Більш важливі речі ніж декомунізація та критичне мислення

6 січня, 14:21
Українське мислення навіть під час контрреволюції існує, і це добре. Водночас мислення мало розвивається, бо розвиток мислення можливий за прискіпливого ставлення до його застосування та за великих інтелектуальних зусиль по його ускладненню.

Проблема декомунізації та критичного мислення в історії України

Недавно опублікована непогана, хоча і дещо поверхова, стаття Каті Мячиної "Декомунізація історії, яку ми профукали".

Головних претензій до позиції авторки дві – 1) вона погоджується з безальтернативністю політики декомунізації, просто говорить про неефективність її реалізації за радянським зразком; 2) в засновок викладання декомунізованої історії вона кладе лише критичне мислення.

Розберемося з цими претензіями.

Коли ми почнемо мислити критично в історії, то в ідеалі ми отримаємо постмодерністську історію, де буде побудовано ту чи іншу рівновагу історичних уявлень за кожен історичний період. Це буде така собі мультикультурна толерантна версія історії, яка буде давати знання, але не буде давати жодних мотивацій для дій сучасності та майбутнього.

Викладання історії (історієзнавство) не тільки має давати знання про історичні факти в різних історичних наративах, але також має надавати варіанти цілісності цих знань протягом деякої сукупності історичних періодів чи навіть всього досліджуваного історичного часу.

Тобто в контекст вивчення історії в вищих навчальних закладах потрібно неодмінно вводити історіософію (філософію історії) та на перспективу – основи цивілізаційної антропології. Без бачення історичної цілісності історії нема.

Мова не йде про те, що потрібно, як раніше, єдиним метанаративом витісняти різні історичні наративи. Як зараз – радянський (класовий) метанаратив в історії в Україні замінено на національний метанаратив. Можливо в школах це і вірно.

Мова йде про те, що окрім різних історичних наративів (нинішній європейський варіант історієзнавства) повинні з'явитися різні метанаративи з виокремленням і просуванням того метанаративу, який держава (чи цивілізаційна спільнота) вважає за домінуючий. Принаймні так має бути вже в вищих навчальних закладах.

Отже є три комбінації.

1. Єдиний метанаратив історії, який диктує фактично єдиний історичний наратив. Таке було радянське (класове) історієзнавство, і таким є сучасне українське (національне) історієзнавство.

2. Уникнення метанаративів в історії і різноманітність історичних наративів. Таким є зараз постмодерністське європейське історієзнавство. І таким має стати українське історієзнавство в школах.

3. Різноманітні метанаративи в історії та різноманітні історичні наративи. Такою має стати вища історична освіта в Україні (ну і в Європі, якщо вони теж з цим погодяться).

Сьогодні декомунізація історії відбувається безальтернативним чином – як націоналізація історії. Тобто один метанаратив замінюється іншими метанаративом.

Авторка згаданої статті як продукт постмодерністської освіти просуває приклад європейського постмодерністського історієзнавства. І в цьому головна проблема.

Постмодернізм помиляється, бо історичні матенаративи потрібні – вони роблять можливим осмислення історії та історичну смислотворчість сучасного та майбутнього.

Проблема історієзнавства не у наявності метанаративу як такого. Проблема в історієзнавстві буває лише тоді, коли цей метанаратив: а) оцінюється як єдино вірний (примордіальний, фундаментальний); б) тотальний (подавляє та знищує різноманітність наративів і зводить їх теж до одного); в) не передбачає і вороже налаштований до інших метанаративів.

Різноманітність метанаративів, по-перше, не суперечить критичному мисленню, яке може і повинно сумніватися в домінуючому метанаративі, обираючи інший метанаратив чи пропонуючи свій. А по-друге, саме мислительна практика рефлексивного порівняння не тільки різних наративів, але і різних метанаративів, підносить критичне мислення на новий рівень – рівень рефлексивно-критичного мислення.

Таким чином, ми можемо тепер поставити проблему рівноважності викладання різних історичних наративів.

Якщо Київська Русь і Новгородська Русь (на якій зосереджує зараз увагу Росія) існували в один час, то чи будемо ми надавати їм рівновагу (час викладання, позитивність оцінок і т.д.) у історичних описах в Україні?

Адже семантична війна відбувається вже: в Росії вважають, що "Господин Великий Новгород" це демократичне утворення (виборна монархія з феодальною демократією), а в Україні "Новгородську республіку" вважають олігархічним утворенням.

Чи була суб'єктність України в складі Князівства Литовського чи навіть Речі Посполитої?

Чи була суб'єктність України в складі Російської імперії?

На всі ці питання критичне мислення відповіді не дає. Змістовна установка критичного мислення – сумнів. Змістовна установка рефлексивного мислення – старі та нові смисли і суб'єктне смислотворення.

Отже, крім критичного мислення в історії нам потрібне рефлексивне мислення, воно ж суб'єктне.

Як взагалі формулювати суб'єктність України в історії? Адже не в назві справа.

Не те, щоб ця проблема з'явилася лише зараз. Просто ця проблема стане основною в найближчий час.

Цю проблему формулюють по-різному – несуб'єктність, субдомінантність, знаходження української влади у зовнішньому управлінні, кураторство США над Україною. Я формулюю її сутністно – нездатність до породження цивілізаційних ініціатив або до впровадження їх, якщо вони навіть випадково з'являються.

Головні моменти існування цієї проблеми прослідковуються протягом всієї Української історії, яка з суб'єктної точки зору не досліджена.

Декомунізація історії це зміна історичної семантики та історичного наративу лише протягом 1917-го-2014-го років. Декомунізація історії як зміна метанаративу одразу ж ставить питання про територіальну межу історії України. Не може національної історії до визвольних змагань Богдана Хмельницького. Але і з цього часу національна історія можлива лише як поразка в процесі російського колоніалізму.

Тобто як бути з історією між 1187-м (час згадки України як називної формальної суб'єктності в Київському літописі з Іпатіївського списку) та 1917-м роком (роком революції, яка змінює цивілізаційні форми існування Російської імперії, але не змінює її імперську суть та русифікаційне спрямування)?

В цьому сенсі головним спрямуванням історичного переосмислення є не тільки декомунізація, як це останнім часом вважають в Україні, а більш масштабний процес – деімперіалізація та дерусифікація української історії (а не історії України, до речі).

Отже не менш важливим за критичне мислення, є рефлексивне (суб'єктне) мислення в українській історії. А більш важливим за декомунізацію є деімперіалізація та дерусифікація української історії.

Крим як безсуб'єктність України

Просте питання – в якому році Крим був переданий з РРФСР до УРС?

В 1954-му.

А чому?

Бо це була річниця Переяславської Ради 1654-го року – 300 років возз'єднання України та Росії (васалітету, зради українського правлячого класу – це питання історичної семантики та триваючих суперечок істориків).

Сам факт переходу Гетьманату під руку Московського царя вельми скандальний, бо це була васальна присяга, а не двостороння угода. Принаймні документів, що підтверджують зворотне, не лишилося.

В чому смисл цієї передачі Криму Україні з боку Росії в 1954-му? І в чому смисл відбирання Криму Росією в України в 2014-му?

Дуже простий смисл.

Росія ніби говорила Україні в 1954-му році – "раз ви 300 років з нами, то от вам ще й Крим для зручності господарювання". А в 2014-му Росія ніби сказала Україні – "раз ви вже не з нами, то й Крим ми забираємо".

Деімперіалізація і дерусифікація української історії означає переосмислити зокрема Крим. В цьому сенсі, Крим досі розглядається як шматок імперії, який завжди належав Росії і був переданий нею Україні всередині імперської русифікованої політики.

Щоб повернути Крим до України, потрібно спочатку переосмислити історію Криму в рамках деімперіалізації та дерусифікації з точки зору української суб'єктності. Без цього, позитивна історична семантика існування Криму в складі України відсутня.

Донбас як безсуб'єктність України

Донбас був створений всередині Російської імперії як індустріальний анклав після відкриття в 1720-му році Донецького вугільного басейну. Оскільки це відбувалося в індустріальну епоху, яка була всередині періоду колоніального панування Росії над Україною, то проривний розвиток Донбасу починається з цього часу і триває аж до 1991-го року (чи навіть до 2014-го).

Причому під проривним розвитком розуміється три процеси – урбанізація (розвиток міст), індустріалізація (розвиток промисловості) та русифікація (заселення Донбасу росіянами, бо сільське населення України не охоче йшло в промислову сферу).

Але це не означає, що раніше цієї території не існувало, чи що зараз промисловість так само може створити на Донбасі прорив.

Отже Донбас це індустріальний проект Російської імперії, який себе вичерпав щодо нового світового тренду (сукупність постіндустріальних тенденцій), щодо імперського способу урбанізації, так і щодо подальшої русифікації (проект "Русский мир").

Тобто історія Донбасу повинна початися знову – вже як мережево-громадська, постіндустріальна, українокультурна.

В цьому сенсі деімперіалізація та дерусифікація української історії вступає в протиріччя з "золотим віком" Донбасу. І це дійсно історієзнавча проблема, рішення якої поки що нема.

Деякі висновки

При такій постановці питань виникає суттєва проблема.

Чи має державна політика пам'яті повністю диктувати один домінуючий метанаратив у державному історієзнавстві?

Якщо так, то реалізація цього принципу в державному історієзнавстві створить в перспективі нам багато патріотів, які будуть носіями домінуючого державного історичного національного за змістом метанаративу, але при цьому вони будуть погано мислити і викривляти в своїй уяві різні історичні наративи.

Історієзнавство, засноване лише на критичному мисленні, створить нам багато непатріотичних постмодерністів з уявою про різні історичні наративи, але які в значній мірі будуть налаштовані дуже критично до влади та до її домінуючого метанаративу в історієзнавстві.

Найбільш оптимальним виглядає більш складний варіант – різні історичні наративи в історієзнавстві доповнюються різними історієзнавчими метанаративами в окремому курсі історіософії з елементами цивілізаційної антропології.

Прості відповіді на складні запитання не завжди найбільш вірні.

Але як донести це розуміння до нинішніх чиновників від культурної політики?