“Русскій мір” закінчується там, де закінчується російська мова

27 лютого, 23:07
Адепти "русскоязычного украинского патриотизма" не бажають бачити просту істину — мова є визначальною ознакою приналежності до тієї чи іншої нації та/або етносу.

Адепти "русскоязычного украинского патриотизма" не бажають бачити просту істину — мова є визначальною ознакою приналежності до тієї чи іншої нації та/або етносу.

Коли ви зустрічаєте когось, хто говорить, скажімо, німецькою, то ви в останню чергу подумайте, що перед вами француз, чи не так? Ви навіть не подумайте, що це австрієць чи швейцарець, хоча можливо насправді так і є. Але ви все одно подумайте, що перед вами німець.

Так само, й коли вас, російськомовного, бачать десь за кордоном, то в першу чергу вас ідентифікують як росіянина. І байдуже, який у вас аватар на Фейсбуці, на які "пабліки" ви підписані Вконтактє чи які демотиватори перепощуєте у Твітері. Для стороннього спостерігача ви — росіянин.

Якщо хтось бачить ваш фільм російською мовою, він перш за все визначає його, як російський. До титрів, з яких випливатиме те, що його знято в Україні, він може й не додивитися. Якщо ви пишете книжку чи пісню російською мовою — вони автоматично стають надбаннями російської культури, не залежно від того, хто ви є, де ви народилися/живите і навіть про що пишете. Гоголь був українцем, жив в Україні, писав переважно про Україну та українців, але у Світі він знаний як видатний російський письменник. Бо писав російською.

Ось так просто це працює. Нажаль чи на щастя.

Варто також усвідомити таке: протистояння російського та українського — це навіть не протистояння двох етносів. То є протистояння національного та імперського.

Адже саме слово "Росія" та "російський" не є етнонімами. Назва "Россия" з'явилася лише якихось 300 років тому, на початку 18-го століття, коли цар Пьотр вирішив проголосити себе імператором й перейменував Московське царство на греко-візантійський манер у "Всероссийскую империю" (саме такою була її початкова назва, "Российской" вона називатиметься згодом).

Таким чином, прикметник "русские" — це не є назвою етносу, натомість він вказує на підданство. "Русские" — то піддані “Российской империи”, і складалися вони початково з представників багатьох етносів, що населяли тодішню Московію та загарбані нею сусідні землі-колонії. Стара російська приказка напрочуд чесно це описує: "Папа — турок, мама — грек, а я — русский человек".

До речі, сама ота словесна форма "русский человек" дуже показова. В давнину російське слово "человек” часто означало "холоп", "простолюдин", "прислужник" ("Эй, человек! Подь сюда!”). Тобто “русский челавек” в перекладі — це “людина, що належить Росії”, а простіше “холоп або ж підданий Російської імперії". (Показово, що правителі так званої Росії "русскими людьми" себе не вважали й російською переважно між собою не розмовляли.)

І саме в такій формі цей термін початково вживався: "русский человек", "русские люди". Згодом зайве слово відпало й залишився лише прикметник — "русские".

Зверніть увагу, що інші етноси прикметниками себе не називають, а лише іменниками. Нема "українських людей" чи "польських людей". Є українці, поляки, білоруси, фіни, угорці, італійці, вірмени, гагаузи, чукчі, татари тощо...

Чому ж зараз "русскіє" вважають себе етносом? Тому що за кілька сотень років офіційною політикою й навіть ідеологією імперської Росії була денаціоналізація та російщення так званих "інородців" (представників будь-яких інших націй, крім новоствореної імперської). Тож числений зденаціоналізований елемент — продукт цієї політики, почав ідентифікувати себе як "русскіх людєй”, або просто “русскіх”.

До речі, за часів СССР ця політика "плавильного котла" була по суті продовжена, але, зважаючи на нову політичну обстановку — з дещо іншим акцентом. Згідно заяв найвищого керівництва “Союзу”, всі нації та етноси, що його населяли, мали перетворитися на "новую историческую общность — советский народ" (Хрущов, 1961 р., виступ на ХХII з’їзді КПСС). Так з'явилися сумнозвісні "совки".

Тобто спочатку імперія з мішанини тубільних угро-фінських племен Московії, татар та слов'янських племен (зокрема, новгородців) виплавила "русскіх людєй", а згодом нео-імперія заходилася виплавляти "совєтський народ" з росіян, українців, грузинів, казахів тощо. Тож якби цей процес тривав не 70 років, а 300, як у випадку з оригінальною "Росією", то можете не сумніватися, що значна частина майбутніх підданих імперії ідентифікували б себе й свою національність як "совєтскіє".

Тож не розумію, чому дехто з українців так тримається за ту імперську квазі-ідентичність й за російську мову, як головну її зовнішню ознаку? Вони кажуть: “Родной язык не выбирают”, “Так исторически сложилось” тощо.

Але насправді російськомовність абсолютної більшості сучасних зросійщених українців не є чимось “історичним”. Адже десь відсотків 90 з них є російськомовними лише в першому-другому, рідше в третьому поколінні (згадайте, якою є рідна мова вашого батька-мами, або ж дідуся-бабусі)…

До 1940-50-х рр. (60-70 років тому) навіть Донбас був переважно україномовним (в сільській місцевості, куди менше дотягнулася офіційна російсько-совєтська "цивілізація", він є україномовним і досі). Ба, навіть величезні терени на схід і частково північ від східних кордонів сучасної України ще якихось років 90 тому були україномовними! Московія доклала величезних зусиль аби це змінити і їй це зрешто вдалося.

Я вам більше скажу: навіть в самій, так званій “Росії”, та сама ситуація. Пращури значної частини пересічних "росіян" (тих, що жили в сільській місцевості) 100-150 років тому ще не знали ніякої російської. Досі деякі бабусі “найісконнішої” Середної полоси Росії співають народних пісень незрозумілими їхнім онукам мовами тублільців цих земель, якими вони і є…

Отже, Московії вдалося зросійщити величезні території РФ, що як клаптева ковдра складається з етнічних земель різних народів і навіть рас. Але так само їй вдалося штучно зросійщити й значну кількість українців в самій Україні. Особливо успішно цей процес пройшов за останні десятиліття (не виключаючи, нажаль, й два десятиліття незалежності), перш за все завдяки розвитку засобів масової інформації. Те, що протягом століть намагалися зробити такі діячі як Пьотр, Єкатєріна чи Валуєв (не боксер, а міністр внутрішніх справ Російської імперії), вдалося ефективно здійснити лише за останні 70-90 років. Російськомовний телевізор та радіоприймач (який українці ще з совєтських часів звали “брехунець”), що було встановлено у кожній українській хаті, добре виконують свою роботу. Чіткий мовний розрив між кількома останніми поколіннями наших родин є наочною ілюстрацією цього.

То чи такою вже “історичною цінністю” є ота ваша невільна російськомовність? Чи варто за неї так триматися, а надто зіткнувшись з неілюзорною інформаційною та військовою загрозою з боку Москви? І чи справедливою є теза, що “мову не обирають”, зважаючи на вищенаведені факти? Думайте самі.

Зрештою, розкажіть це євреям, які після створення держави Ізраїль у 1946-му році ШТУЧНО відродили й цілою країною вивчили свою давню мову, яка була на той момент мертвою вже кілька тисячоліть, й до того ж виключно релігійно-книжною, геть не пристосованою до сучасності. Гадаєте мудрі євреї просто так зробили це колективне надзусилля, не зваживши усі за і проти такого кроку? Чи не простіше їм було запровадити у себе німецьку, англійську, французьку чи навіть ідіш (єврейський діалект німецької) — тобто мови, якими більшість з них на той час вільно володіла й які були для них рідними? Чому вони вирішили осучаснити й відродити книжний іврит, вивчивши його й запровадивши В УСІ БЕЗ ВИНЯТКУ СФЕРИ життя новоствореної держави. Подумайте про це!

Або чому чехи відродили чеську після 2-ї світової, хоча “мовою вулиці” багатьох чеських міст на той час була німецька? Чому прибалти вже 20 років старанно й наполегливо вичищають свої країни від російської мови, хоча росіян в Прибалтиці живе майже втричі більше у відсотках, ніж в Україні?

Явні й приховані україножери у дискусіях про так зване “мовне питання” постійно наводять абсолютно не дотичні до нашої історії й сучасного становища приклади Бельгії, Канади й Швейцарії, на які пропонують нам орієнтуватися в мовній політиці, замість того, аби згадувати значно ближчі до нашої ситуації приклади Ізраїлю, Чехії, Естонії, Латвії, Литви тощо.

Або ж Білорусі чи Ірландії, які є нагативними прикладами того, що буде з українською мовою, якщо ми й надалі толеруватимемо російщення, яке триває досі й не здійснюватимемо деросифікації. Наша мова просто зникне де факто! А з мовою зникне й важливий чинник української ідентичності, як такої. Я вже навіть не кажу про мову як фактор інформаційної та економічної безпеки…

В чому полягатиме різниця між дітьми “русскіх”, які зараз люто ненавидять українство в усіх і будь-яких його проявах й мріють знищити всіх нас разом із нашою державою, й ВАШИМИ дітьми? Чим вони відрізнятимуться, якщо ті й інші розмовлятимуть однією мовою, співатимуть тих самих пісень, дивитимуться ті самі мультики й кіно, читатимуть ті самі літературні твори тих самих російськомовних авторів тощо? І будтье певні — більшість з тих пісень, творів і фільмів будуть випущені НЕ в Україні. Такі закони ринку.

Зараз ті, хто опирається деросифікації, вигадали мем “російськомовні українці”, а активних україномовних українців вони прозвали “вишиватниками”. Хоча справжні вишиватники — то як раз і є ота російськомовна прихована вата, яка напнула на себе модні нині вишиванки та синьо-жовті стрічки, назвавши себе “патріотами України” у відповідності із суспільним трендом. І напнувшу це маскування вони продовжують таємно чи явно ненавидіти все справді українське, й шалено опираються будь-яким спробам відродити хоча б щось справжнє національне, надаючи перевагу консервації наслідків імперської денаціоналізації.

В реальності такі люди в кращому випадку є просто надзвичайно лінивими, не здатними до здійснення будь-чого. Але ймовірніше вони є або не надто вдало прихованими українофобами, чи мають якісь інтереси в Росії (бізнесові, культурні, родинні тощо). Або ж просто є прямими агентами впливу Москви, якими, нажаль, досі рясно просякнуті всі сфери життєдіяльності й суспільні прошарки нашої країни.

Не маючи змоги діяти відкрито, як це робилося за часів Януковича, вони змушені рядитися у вишиванки, просуваючи при цьому антиукраїнську програму, головним й найпершим пунктом якої (і це відверто проголошується такими діячами як Путін, Лавров та інші) є подальше російщення України та опір спробам справжнього (а не формально-показушного) українського національного відродження.

Адже Москва чудово розуміє, що українське національне відродження означає остаточну смерть російсько-совєтського імперського проекту та його міфології про "адін народ". Натомість збереження зросійщеної, денаціоналізованої, культурно й мовно дезорієнтованої України (хай вона при цьому буде тричі формально незалежною й двічі членом ЄС) дає вельми реальний шанс на відродження імперії в майбутньому. Адже духовна залежність від “метрополії” за таких умов залишатиметься…

“Русскій мір” закінчується там, де закінчується російська мова. Подумайте про це, шановні “російськомовні українці”!