Космогонічні вірування західних українців

Космогонічні вірування – це система народних міфологічних вірувань та поглядів на сутність і походження світу, небесних тіл Сонячної системи, природних і стихійних явищ. Космогонічні вірування відображені в усній народній творчості, зокрема в міфах, легендах, переказах, піснях, колядках тощо.

Ці вірування беруть свій початок ще у дохристиянську епоху, коли наші предки поклонялися різним язичницьким божествам.

Після прийняття християнства народ надалі продовжував зберігати язичницькі уявлення до яких додались християнські мотиви. Такі уявлення передавалися з покоління в покоління і дійшли до наших часів.

Серед космогонічних уявлень важливе місце посідає проблема створення світу.

У карпатських русинів є переказ, що цар-вогонь разом з царицею-водою створили світ. Створення світу описано також у галицько- руській колядці: Ой коли було з начало світа, тоді не було неба, ні землі; Але лиш було синє море.

У колядці описується, як злетіли два голуби – символи двостатевої творчої сили – кохання і почали творити, здобувати із безодні даної стихії.

Пасивне положення води в природі стало для людини приводом бачити в ній жіночу істоту. Без животворної сили світла непорушна вода наповнює простір у вигляді снігу, льоду, мертвої маси, але коли світло і тепло пробуджують її, вона розтоплюється, і під впливом світла народжує і живить світ.

Земля є одною зі складових космогонічних уявлень, яка у дохристиянські часи вважалась святою істотою. Окремих оповідань про це досі не записано, але трапляються уривки, які на це вказують. Загально розповсюджене вірування, що неможна бити палицею по землі, «бо тому, що б’є, мати помре».

Збереглися також натяки у приповідках, наприклад: «Аби мя свята земля не носила». «На святу землицю найстарша присяга».

«Бодай го свята земля на приймила». Здавна народ шанував землю. Усе живе завдячує землі своїм існуванням, особливо наш хліборобський народ; вона годує, дає притулок і порятунок.

Перша людина – Адам – була виліплена із землі, точніше, з червоної глини. Земля відігравала дуже велике значення в житті людей. У записах Івана Франка, проведених в селі Підгір’я, знаходимо космогонічну легенду про землю.

«Земля стоїть на воді з усіх боків обілляна морем. Під сподом також є вода, і для того, як копати вглиб, то все чоловік докопається до води.

Де на землі понаставлювало великих будинків, великих тягарів, там земля прогинається, а часом трясеться, є такі місця, де земля не могла витримати і запалася. Кажуть, що під Львовом також земля прогнулася. Він трясся вже два рази: як затрясеться ще третій раз, то провалиться і на його місце виступить синє озеро».

На думку П. Чубинського, «під небом розуміє народ повітряний простір, невідомого розміру і такий яркий що людські очі не могли би знести його блиску, тому воно закрите облаками». «Звід неба стикається десь дуже далеко, на краю світу, з землею.

В уяві народу , до того місця, де небо стикається з землею, не доходив ще ніхто з живих людей, бо там живе непоборний, незвичайно сильний і одноокий лютий народ і хвилює безмежне, бурхливе море.

Туди дістаються тільки душі небіжчиків, що їх переносять на своїх крилах ангели».

На погляд І. Франка, народ також вірив, що по смерті душа летить аж на край світу, там, де земля закінчується, а небо починається. Між землею і небом є глибока прірва, а через неї прокладена кладка така вузенька, як нитка. То душа мусить йти по тій кладці.

Отже, котра душа в Бога щаслива, то перейде так, як павук по павутині, а котра грішна, то зараз із тої кладки впаде і полетить просто в безодню до пекла.

Сонце гуцули уявляли правою половиною божого обличчя

У праці А. Онищука знаходимо уявлення про сонце. Сонце гуцули уявляли правою половиною божого обличчя – всякий проте сьогодні, побачивши сходяче сонце, знімає головний убір і повернувши обличчям до сходу, віддає йому глибокий поклін і, хрестячись, шепче слова молитви: Слава тобі Господи за личенько твоє Господнє, що показалось праведне, слава тобі!»

Місяць гуцули вважали лівою половиною божого обличчя. Також місяць уособлює чоловіка, якого завданням є заступати вночі Сонце і освічувати світ. Він виступає як брат Сонця.

В одній колядці говориться: «Встань, господарю, не лежи! На твоїм двору райськая студня, Над тою студнею три брати горять: Оден батенько – ясний Місяченько».

Третім братом є дощ. У колядці вибираються вони до господаря колядувати. Місяць подібно Сонцю випивають відьми. Вони з’їдають його так, що лише кров залишається на небі і з тої крові місяць знову перероджується.

Коли місяць обновиться, люди побачивши його хрестяться і зітхнувши глибоко кажуть: «Господи слава тобі!»При цьому приповідають:«Місяцю, місяцю новий, Питайся старого Чи не болять зуби мертвого Як мертвого не болять Так аби і мене живого не боліли!»

Місяць гуцули вважали лівою половиною божого обличчя

В народі вважали, що місяць опікується возлюбленими, тому дівчата зверталися до нього за допомогою. Коли хочуть причарувати до себе хлопців.

Вони виходять на двір і примовляють до Місяця три рази: «Місяцю Владимиру! Ти високо літаєш, ти все бачиш, ти все чуєш, як невольники і невольниці плачуть за батьком та за матір’ю, за дітками маленькими: як корова за телям, як лошиця за лошам, як ослиця за ослям, як море за морем. Даруй же, Господи, щоб так за мною народженою, хрещеною і молитвенною рабою Божою Марусею, Грицько плакав».

Так само звертається дівчина з проханням до Місяця, щоб світив її милому: «Ой Місяцю, Місяченьку, не світи нікому, лишень мому миленькому, як іде до дому».

Зорі в народній уяві – це Божі вівці. Ще з давнини вважали овець за звірят і це видно в загадці: «Поле незміренне, стадо незліченне, а до них є пастух» (Небо, зірки і місяць). Крім цього вірять, що кожна людина має на небі свою зірку, котра світить йому все життя і гасне аж у годину смерті свого володаря. А якщо якась зірка падає, то це означає що якась щаслива душа померла.

Образ води у народній уяві багатогранний.

Життя і здоров’я, очищення й кохання – ось основні грані цього символу. Водою очищаються від бруду – і тілесного, й душевного. Використовують воду на благо людині (для ліків, виливання переляку) та на зло (щоб передати закляття і хвороби).

Вода також виступає посередником між світом живих і потойбіччям, засобом для розкриття майбутнього.

За міфами й легендами різних народів, вода існувала ще до створення світу – у вигляді первісного «синього моря». Саме з неї з’явилися за волею богів земля, сонце і все живе. Тому вода є символом вічності й одночасно плинності часу.

У казках часто зустрічаємо згадки про живу й мертву воду.

Тала вода , чиста, джерельна – жива. Нею очищуються, п’ючи її чи купаючись у ній, набираються здоров’я. Очевидно, до цього ряду можна віднести й цілющу росу.

Стояча вода у трясовинах, болотах, – мертва.

Таку воду населяє всяка нечиста сила, на неї в замовляннях чарівниці насилають хвороби. Вода в цьому випадку є символічним синонімом хаосу, протилежності білому світові. Вода широко застосовується в обрядах переходу з одного стану в інший (перша купіль немовляти, хрещення, весілля, ритуальне обмивання перед похороном).

Зорі в народній уяві – це Божі вівці

Вода – посередниця між живими і мертвими, водночас вона дає змогу пізнавати майбутнє, бо є причетною до вічності. Розкриття майбутнього певним чином пов’язане з нечистою силою.

На води ворожать чаклунки.

До речі, одним із способів виявлення відьом було кидання зв’язаних жінок на воду – котра не тоне, та й відьма. Є багато способів ворожіння з водою: з воском, перснем, яйцем, горіховими шкаралупками тощо.

Віра у здатність води розкривати майбутнє відобразилась у народному вислові «як у воду дивився» – це коли хтось часом передбачить події, які надалі справді відбуваються. В одному гуцульському замовлянні говориться: «Водичко, Йорданичко, Вмиваєш луги, береги Коріннє, біле каміннє, Умий сего рщеного, Чісто вчиненого Від гніву, ненависти і від усякого лиха!»

Перед замовлянням вкидає замовлювач до води три зубці часнику, хрестить її тричі вістрям ножа, виходить із нею каглу (отвір, через який дим з печі виходив), кланяється каглі тричі і примовляє. Опісля дає недужому цю воду пити і обливає тричі болюче місце. Іваном Франком записано повір’я, за яким перед Йорданом о півночі вода у всіх ріках і криницях на мить перетворюється на вино.

Хто би в ту мить встиг набрати води, то був би у Бога щасливий. Як зазначає П. Чубинський, вогонь – це мстивий чоловік , про нього кажуть так: «Ми шануєм вогонь, як Бога, він нам дорогий гість. Він як розсердиться і візьме, то другому вже того не дасть».

Володимир Шухевич спостерігав шанування вогню і у пастуших гуцульських обрядах. Коли на полонині пастухи розпалюють живий вогонь, повертаються до сходу сонця, вклякають і говорять за ватагом молитву, які закінчують словами: «Допоможи мені, Господи, як єс мені допоміг сю ватру розкласти, її і згасити».

Давня людина не розрізняла живої та неживої природи – вона одухотворювала все довкілля.

А фізичні властивості вогню нагадували періоди розвитку людини, її життя: народження; досягнення найвищого розквіту, сили; поступове згасання; нарешті – смерть.

Горіння різноманітних предметів бачили як поглинання їжі якоюсь химерною істотою.

В українській загадці про вогонь сказано: «Скільки б не їв, ніколи ситий не буде». Мирне тепло домашнього вогнища або, навпаки, жорстоке знищення вогнем природи і плодів людської діяльності наштовхувало на думку про зміну настрою та особливості характеру вогню.

Первісне походження вогню народна уява пов’язувала з пекельними місцями. На доказ цього існує багато християнських легенд, у яких, очевидно, відобразилися ранні язичницькі уявлення. Сюжети цих легенд приблизно однакові й різняться лише окремими деталями.

За часів християнства, пекло змальовувалося у вигляді вогняної річки, яку оберігає чи утворює своїм тілом змій.

Небесним вогнем, в народі вважали блискавку.

Українці Карпат вірили, що блискавка – це справжнє небо, яке Бог показує людям крізь розвернуті хмари .

Пожежу від блискавки неможна погасити, бо то кара Божа за чийсь гріх.

Коли ж блискавиця влучала в людину, то говорили, що нечиста сила намагалася сховатись у чиємусь тілі.

Щоб цього не трапилося, на свято Стрітення в церкві святили свічку «громовицю», яка вважалася оберегом від небесного вогню – блискавки. Люди вірили, що блискавка – це вогняні стріли св. Михаїла та св. Іллі, якими вони вбивають змія – дракона.

Отже, космогонічні вірування українців Карпат дозволяють зробити висновок, про важливе значення небесних світил, природних і атмосферних явищ у житті народу. Адже від них, залежало людське життя.

Безперечно, люди боялися і поважали матінку природу. Страх і повага, породжували в народній уяві різні образи, з якими вона пов’язувала космогонічні явища. Найчастіше, ці образи поставали у вигляді людини, яку уявити було найлегше.

Все в народній уяві, підкорялося Богу, але простежуються і язичницькі пережитки в космогонічних віруваннях, які склали великий вплив на народний світогляд. Крім того, космогонічні явища зображувались у вигляді символів на одязі, браслетах, посуді, писанках тощо.

В побуті народу існує дуже багато повір’їв пов’язаних з космогонічними явищами, які мали також велике значення в календарній і сімейній обрядовості.