Донбас і Крим: реконкіста замість реінтеграції

9 июля, 11:00
Останній рік Україна робила усе можливе, щоб зберегти шанси для реінтеграції. Але це вікно можливостей, скоріше за все, остаточно закриється до кінця 2020 року.

Підсумки нещодавньої зустрічі політичних радників лідерів країн «Нормандського формату» свідчать, що час для втілення сценарію політико-дипломатичного врегулювання на Донбасі спливає. Якщо вже не сплив.

Українські високопосадовці на чолі з президентом неодноразово повідомляли, що липень – це час прийняття рішення про запуск «плану Б». Адже «план А» з проведенням одночасних виборів 25 жовтня майже остаточно став примарою. Від липня залишилось три тижні. Тобто фактично увімкнувся зворотній відлік.

Це не тільки потребуватиме корекції тактики стосовно Донбасу. На часі - обговорення смислової зміни, яка має відбутися у свідомості українських еліт та суспільства загалом, якщо ми насправді хочемо звільнення окупованих територій. Адже ми спостерігаємо крах концепту «реінтеграції». Його місце має посісти концепт «реконкісти».

У чому відмінність?

Україна ніколи не відмовиться від Криму, Севастополя і тимчасово окупованих районів Донбасу. Це наша земля, наші люди, і ми їх рано чи пізно повернемо.

За великим рахунком оце «повернемо рано чи пізно» вкладається у діапазон між двома підходами. Один – це реінтеграція, а інший – умовно назвемо «реконкістою».

Реінтеграція – це опора на існуючі зв’язки з окупованими територіями, які збереглися за 6 років війни. Це зміцнення цих зав’язків, поширення на нові категорії громадян. Успіх реінтеграції – коли старі зв’язки і засновані на їхньому фундаменті структури чи процеси змітають тимчасово накинуте окупантом павутиння.

Це підхід, коли ми тримаємо двері максимально відкритими.

Це – скасування ЗНО для дітей з ТОТ. Це – біометричні паспорти. Це – пропозиція повернення під українську юрисдикцію підприємств. Це – лібералізація економічних контактів для людей. 

Також – це підхід, коли левова частка населення на окупованих територіях вважається «своїми», що опинилися у заручниках. Це перехідне правосуддя зрозумілі обмеження і претензії.

Реінтеграція – це все, що не загрожує безпеці, з мінімальним перехідним етапом чи без нього. Це майже одразу ті ж самі права для нині окупованих територій, скажімо, які надає децентралізація.

Натомість «реконкіста» - це «перевідкриття» Криму і окупованої частини Донбасу Україною. Нового Криму і нового Донбасу новою Україною на тлі процесів у новому світі.

Коли спиратися доведеться не стільки на існуючі зв’язки, скільки на пам'ять про них, а також на впевненість у своїй правоті і наочні переваги, які нова Україна ще має здобути. Коли «повертати» доведеться чужих чи давно не своїх.

Ще трошки – і на Донбасі окупанти остаточно знищать промисловість, витиснуть усе з надр, порушать екологію, а Крим перетворять на військову базу.

На окупованих територіях вже немає студентів, які починали вчитися «при Україні». Ще 5 років – і не буде жодного школяра, який починав вчитися в українській школі.

Народяться, підростуть, приїдуть з держави-окупанта сотні тисяч людей, які не матимуть зав’язків з Україною, або матимуть – на рівні розповідей старших. Вони не знатимуть української мови і української історії, а також в більшості не матимуть практичної мотивації їх вчити.

Реконкіста – це «особливий статус». Але протилежний тому, що зараз малюють у Кремлі. Це максимальний режим фільтрації на вході, багаторівнева перевірка на лояльність (і корисність) Україні. Це не повернення, а здобуття прав.

Реінтеграція – це на роки. Коли прийдеться довіряти через біль втрат. Без будь-яких гарантій.

Реконкіста – це справа на покоління. Якщо йти цим шляхом і не звертати.

Це піт, кров і сльози. Це мобілізація. Це потреба встояти поряд з агресивним колосом, скоріше за все – самотужки. Це холодний розрахунок і здатність витиснути окупанта. З іншого боку - це прагматичний вибір тих, кому зараз Україна не близька.

Останній рік Україна робила усе можливе, щоб зберегти шанси для реінтеграції. Але це вікно можливостей, скоріше за все, остаточно закриється до кінця 2020 року.

Запрацює інша логіка – реконкісти. Повернути і повернутися буде складніше, головне - довше. Доведеться перейменувати існуюче міністерство, адже займатися реінтеграцією як управлінським процесом стане неможливо.

Історична Реконкіста тривала 770 років. Ізраїль відбувся за три покоління. Німеччина возз’єдналася за два покоління. Україна теоретично може вкластися в одне, адже час пришвидшився.

У найближчі місяці українському суспільству доведеться усвідомити дилему: ми пробуємо вирішити проблему окупованих територій зараз чи перекидаємо її наступному поколінню, намагаючись забезпечити йому максимально сильну переговорну позицію за рахунок потужної армії, здорової економіки, згуртованості навколо спільної мети? Пріоритети тоді – відповідні.

Не виключено, що на практиці йтиметься про якусь комбінацію цих підходів.

Головне – тримати у фокусі український інтерес. Реінтеграція має бути безпечною, а реконкіста – незворотньою.

Тоді Донбас знову буде вільним і мирним, а Крим – нашим не тільки в гаслах.