Ким були і ким стали руси?

Перед початком кілька слів про джерела. При відборі текстів я керувався кількома принципами:

1. Джерело мусить бути хронологічно близьким до подій, явищ, людей, яких воно описує. Між портретом людини XVII ст і словесним описом тієї самої людини X ст. я обираю останнє. Більше того, перше взагалі згадане не буде.
2. Із двох джерел, що суперечать одне одному, обирається те, яке бачиться більш незалежним.

Від Скандинавії до Києва

Хронологічно пост описує події ІX-X століть. Якщо брати кінці цього часового відрізка окремо одне від одного, то відповідь була б дуже простою.

На початку свого шляху руси були скандинавськими шукачами заробітку у Східній Європі. До шляхів поповнення кишень належали: торгівля (в. т. ч. й людьми), грабунки, найманство та інші захопливі заняття пасіонарних особистостей.

В кінці Х століття руси були слов’янським населенням Київщини, чітко іншованим від решти племен, і державотворчим етносом східноєвропейської імперії, що об’єднувала численні слов’янські, балтські, угро-фіннські, тюркські племена і народності.

Перетворення виглядає аж надто неймовірним. Та ми можемо виразити наступну тезу: руси були спільнотою людей скандинавського походження, що слов’янізувалася протягом двох століть, оформила свою державність і підкорила сусідні племена.

Ось ці слова "слов’янізувалися", "оформили державність" описують неперервний процес, а не різкий стрибок "від точки до точки". За допомогою джерел ми спробуємо охарактеризувати як ці дві крайні точки, так і поєднати їх і надати їм неперервного зв’язку між собою.

Рання Русь. Північні купці, пірати, воїни

Відправною точкю нашої історії є "Бертинські Аннали" - латиномовна хроніка монаха Пруденція, двірського капелана Людовика I (імператор франків 814–840 рр.)

Під 839 роком автор хроніки, монах Пруденцій, сповіщає про посольство "народу Росів" до імператора Людовика за посередництва грецького імператора Теофіла:

"Надіслав також… деяких людей, які стверджують, що ... народ їх, називається Рос; король їх, якого звуть каганом, направив їх до нього (Теофіла), як вони запевняли, заради дружби....Ретельно розслідувавши цілі їхнього прибуття, імператор дізнався, що вони походять з народу шведів..."

(Ann. Bert., a. 839. P. 30-31.)

З цього уривку слідує, що люди які назвалися русами, виявилися шведами, тобто скандинавами.

Не залишає сумнівів у первинно скандинавському походженні русі етимологія імен русів. Окрім загальновідомих імен князів - Аскольд, Олег, Ігор, Ольга маємо списки підписантів договорів Русі із Візантією 911 та 944 років:

911: Карли, Інегельд, Фарлоф, Веремуд, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Руар, Актеву, Труан, Лидул, Фост, Стемид.

944: Вуефаст, Іскусеві, Слуди, Улеб, Володислав, Каніцар, Предслава, Шихберн Сфандр, Прастен, Тудор, Лібіар, Фаст, Грим, Сфирьк, Прастен, Фуростен, Бруни, Роальд, Гунастр, Фрастен, Ігельд, Турберн, Моне, Руальд, Свень, Стир, Алдан, Тилен, Апубексар, Вузлев, Синько, Борич.

Як бачимо, більшість імен явно скандинавські. Хоча зустрічаємо і яскраво виражені слов’янські, такі, як Володислав, Синько та Предслава.

Отже, як бачимо, до скандинавської спільноти інфільтрувався слов’янський елемент.

До цієї групи джерел (покликаних змалювати скандинавське походження русі) додамо свідоцтво (без цитати, поки що) грецького імператора Костянтина Багрянородного з його державно-політичного трактату "Про управління імперією". Там він називає імена дніпрових порогів "по-росськи" і "по-слов’янськи". "Росські" імена мають беззаперечну скандинавську етимологію.

Ставить в один ряд "росів" і "норманнів" (тобто, скандинавських піратів) Ліунтпранд Кремонтський, посол Італії у Візантії (середина Х ст) :

"У північних краях живе народ, який греки за зовнішнім виглядом називають русіос, а ми ж за місцем проживання звемо норманнами".

Ознайомившись із "скандинавським" циклом джерел, наведемо кілька цитат, що характеризуватимуть рід занять русів.

Почнемо з Ібн Русте і його праці "Дорогі цінності" (бл. 930 року):

"Цар їх зветься каган-Рус. Вони нападають на слов’ян. Вони підпливають до них на кораблях, роблять висадку, беруть у полон і продають у Хазарі, чи Булгарі. Пашен вони не мають, їдять те, що здобудуть у землі слов’ян.";

"... Промисел їх - торгівля соболями, хутром білок та інших звірів, які вони продають охочим".

Думаю, коментарі зайві.

Багдадський мандрівник Аль Масуді залишив повідомлення ("Золоті розсипи", бл. 940) про найманство та торгівлю:

"Руси ... служать у війську царя хозар... Руси постійно навідуються до Андалуса, Риму, Константинополя і Хозарії з торговими цілями."

Грабунок як засіб заробітку русів відмічає Нікіта Пафлогонянин в "Житії патріарха Ігнатія" (поч. Х ст):

"Народ під назвою Рос ... нападав на острови поблизу Константинополя, грабуючи всі дорогоцінні сосуди й скарби, а захопивши людей, всіх їх вбивав."

Київська русь

Як бачимо, на початкових етапах своєї діяльності руси були східноєвропейським сюжетом "епохи вікінгів". Та чи настільки скандинавськими вони були як здається на перший погляд?

Згадаймо, що вже у 944 році серед підписантів договору з Візантією від імені русів були слов’яни (нагадаємо: Синько, Володислав, Предслава, Святослав та ін.).

Також маємо "Книгу шляхів і країв" багадського чиновника Ібн Гордабега (бл. 847 року):

"Що стосується русів, то це один з різновидів слов’ян...".

Також варто знову звернутися до договру Русі з Візантією 911 року. Для нас є цікавим наступний уривок:

"Олега і мужів його водили вони до присяги по руському закону. Клялися ті оружжям своїм, і Перуном, богом своїм, і Волосом, богом скоту."

Як ми пам’ятаємо у цьому договрі, руси фігурують виключно зі скандинавськими іменами. Та присягають вони не Одіном, чи Тором, а слов’янськими Перуном і Велесом.

Отож, виходить наступна картина: за іменами русь - здебільшого скандинави, за мовою - здебільшого слов’яни, за віруваннями - слов’яни. Можемо зафіксувати, що процес слов’янізації ішов повним ходом. Та наведені вище джерела не дають розуміння, чому люди, які сприймали слов’ян як товар, або об’єкт грабунку почали переймати у них мову та вірування, а також допускати їх у найвищі щаблі своєї ієрархії.

Відповідь на це запитання дає трактат грецького імператора Костянтина Багрянородного "Про управління імперією" (бл. 950 р.), де він детально описує життя "росів". Наведемо відповідний уривок:

"Човни що приходять до Царгороду з зовнішньої Руси, себто з Немогарди, де сидів Святослав, син Ігоря, князя Руси, з замка Смоленська, й із Любеча, і Чернігова і з Вишгорода. Всі ото вони ідуть вниз рікою Дніпром і звертаються до замку Київ, званого Самватас. А їх підвладні Слов’яни, звані Кривичі та Лучани й інші Слов’яни під час зими вирубують дерево на човни, і обробивши, як прийде час, як розстане лід, спускають їх в близькі озера. І як спустять в ріку Дніпро, йдуть тією рікою і приходять до Києва; витягнувши, виставляють човни й спродують Росам. А Роси купують самі кадуби і розламавши давні однодеревні човни, беруть з них весла, уключини до весел і інший припас і споряжають нові."

"Зимній спосіб життя у них такий. Коли наступає листопад, їхні князі виходять зі всіма росами із Києва і відправляються у похід, який називається ’кружіння’, а саме - у Славінії, землі древлян, дреговичів, кривичів, сіверян та інших слов’ян, котрі підвладні росам. Маючи прокорм там усю зиму, вони знову, починаючи з квітня, коли тане лід на Дніпрі, повертаються у Київ. Потім так само, як було сказано, взявши свої човни, вони ... відправляються в Романію (Грецію - ОН).”

Тут ми бачимо вже не відносини хижак-жертва між слов’янами та русами. Слов’яни мають роль хоч і слабшого, але партнера русів: човни у них купують. Це дозволяє зробити висновок, який пов’язує слов’янізацію русі та характер економічних відносин київських русів з іншими племенами: постійно перебуваючи у контакті з оточуючими племенами протягом кількох поколінь, скандинави перейняли мову партнерів. Це відбувалося також за рахунок вступу до лав русів слов’ян з числа військової еліти племен: руси, очевидно, були не проти прийняти до себе партнера, який був, скажімо, вправним воїном, або взяти сина вождя на виховання і зміцнити стосунки із сусідами. Не був проти і сам слов’янин, адже це було свого роду "підвищення": "руський" спосіб життя обіцяв чималі вигоди у вигляді шаровар, цікавих пригод та шикарних вусів.

Поляни як історіографічний конструкт автора вітчизняного літопису

Перший руський літопис був створений близько 1040 року. Його укладач, як і ми, не стільки фіксував події, як аналізував джерела і артикулював несуперечливі теорії. Йому також було цікаво, чим була Русь і він мав ті самі проблеми, що й ми з вами: він жив у реальності, де руссю називали слов’яномовних жителів Руської землі. Для нього доконаним фатом було те, що руси - це таке саме плем’я, як древляни, радимичі чи сіверяни. Проте він знав про скандинавське походження правлячої династії і мав доступ до тих самих джерел, що й ми: праць грецьких авторів. І він, подібно сучасним історикам, намагався дати цьому раду.

Очевидним плем’ям-фантомом у нього є поляни. Згідно з літописом, в майбутній Руській землі жили слов’яни-поляни, потім прийшли скандинави, і поляни назвалися руссю. Таким чином, він знімав усі суперечності.

Та справа у тому, що поляни не фігурують у жодному іноземному джерелі. У Костянтина Багрянородного на місці полян - "роси".

"Східно-франкська таблиця племен" (І пол. ІХ ст) також не знає полян: підряд ідуть "древляни, руси, хозари", що відповідає географічній послідовності "з заходу на схід", якій слідує джерело.

Також літописець "віддає" полянам замалу територію, у порівнянні з іншими племенами, що є дивним.

Археологічні розкопки на місці проживання літописних полян дозволяють їх вирізнити не за племінним, а тільки за соціальним критерієм. Це так звані поховання "дружинної культури": вони є "денаціоналізованою" акумуляцією правобережних слов’ян-автохтонів (древлян і волинян), лівобережних сіверян (субстрату сдлов’ян та іранців) із елементами матеріальної культури скандинавів (скажімо, мечі), тюрків (спорядження для верхової їзди) та інших народів (балтів, угро-фіннів).

Це підтверджує тезу про поповнення слов’янами-сусідами корпрорації русів за рахунок сусідніх племен та сприйняття тюркських елементів по мірі просування русів у степ та контактів зі Сходом.

"Полянський" конструкт руських літописців виявився настільки вдалим, що пережив авторів на 1000 років.

Та оскільки саме до полянського фантому, який був плем’ям, а не корпорацією, хроніст намагається пришити русів, то ми розуміємо: у часи, коли створювався літопис, руси були вже "племенем", як і їхні сусіди.

Наприклад, щодо радимичів літописець оповідає наступне:

"...Дражнять руси радимичів, кажучи: «Піщанці од вовчого хвоста втікають». .. платять вони (радимичі - ОН) данину Русі ... до сьогодні".

У вже неодноразово згаданому трактаті імператора Костянтина "роси" також є населенням Київщини, чітко відмежованим від інших племен.

Поляни, згідно літописної оповіді, відрізнялися від радимичів, вятичів, древлян та інших традиціями, мали власне княжіння, тобто мали таку саму структуру, як і ці слов’янські спільноти.

Також у часи "дружинної культури" простежується колонізація правобережних волинян і древлян в "полянську землю" (пікрілейтед 3). Очевидно, внаслідок розлянутих двох процесів і відбувся перехід русі зі стану "клубу за інтересами" до племені.

Також наведемо кілька цитат із літопису про полян, що майже миттєво в літописі стають русами. Літописець перераховує слов’янські народи:

"Був же один народ слов’янський: слов’яни, що сиділи по Дунаю ... і морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть русь."

Літописець намагається пояснити, чому назва у русів скандинавська, а мова - слов’янська: "А слов’янська мова і руська — одна; од варягів бо прозвалися вони руссю, а спершу були слов’янами; хоча вони й полянами звалися, але мова [в них] слов’янська була. Полянами ж вони прозвалися тому, що в полі сиділи, а мова в них була одна — слов’янська."

Отже, на Х століття "руси" бачилися усім окремим племенем, що проживало в околицях Києва

Від русі до Русі

Руси, розпочавши своє історичне буття сукупністю піратських ватаг, осіли у Києві. Пройшовши тут як національну, так і соціально-економічну трансформацію, вони дали початок державно-політичному утворенню -Руській землі, що спочатку охоплювала Київщину, а пізніше - ще й Чернігівщину і Переяславщину (пікрілейтед 2). У майбутньому Руська земля стала політичним ядром та культурно-релігійним центром багатонаціональної імперії - Київської Русі. Та це вже інша історія.

А гдє Рюрік?

Про історичний міф руснявих нациків, що заснований на легендах, суперечить археологічним знахідкам та іноземним джерелам і взагалі не має достатніх підтверджень - якось іншим разом.