Любити Україну по-російськи

Останні 25 років Україна здає дуже тяжкий екзамен. Екзамен на стабільність і демократію.

Це вдається їй набагато краще, ніж Росії, при тому що вона робить це на голодний шлунок.

Росія хоча економічно розвивається і стабілізується, політично у позитивному сенсі не змінюється.

Україна ж не має розвинутої економіки і живе від кризи до кризи, але разом з тим з усіх цих кризових моментів вона виходить більш-менш достойно, з новим політичним досвідом.

Україна і Росія між собою дуже сильно пов язані з історичних і географічних причин і це неминуче. Вони як сполучні посудини.

Однак, на щастя, Україна пов язана не лише з Росією, а й із західним світом, що значною мірою обумовлює її відмінність.

Головна різниця між Росією і Україною не в мові і навіть не в культурі, а у політичних традиціях, які тісно пов язані з історією, зокрема, періодом козацької доби .

Козаки були і в Росії і в Україні, однак на відміну від Росії українську історію без козаків написати не можливо.

Вони є центральним символом української історії тому що вони заснували традицію самоуправління . Часом хаотичного, часом гуляй-поле , але все-таки самоуправління.

Це історія народу, яка пишеться знизу.

Це історія суспільства, яке хоче стати державою.

Але це не історія держави, як у випадку з Росією.

Власне, як ідеологи руського міра багато зусиль витратили на те, щоб стерти мовні і культурні межі Україною і Росією , стверджуючи, що українська мова це усього лише російський діалект, а історія України є лише частиною великоросійської історії, так само українці і будують свій міф .

Наприклад, доводять, що українська мова це мова Київської Русі і вона докорінно відрізняється від російської, що українці завжди були європейцями, на відміну від росіян, хуторян і азіатів.

Насправді існують різні України і різні Росії. З історичної точки зору для опису реальності краще підходить множина, а не однина.

Умовно кажучи, є Росія Путіна і є Росія Нємцова, є Росія Солженіцина і є Росія Распутіна.

Щодо України те ж саме: є Україна Драгоманова і є Україна Донцова, є Україна Януковича і Україна помаранчевого табору.

Однак важливо, хто з них домінує.

Зараз у Росії домінує одна з найгірш можливих Росій, а в Україні одна з найкращих. І в цьому головна відмінність.

Росія яка є зараз, це та Росія, якою росіяни навряд чи пишатимуться через 100 років.

Натомість Україна, яка є зараз, це суспільство, якого ми довго не мали, в багатьох моментах воно красиве і навіть зворушливе, і поза всякими сумнівами, якщо цій Україні вдасться нарешті зробити те, що вона обіцяє провести реформи і змінитися ми нею пишатимемося.

Ця, нинішня Україна, зараз має більші шанси перспективи, на історичне майбутнє, ніж путінська Росія, у якої майбутнього немає.

Головна проблема Росії зараз відсутність мети. Бо руській мір серйозною ідеєю вважати не можна.

Натомість Україна таку ідею має. І хоча вона може бути помилковою й навіть утопічною, але, як відомо з історії, утопії часто рухали вперед певні політичні проекти.

Те, що Україна зараз має кращі шанси, ніж Росія, обумовлено не лише тим, що вона мала іншу історію, а й тим, що їй за останні 25 років вдалося подолати небезпеки, у першу чергу, небезпеку авторитаризму, які для Росії виявилися непоборними .

Хоч якби про Україну говорили, зрозуміло, ані путінський авторитарний режим, ані лукашенківський в Україні практично неможливий. Янукович спробував це зробити, і був жорстоко покараний.

Якщо ми хочемо перемогти Путіна, ми маємо знайти формат альтернативного проекту Росії в Україні.

Стратегією України має стати будування іншої Росії у себе вдома, створення умови для домінування, умовно кажучи, Росії Нємцова.

За останні декілька років, а Майдан це показав особливо, в Україні виникла нова ідентичність - російськомовні українські патріоти. Їх дуже багато, і вони дуже сильні.

Коли мені знайомі говорять, що українська мова ключове питання для України, я звертаю їхню увагу на те, що більшість солдатів і офіцерів в зоні АТО розмовляють російською. І це є одна з найбільших і найкращих ознак, що українська нація має інший історичний шлях, який зокрема включає в себе російську мову.

Один одеський блогер рік тому сформулював ідею, яка може виглядає смішно, однак разом з тим у ній є раціональне зерно. Він сказав:

Давайте визнаємо, що російська мова в Україні це геть інакша російська мова, ніж та, що є у Росії. Хоча б тому, що в Україні російська мова є мова демократії і європейського вибору. Російська мова в Україні має свій власний набір правил: загадайте відому історію з поребриком у Слов янську, росіяни в Україні все більше говорять в Україні , а не на Україні .

Добре було б, якби ця російськомовна група українців трактувала себе одночасно як іншу Росію, творила в Україні майданчик для майбутньої великої Росії Герцена і Нємцова.

Найгірше, що може статися - грати за правилами Путіна на його території. Тут він буде вигравати.

Наша альтернативна стратегія має полягати у тому, що ми маємо грати на своїй території і перетягати Путіна на свою, зокрема, через фактор існування цього російськомовного українського патріотизму. Це наша перевага, а не недолік.

Треба усвідомити, що для України зараз немає іншої мети, ніж модернізація країни . В першу чергу, політичної, бо без неї економічна модернізація неможлива. Зрештою, заради цього люди стояли на двох Майданах.

Це завдання має чітко нам обумовити стратегію: питання, які нас роз єднують, зокрема, це питання Другої світової війни і питання російської мови, варто заморозити.

Вся Європа побудована на системі міжнаціональних примирень: Франції з Німеччиною, Німеччини з Польщею і, очевидно, як центральний символ Голокост, за який всі усвідомлюють свою провину.

Однак ця міжнародна система не буде стабільною і безпечною, поки не буде українсько-російського примирення.

Але зараз це неможливо тому що до танцю треба двох, а Путін не хоче танцювати , вважаючи примирення ознакою слабкості.

Поки не сталося російсько-українського примирення, має статися хоча б українсько-українське примирення. Принаймні між різними частинами України.

Скажімо, Дніпропетровськ показує один з найбільших рівнів підтримки АТО, але разом з тим, серед дніпропетровців Бандера залишається однією з найбільш неприйнятних історичних постатей.

Є дуже вагомі підстави для цього примирення. Хоч як дивно, але найбільше нас об єднують як антигерої Путін і Янукович.

І це дуже широке поле для конструювання нової історичної пам яті.

А щоразу повертаючись до питань ідентичності, ми починаємо грати на полі Путіна за його правилами.

Путін хоче нав язати Україні дискусію щодо національної ідентичності. Натомість наше поле це поле цінностей.