, але тільки у випадку, якщо не впадати у дві зазначені протилежності й бути готовим до протистояння неконструктивній критиці з обох боків.

«Вас коли-небудь звинувачували праві націоналісти?», – питаю Володимира В'ятровича. «Звичайно, – відповідає усміхаючись. – Неокомуністи називають мене націоналістом, а націоналісти звинувачують мене у лібералізмі. Це означає, що я роблю щось правильне».

Володимир В'ятрович відкрито визнає, що українці й українські націоналісти брали участь в антиєврейських погромах і етнічних чистках поляків. Мій співрозмовник тільки наполягає, що це не цілковита українська історія, і він – правий. А ще науковець наголошує на факті, що українські націоналісти не мали програмного завдання і схильності до етнічного насильства, що теж цілком узгоджується і з моїми дослідженнями архівних джерел. Критики концепції українського дослідника звинувачують його в обілення злочинів націоналістів. Натомість, переклавши відповідальність за насильство на етнічному ґрунті із невеликої групи ідеологічно мотивованих осіб на решту етносів на загал, Володимир В'ятрович правдоподібно припускає, що і українці, і поляки, і росіяни та інші народності – всі брали участь в актах насильства. Цей, здавалося б, невеликий зсув у історичному фокусі має колосальні наслідки – він відкриває можливості для чесного розслідування соціальних коренів насильства і тих міжетнічних відносин, які породили насильство як проти українців, так і з боку українців. Природно, що таке підґрунтя комплексного аргументу, як один із відтінків соціально-моральної палітри, ймовірно не буде сприйнятий ні в екстремістському середовищі неокомуністів, ні в середовищі націоналістів: ці обидві соціальні групи воліють дивитись на минуле крізь чорно-білу історичну призму.

Окрім того, важливо ще мати на увазі, що серед українських націоналістів не тільки траплялися головорізи чи вбивці, чи мучителі інших етносів. Серед них було також чимало й невинних жертв. І найголовніше, хоча й найбанальніше, що націоналісти – це також люди, які теж заслуговують, щоби мати право голосу, як і представники будь-яких інших народів. Як і всі народи, що опинилися на узбіччі власного історичного розвитку, сьогодні українці повинні мати можливість брати участь у написанні власної історії з власної точки зору. У зазначеному контексті цілком відкрита і відверта дискусія по всьому періоду історії України передбачає, щоби монументальні й усталені наративи, які пригнітили свободу слова у минулому, були зведені до достеменних точок зору, які будуть представлені на полі наукових ідей із метою конкурентоспроможності.

Демонізація світогляду Володимира В'ятрович як із боку лівих неоекстремістів, так і з боку правих радикалів є свідченням того, що ці обидві групи втрачають ідеологічний вплив на суспільство і, знаючи про це, провадять ар'єргардні суспільні заходи, щоб продовжити доцільність свого існування. А проте, у пониженні їхніх світоглядних уявлень до достеменних історичних точок зору нема нічого фатального. На щастя, чудова здатність України після Євромайдану пролонгувати збереження своїх демократичних інститутів, рішучість відмовитися від лівого і правого радикалізму, бажання долучитися до Заходу, а також відновити свою історичну пам'ять і повноцінний голос серед інших народів, – ці національні властивості служать хорошою ознакою для утвердження спірної, але чесної «золотої історичної середини». І коли це відбудеться, тоді Володимир В'ятрович стане, ймовірно, одним із сучасний героїв.

Олександр Мотиль,учасник підгрупи «Українське попередження» аналітичного центру «Атлантична Рада США», професор політології в університеті Ратгерс (Ньюарк), фахівець із питань України, Росії та країн колишнього СРСР.