13 серпня 2016, 17:05
Конфліктний потенціал політичних ідей в українській національній революції середини XVII століття
Конфліктний потенціал політичних ідей в українській національній революції середини XVII століття
Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвизначнішими гуманістами ХV–ХVІ ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міс та, Станіслав Оріховський та ін.
Майже всі вони після здобуття освіти в західноєвропейських навчальних закладах діяли на українській території в Руському воєводстві, куди, окрім багатьох західноукраїнських міст, входили також міста, які нині є польськими.
Вони висловлювали свої міркування про походження держави, форми державного правління, суть держави та її ідеал, проблеми війни і миру, обґрунтовували ідеї освіченої монархії, обмеженої законом.
Багатоманітність у підходах до вирішення зазначених проблем давала не лише можливість вибору «ідеальної» державницької концепції.
Вона закладала ті конфліктні за своїм змістом ідеї, довкола яких пізніше в середині української політичної еліти виникали суперечності ідеологічного, політичного, а відтак і геополітичного характеру.
Серед українських гуманістів епохи Відродження виняткове місце належить Станіславу Оріховському, який видав спеціальні праці суспільно-політичного характеру: «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Промова до польської шляхти про ведення війни проти турків», «До Сигізмунда короля польського дуга», «Щорічні записи від смерті Сигізмунда Старшого», «Життя і смерть Яна Тарновського». Особливе місце в працях Оріховського відведено любові до вітчизни, патріотизму як найвищій доброчинності.
Так, у «Напученні польському королеві Сигізмунду Августу» мислитель переконує короля їхати на Русь, щоб стати її захисником.
Якщо той не зустрічає ворога на кордонах держави, а живе у столиці, то автор порівнює короля з нікчемним сторожовим псом.
Цілком земними виявляються й стимули заохочення й покарання за ті чи інші вчинки: немилосердя чи гнів Божий за життя, або пекло після смерті.
У «Напученні польському королеві Сигізмунду Августу» С. Оріховський звертає увагу короля на становище руських земель в Речі Посполитій: «...люд нещасливо гине. Та ще як гине! Цього без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить; міста попалено, фортеці зруйновано; багатьох славних лицарів посічено або забрано в полон».
Сенатори та управителі провінцій повинні на вимогу короля «справедливо й пристойно з провінціалами поводитись. Бо їхня пихатість, як ніщо інше, за ходить так далеко, що більших утисків від них у провінціях годі й чекати. Вони у підданих твоїх не тільки гроші і харч відбирають, прикинувшись лисом, а й маєтки, поля, луки, ліси. Відкрий же вуха і дослухайся: звідусіль почується жалібний плач і стогін твоїх підлеглих, у яких відібрано також свободу (їхню силу!), тому не наважуються навіть поскаржитись королеві про нещастя. Якщо ж поскаржились коли, — приниженими в різний спосіб повертались додому.
Всюди чатують на твоїх підлеглих смерть і жах, бо стряпчі, розглядаючи за клопотанням начальника виклики до суду, рахують спочатку вигоду, а тоді, як малий хабар, хитрим чином виключають з того числа добрих громадян. Не кажу вже про погрози і не зліченні образи, гірші від всякої неволі турецької. Таке станови ще, як ти бачиш, не можна терпіти у вільній державі...».
Звичайно, С.Оріховський дійсно бачив і розумів скрутне становище руського народу, але, очевидно, він відчував і його потенційну силу та значення для Речі Посполитої. Недаремно він закликає короля приділити найпильнішу увагу Русі, руському народові, зупини ти там свавілля: «...їдь до гімназії справжньої доблесті — у Русь».
Важливі думки про становище руського народу в Речі Посполитій висловлює Ян Щасний-Гербут. Він зазначає, що «рану в сер це Вітчизни нашої завдає той, хто ламає право і розриває згоду між народами, з яких складено Річ Посполиту Польську, — він Вітчизну в серце забиває».
Автор зазначає, що добре знає про те, що з «народом руським діється», починаючи з Брестської унії, і ставить питання про те, якою метою керується польський уряд та його установи.
Він вважає, що «...там хочуть, щоб Русі не було в Русі, — то це річ неподобна, і це все одно, якщо порівняти, якби їм захотілося, аби море було поблизу Самбора, а Бершадь неподалік Гданська». Далі він підкреслює, що «жоден розум, жодне насильство не можуть досягти того, щоб Русі не було в Русі. А що, коли дехто захоче, щоб поляків не було в Польщі?» Він не засуджує церковних унійних тенденцій, зокрема ухвал Флорентійського собору, «коли все пристойно чинили», але виступає проти того, щоб «гайдуками церкви брати, позовами на прибутки шляхти попів хапати, ченців виганяти...».
Автор виступає як послідовний захисник звичаєвого права. «Та ж про що убога Русь просить? Щоб мали змогу жити відповідно до прав? А, може, прав немає? Можливо, на пергаменті чи на папері й не мають, але мають в умислах людських найліпше право й матір усіх прав — звичай.
Бо чи що інше є право, як не самий звичай, уживаний впродовж багатьох літ і який визнаний за добрий і вже потім, щоб ніхто не дорікав, покладений на папір».
«Який отож пожиток, —запитує автор,— має його милість король з такого великого клопоту, якого зажив з руським народом? Той пожиток має, що у нас слов’янських народів різних вісімнадцять, усі вони поклали надію на рятунок своєї свободи на королів польських, усі вони розуміли, що польський народ мав їх з тяжкого поганського ярма визволити, всі вони на кожну потребу короля і польського народу були готові й життя своє віддати.
А зараз, коли почали чинити кривду народу руському, вони в нас головні неприятелі. Волять ліпше вмерти на війні, жінок і дітей своїх попалити, як то вчинили в Смоленську, ані ж мали б до згоди якоїсь дійти з нами, кревними своїми».
Першим серед політичних і церковних діячів‚ дотичних до академічних інтелектуальних кіл‚ зробив свій внесок у розвиток державотворчих ідей в Україні засновник Києво-Могилянської академії Київський митрополит Петро Могила.
Спираючись на українську релігійну‚ політичну та культурну традицію, він стверджував‚ що за умов належності державної влади польському королеві в Україні мав би бути здійснений принцип зверхності православної церкви‚ на ґрунті якої було витворено своєрідний ідеологічний центр.
Адже це в ситуації польського панування уможливлювало для українців утвердження свого колективного «я»‚ своєї національної ідентичності. За умов здобуття Україною в майбутньому власної державності П. Могила схилявся до ідеї зверхності влади сильного православного володаря‚ «філософа на троні».
Пізніше ці ідеї П. Могили трансформувалися в політичні пере конання С. Косова про можливість та потребу в зверхності церков ної (духовної) влади в Україні над світською (гетьманською) владою Б. Хмельницького. На початку розгортання революції розбіжність поглядів С. Косова та Б. Хмельницького на характер та механізм побудови владної вертикалі в Україні заклала підґрунтя для по дальших конфліктів. «Косову доводилося бути гнучким, шукаю чи компромісу між вимогами й потребами православної церкви, з одного боку, та інтересами гетьмана та козацької адміністрації, з другого» — переконаний С. Плохій.
Погоджуючись з цим твердженням дослідника, зауважимо, що С. Косов у 1651 році перед Янушом Радзивілом зізнавався в тому, що він та духівництво про вели ці роки (починаючи з 1648 року) в неволі.
Бажання зберегти життя, навіть ціною миттєвої зміни переконань, часто спостерігається в цей час не тільки у С. Косова, а й у багатьох інших дійових осіб повсталої України. Цим пізніше (після 1654 р.) дуже вправно користувалася московська політична еліта, поглиблюючи ці розходження в поглядах до розмірів політичної, соціальної, економічної прірви в українському суспільстві.
Важливим фактором‚ що забезпечив українському козацтву швидку і відносно безболісну еволюцію‚ було те‚ що воно розвивалося на широкій соціальній базі‚ яка постійно оновлювалася і динамічно змінювалася. Школу козацтва‚ зокрема запорозького‚ пройшли багато тисяч представників різних категорій населення українських земель: бояр‚ шляхти‚ міщан‚ селянства.
Аналіз документів, спогадів сучасників свідчить про те, що менталітет, світоглядні орієнтації, політичні устремління козацтва мали істотні особливості, порівняно з іншими станами та основною масою українського населення.
З’ясування тих факторів, що в подальшому стали основою перш за все внутрішніх, а пізніше зовнішніх конфліктів в українському суспільно-політичному житті, є досить складною проблемою, але без цього неможливо зрозуміти глибинної суті політичних процесів не лише в часи Б. Хмельницького, а й у наступні століття.
Серед подальших драматичних подій час від часу виринав на поверхню то один, то інший політичний проект майбутньої України. Але жоден з них не зміг консолідувати суспільство. На заваді цьому ставали або особисті амбіції того чи іншого претендента на гетьманську булаву, або бажання старшини сконцентрувати владу в своїх руках, маючи за інструмент «слухняного» гетьмана.
Крім того, українське суспільство, виснажене багатолітньою боротьбою, за амбіціями лідерів не бачило чітких, перспективних цілей.
Воно (суспільство), на жаль, не побачило й того, що в недалекому майбутньому це призведе до втрати свободи, козацького автономізму, власної держави.