Гра престолів Східної Європи

8 серпня 2016, 14:34
На невеликий проміжок часу руським князям 15 ст. вдалося відродити Велике князівство Руське.

На невеликий проміжок часу руським князям 15 ст. вдалося відродити Велике князівство Руське.

Після смерті Вітовта 1430 р. у Великому князівстві з новою силою вибухнула боротьба різних політичних угруповань. Всупереч умовам Городельської унії, за якими для затверждення кандидатури великого князя литовського необхідна була згода Польщі, великим князем обрали православно-руського реакціоніста Свидригайла Ольгердовича.

Свого часу, 1408 р. він «від’їхав» до Москви, де отримав високий пост й багаті уділи.

Але незабаром повернувшись до Великого князівства, був заарештований Вітовтом та ув’язнений у Кременецькому замку. Звідти його (1418 р.) звільнили українські феодали на чолі з князем Дашком Федоровичем Острозьким.

Свидригайло очолив боротьбу Волині та Поділля проти польських загарбників, але військові дії вів невдало й змушений був утекти до Угорщини.

Пізніше Вітовт повернув йому Сіверщину.

Обрання на великокнязівський стіл подібного політичного діяча мало явно антипольську спрямованість. Свидригайло відразу повів політику на розрив унії й відновлення незалежності Великого князівства Литовського і Руського. Він уклав угоди з ханом Золотої Орди Улу-Мухамедом, молдавським господарем Олександром, Тевтонським орденом та Новгородом.

У своїй, часом авантюрній боротьбі з Ягайлом і Вітовтом переважно спирається на українські сили. Саме на Україні і силами українців він отримував свої найбільші перемоги.

На Сіверщині він «притягнув до себе потайки майже всіх православних князів і бояр та прив’язав їх до себе як найтісніше всякими ласками, а особливо обіцянками, що коли він дійде свого теперішнього становища (вел. князівства), то піднесе їх віру й за їх радою буде правити», — писав сучасник подій Олєсницький.

Провідником «всього руського» вважав його інший сучасник — ливонський магістр Рутенберг. Як свідчить лист 1432 р. того ж Збігнева Олєсницького, «при ньому руські феодали у великому князівстві взяли перевагу над литовськими.

Вони мають у своїх руках майже всі найважливіші міста й урядові посади, чого не бувало за небіжчика Вітовта».

Де-факто, було реанімовано Київську Русь, адже тепер у ВКЛ домінувало руське православне населення, найвищі пости займали русини, діловодство велося руською мовою.

Джерела характеризують Свидригайла як енергійного, невтомного, рухливого діяча, проте зазначають, що й розумом великим не визначається, схильний до сліпих поривів, несамовитої люті.

Влітку 1431 р. на Волинь вдерлося велике польське військо на чолі з Ягайлом.

Свидригайло мав замале військо, близько 4 тис. лицарів, а поляків було в кілька разів більше.

Тому русини відступали вглиб країни. Під Луцьком великий князь атакував Ягайла на переправі і, завдавши втрат, відступив.

Поляки підійшли до столького міста Волині. Оборону великого луцького замка очолив київський воєвода Юрша.

Поляки зазнали великих втрат під час облоги, а також через широкий повстанський рух, й восени змушені були заключити перемир’я на два роки.

З боку Свидригайла угоду підписали Сигізмунд Кейстутович Стародубський, Олелько та Іван Володимировичі Київські, Юрій Лугвенович, Семен Гольшанський — усього вісім князів.

Опора Свидригайла на руські кола викликала велике невдоволення литовських феодалів, які були активно підтримані Польщею.

1432 р. Зигмунт Кейстутович з своїми прихильниками несподівано напали на Свидригайла в Ошмянах.

Великому князеві вдалося уникнути полону або загибелі і втекти у Полоцьк. В руки змовників потрапила тільки його дружина Анна. Змовники проголосили великим князем Зигмунта.

Фактично Литовсько-Руська держава розпалася на дві.

Сигізмунду підкорялася власне Литва і невеличка частина білоруських земель. Через явну пропольськість Зигмунта Кейстутовича до Свидригайла перейшли сини Семена Гольшанського і князь Дмитро-Сангушко (нащадок Любарта), які до того були у королівському таборі.

Київ, Сіверщина, Волинь, Поділля, Полоцьк, Смоленськ та інші руські території об’єналися у Велике князівство руське, визнавали владу Свидригайла й були фактично незалежні від Кракова та Вільни.

«Литва посадиша великого князя Жигимонта Кестутовича на великое княжение на Вилни и на Троцех, и князи рустии и бояре посадиша князя Швидригайла на великоє княженьє Рускоє», — відзначав білорусько-литовський літописець.

Свидригайло Ольгердович не припинив боротьби. У жовтні 1432 р. польське військо почало витісняти з Поділля несвіцького князя Федора Корибутовича.

Їм вдалося здобути навіть Брацлав, який був резиденцією князя Федора. Але отримавши допомогу від ординців і Молдови, князь Федір Корибутович розгромив поляків в лісовій околиці Копистерина, поблизу Морахви. Грабунок польського обозу завадив воїнам несвіцького князя повністю знищити вороже військо.

А тим часом сам Свидригайло Ольгердович дочекався у Полоцьку тверської раті, очоленої великим тверським князем Ярославом Олександровичем, і вступив у корінні литовські землі, сподіваючись там злучитися з лівонським військом.

Однак у битві під Ошмянами військо Свидригайла потерпіло поразку. У числі загиблих, як свідчать родоводи, був одоєвський князь Василь Юрійович. У полон потрапили мстиславський князь Юрій Лугвенієвич і удільні друцькі князі Василь Семенович та Федір Одинцевич.

Цікаво, що рідна сестра князя Федора Андрійовича була дружиною Зигмунта Кейстутовича. Та останній залишався у рядах прихильників Великого князівства Руського.

У квітні 1433 р. князь Олександр Ніс Пінський (намісник луцький) очолив похід на Холмщину. Йому вдалося розбити поляків під Самбором, а потім спрямувати удар проти Берестя. Саме місто було спалене, а здобути берестейський замок завадили мазовецькі війська.

Зигмунт вирішив вдатися до політичної диверсії. Він надав київське княжіння Олелькові Володимировичу, як спадкоємцеві князя, якого кияни любили.

При цьому дружина, діти і брат Олелька знаходилися в заручниках у Зигмунта. Однак Свидригайло встиг послати у Київ Івашка Монивидовича, який не пустив туди противників.

Київ був однією з головних баз Свидригайлових сил. Серед активних прихильників Свидригайла був князь Михайло Гольшанський, воєвода київський, що розгромив литвинів 1433 р.

Ягайло і Сигізмунд змушені були видати привілеї 1432 й 1434 рр., за яким православні феодали зрівнювались у особистих та майнових правах з литовцями-католиками.

У результаті цього частина православної аристократії відмовлялась від виснажливої боротьби.

За підозрою в зраді було втоплено, або спалено кілька бояр та церковних ієрархів, в тому числі вітебський єпископ.

Тим не менше, полишивши Свидригайла, русини швидко розчаровувалися і поверталися до нього.

Наприклад, несвіцький князь Федір Корибутович, обдурений поляками, повернувся до Свидригайла і був прощений, напевно, завдяки братові князю Зигмунту Корибутовичу.

Приблизно того часу на Русь прибуває і Зигмунд Корибутович.

Його шлях до руського війська був непростим. Зигмунт Корибутович був одним з кращих лицарів свого часу.

Він виховувався з сестрою при польському дворі як заложник.

Сипатизуючи русинам, він спробував зав'язати відносини зі Свидригайлом.

Його листа перехопили. Князю довелося втікати в Тевтонський Орден.

Там він зайнявся навчанням орденських військ. Тільки у серпні 1434 р. через Лівонію князь Зигмунт повернувся на Русь і зустрівся з Свидригайлом.

Свидригайло розумів, що час почав працювати проти нього. Змови і невдачі 1434 р. підганяли його до дії.

Приїзд Зигмунта Корибутовича, повернення Федора Корибутовича Несвіцького, Івана Володимировича Київського, одруженого з сестрою королеви Софії, та інших князів, давало останні надії на успіх.

Він домовився з імператором та Тевтонським Орденом, щоб ті своїми діями не дали полякам змоги прийти на допомогу Зигмунту Кейстутовичу.

Сам Свидригайло знову отримав допомогу від Тверського князівства, Орди і Лівонського ордену.

Поляки однак змогли прислати своєму васалу 4 тисячі латників.

Литовсько-польське військо, чисельність якого сягала 9,5 тисяч, очолював польський воєвода Якуб, досвідчений полководець, учасник битви під Грюнвальдом і Великої Війни з Тевтонським Орденом.

У битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. військо Свидригайла зазнало жорстокої поразки. Дії руського війська були сильно неузгодженими. Свидригайло в останній момент вирішив змінити дислокацію, з огляду на заболоченість поля під Вількомиром.

При відступі його атакували поляки, руські дружини не встигли вишикуватися і зустріти ворога як годиться.

На іншому напрямку, відрізаний від хрестоносців та руської лицарської кінноти, Зигмунт Корибутович довго оборонявся із чехами під прикриттям табора з возів.

Руські війська та їх союзники були розбиті по частинах. Стійкість гуситів під регіментом Корибутовича дала час втекти самому Свдригайлу.

Багато його прихильників (42 князі!) загинуло або потрапило у полон, у тому числі «двох з головних взяли: князя Івана Володимировича Київського і брата його Федора Корибутовича».

Зигмунт Корибутович був також схоплений і тут же страчений.

Свидригайло укріпився у Києві, Луцьку та Новгороді-Сіверському. Спроби Сигізмунда захопити Київ силою скінчилися невдачею.

Влітку 1436 р. київський воєвода Юрша неподалік від міста завдав поразки литовським військам.

Під Вількомиром Сигізмунд Кейстутович захопив багато заручників - родичів руських нобілів. Тому багато родів перейшло на його сторону. Однак, вони були налаштовані до нього вороже.

У середовищі руських феодалів виник заколот, спрямований на усунення Сигізмунда. На чолі його стояли волинські князі Іван та Олександр Чорторийські.

Фактичним виконавцем був киянин Скобейко, якому «дали триста возів сіна й на кожний віз під сіно поклали по п’ять озброєних людей, а одна людина возом правила, й відправили того Скабейка до Трок, начебто з дякольним сіном».

Таким чином, 20 березня 1440 р. змовники проникли до Трокайського замку і вбили Сигізмунда.

Польсько-литовський уряд змушений був піти на поступки українським феодалам. Вони проковтнули коронацію Казимира як великого князя литовського, хоча задумували зробити його простим намісником.

Деякі з руських князів були звільнені з-під арешту.

Серед них — князі Іван та Олелько Володимировичі, яких Сигізмунд збирався стратити.

Князя Олелька утримували у замку в Кернові, а княгиню Анастасію з синами Семеном та Михайлом в Утянах.

Були відновлені Київське (на чолі з Олельком, що сів на стіл свого батька Володимира) та Волинське великі князівства (правив Свидригайло), які були залишені Литвою і Польщею в спокої. Поки що.

початок