Легенда від мінцифри така: нібито провідні ІТ-компанії розробили додатки, системи, портали і безкоштовно передали їх «державі», у особі Міністерства цифрової трансформації (мінцифра). При цьому ніхто не закцентує увагу на тому, що ІТ-компанії продовжували платити немаленькі зарплати своїм розробникам, тестувальникам, девопсам, безпечникам, офіс-менеджерам та різним ейчарам, платили за тисячі метрів офісних приміщень, платили податки, платили за операційну діяльність компаній, платили за все. Як і усі роки до того.
Аж раптом деякі з ІТ-компаній вирішили безкоштовно попрацювати на державу. Що дещо дивно, бо платити податки з повних зарплат своїх працівників вони досі не хочуть (все через ФОПів), але працювати безкоштовно – це запростяк. Скажімо, «повірили у гасла про діджилатізацію, зробимо їх разом, гоу-гоу-гоу». Ладно, якщо не бути дуже обізнаним що таке бізнес з ІТ-розробки, то можна і повірити.
Але ті, хто трохи в курсі того, як працює цей специфічний різновид бізнесу, розуміють, що десь мають вилізти приховані смачні плюшки. Не дарма ж такі компанії називають «галерами», а їх працівників «гребцями»: тому що це досить жорсткий бізнес, усе заточено на отримання прибутку, виключень майже немає, no mercy.
А тепер слідкуємо за руками.
Мінцифри анонсує нову «перемогу»: тепер державний фонд зайнятості заплатить за навчання 40 тисяч нових ІТ-фахівців, яких потім працевлаштують у «провідні ІТ-компанії»:
Для пересічного громадянина начебто звучить непогано: держава (тобто ми з вами, платники податків) заплатить за «стати айтішніком» та ще й працевлаштує після навчання.
Але правда дещо прозаїчніша та прагматичніша.
По-перше, з якого дива платники податків повинні платити за навчання однієї професії, а за навчання іншим професіям – зась? Тим більше, що «державного ІТ-сектору» не існує в принципі, як явища, і 100% випускників підуть працювати у приватний сектор.
По-друге, треба трохи знати специфіку хантінгу, хайрінгу, та х’юман рісос (hunting, hiring, human resource) в цій сфері.
Для провідних ІТ-компаній питання навчання нових кадрів завжди було гостим, болючим та супер-актуальним, і за це платили або самі компанії, або ті люди, які хотіли отримати роботу (в сенсі заплатив за курс – отримав знання – пройшов співбесіду – взяли молодшим гребцем на галеру). Самі за себе людішкі платять мало і неохоче, тому досить часто великі компанії спонсорують «лабораторії» та «академії» прямо при університетах.
А ще потенційних гребців шукають спеціальні підрозділи компаній у вишах, на конференціях, на хакатонах, змаганнях, олімпіадах – скрізь, де можливо спіймати талановитий, але дешевий ресурс. Інколи самі ці заходи й організовують.
Тому що гребців завжди не вистачає, особливо рівня junior (молодших спеціаліст, джун).
Джуни з часом стають мідлами (middle – середній), мідли – сіньорами (senior – старший), а їм потрібно платити набагато більше. А ще мідли та сіньори частенько переходять з компанії в компанію, при чому нерідко – виїжджають за кордон. Тому пошук молоді за програмами на кшталт talent acquisition – дуже важливо і досить недешево для ІТ-компаній.
Окремо про високі зарплати: вони обумовлені не щедрістю роботодавця, а якраз недостатньою кількістю якісного ресурсу (працівників). Почнеш економити на зарплатах – люди від тебе розбіжаться до конкурентів і нема кому буде заробити власнику компанії на булку з маслом.
І тут раптом така удача: держава за свій кошт зобов’язується навчати новий ІТ-шніків. Можна розпускати цілі підрозділі HR-ів та сильно на цьому зекономити.
Прям джек-пот якийсь!
Хоча стривайте. Може це не зовсім співпадіння?
Може, ще рік тому була домовленість між ІТ-сектором та деякими перспективними політиками «Ви нам безкоштовно розробите софт, а ми вам потім безкоштовно готуватимемо кадри»?
Такі собі звичайні комерційні стосунки «ти мені зараз, я – тобі потім» в яскравій обгортці патріотизму.
Особисто я не проти комерційних стосунків. Навіть більше скажу: я сильно за такі стосунки.
Але нормальні, економічно обґрунтовані, чесні та прозорі: державі потрібні певні ІТ-рішення, ось технічне завдання, ось тендерні умови, переможець підписує контракт і несе повну відповідальність за розроблений продукт та його подальше технічне супроводження.
Але що вийшло насправді?
Декі ІТ-компанії «безкоштовно» (ага, ага) розробляють та передають на баланс мінцифри якийсь продукт (сподіваюся, що з документацією), але не несуть за нього відповідальності, бо ж безкоштовно. Мінцифра також не несе за нього відповідальності, бо не розробляла його. Один безоплатно віддав, інший безплатно взяв – яка ще відповідальність, які фінансові санкції у разі чого? Нічого не знаємо, не нагнітайте тут, все буде добре.
Але потім чомусь – внєзапна - починається атракціон нечуваної щедрості саме для ІТ-компаній: з якогось дива «держава виділяє кошти» для навчання нових фахівців для ІТ-сектору.
Який дивний та щасливий збіг обставин.
Ну, прихований продажу послуг, ну без тендеру та Прозорро, ну шо тут такого?
А сенс такого фінта вухами, думаю, все одно у грошах.
Гуглимо і рахуємо.
Замовити у звичайній ІТ-компанії розробку додатку типу Дії, з урахуванням подальшої технічної підтримки, випуску оновлень та патчів, хостінгу та підтримки інфраструктури – ну, нехай від сили 3-4 мільйони гривень. Хоча насправді сильно менше, але нехай так.
Навчити 40 тисяч фахівців обійдеться приблизно у 400 мільйонів гривень (близько 10 тис. грн. за повний 3-4 місячний курс для розробників Java, Python, C#/.NET).
Нічогенька така різниця, еге ж? Навіть якщо цифри не точні і досить умовні, можуть сильно відрізнятися від справжніх як в більшу, так і в меншу сторону – співвідношення буде приблизно десь таке, у десятки або сотні разів.
Не на нашу, пані та панове платники податків, користь.
І ще окремо скажу для тих, хто зрадів можливості навчатися безкоштовно: не поспішайте радіти, умови безкоштовного сиру можуть бути досить кабальними і витрати на «безкоштовне» навчання можуть ще кілька років вираховуватися із зарплатні. Або ще щось придумають, не сумнівайтеся.
Тому завжди, коли почуєте «ми/вони зробили якісно, швидко, надійно та безкоштовно» - шукайте брехню, корупцію, зловживання чи типову для нашого часу уріно-офтальмологію.
Нічого не буває безкоштовно. Усе щось коштує.
Питання лише в тому хто, як довго платитиме справжню ціну. Або вдесятеро дорожче справжньої ціни.
Использованная литература: источник