Нещодавно з колегами з Миколаєва виникла розмова про те, що як вони стверджують, у них ватні шабаші зійшли нанівець і я прийшла до висновку, що вони не дуже розуміють чого ми тут в Одесі весь час сіпаємось. Те ж саме питання виникло і в березні під час переатестації правоохоронців - колеги з Києва не дуже в*їхали в тему чому ми так реагуємо на будь-які сигнали антиукраїнської позиції, хоча мали абсолютно впевнені патріотичні погляди. Мої друзі у Львові питали мене - навіщо потрібен той мегамарш вишиванок, це ж природньо, коли люди в них ходять.
Так ось. Вже два роки це мирне на перший погляд туристичне місто, з цими всіма його цимес маркетами та показовим бухлом/музлом на аркадійському бетоні живе так, ніби його біологічні ритми схибили. Його рани прикриті вбранням і ті хто не дихають цим внутрішнім життям, не можуть відчути очікування рецидиву хвороби.
Так, ми кожного разу сіпаємось. Марш вишиванок - як маніфест - ми є, ми будемо, агов! Не розслабляйтесь покидьки, ми поруч, хай яку ватну наволоч ви приведете на виборах. Все одно механізм запущений, хочете ви цього чи ні. Ми будемо сіпатись не одне десятиліття, доки вони існують. І краще, щоб не існували. Фізично. Особисто я сподіваюсь дочекатись.
P/S: це фото сьогоднішнього мітингу проти періменування вулиці Маршала Жукова. Обличчя руського миру, який було зупинено 2 травня 2014 року. Цікаво, що їх не хвилює те, що з їх міста роблять парковку, аби вулиці не називались ім*ям Небесної Сотні.
Використана література: джерело